Стояла із мамою й татом під віттям вільшаним
У тихому затінку дівчина – вродою мила.
Волосся дрібні завитки, мовби гроно каштанів,
Лягали на плечі холодні і сяюче білі.

В червоному платті, що срібною ниткою шите.
Трояндою квітне, сердечний ховаючи трепет,
І в рицаря, що свій шолом при арені залишив,
Очима стріляє так тонко, немов з арбалету.

А в того біляве волосся, як топлене млеко,
Яке під шоломом змокріло й взялось завитками,
І очі блакитні, і усмішка лущена, терта,
І в серці гарячому – легкість померти за даму.

Недавно посвячений в рицарі, знатного роду,
Прибув на турнір – одиночка, сміливець, зухвалець!
А ввечері, пил обтрусивши із ніг, її – горду –
Посміє, припавши коліном, просити на танець.

Він виклик прийняв, обернувшись і глянувши косо.
Прекрасна! Але зосередитись слід перед герцем!..
І мріє вона відмовляти йому цілу осінь,
Щоб стати по тім загадковою дамою серця…

Вона така юна, сміється з розмов про заміжжя.
А в замку холодному сіро. І хочеться дуже,
Щоб рицар розвіював сум її тиждень за тижнем,
Допоки їй батько не знайде достойного мужа.

Один нещодавно добивсь – цілував її руку,
Співав серенаду в саду, як цвіркун осмілілий.
Розгніваний татко зіскочив із лави і хутко
З мечем вибіг в браму й обтяв тому рицарю крила.

А цей, – панна стримує подих в тугому корсеті
І трохи збентежено соває пальці в перчатках, –
Молодший з синів, майоратом до нитки обдертий,
Він – рицар без спадку, якому нема що втрачати.

2014 р.