… Він повільно проходив крізь будинки і час від часу зиркав з-під лоба на них, і часто міг бути задуманим; він міг іти з піднятою головою, рвучкими, впевненими кроками, а міг і боязко ступати по міських калюжах, так, ніби боючись обмастити свій новий елегантний костюм, котрий пошив в одного з найкращих кравців міста. Панок, котрий роздумуючи походжає по місту. Він таким колись не був, вперше він так зодягнувся, коли в гімназії його масно образив вчитель і, добряче познущавшись з оголеної та беззахисної душі, батько купив перший елегантний костюм, так, мовби на заздрість усім; батько хотів, щоб цей здібний чорнявий хлопчина став лікарем і вчився на медицині, а той поступивши на медичний факультет у Кракові довго там не затримався – занадто співчутливий….
Панок, котрий знає смак грошей, але й знає смак злиднів, котрі «залазять» в усі кишені, нишпорять у гаманці і злорадно сміються, а тоді нічого не залишається, як просити допомоги, так би мовити, «подачки»; то був сором, але улесливий, для самого «панка», бо виходу іншого не було. Він як і Франко, котрий був одним із найкращих його друзів, отримував допомогу від друзів, … настали такі смутні часи.
Він був сильним і красивим, його любили жінки, він одягався елегантно й у темні кольори, красиве, але не крикливе; біля нього панував шик; він мав два кохання, двох найкращих друзів, дві зупинки у літературі і в його тілі боролися дві особи: письменник та просто – людина. Він дивився вперед, ступав твердою ходою, а за його спиною можна було почути тихе, ледь помітне перешіптування: Василь Стефаник…
Коли цей простодушний, мрійливий хлопчик, котрий нікому не признавався, що він письменник, приїхав у Краків на навчання, батько його підтримував, адже хотів бачити сина лікарем. Семен Стефаник перестав підтримувати сина, коли той пішов іншим шляхом, оминувши медицину.
Семен Стефаник вважав, що витрачати сили на літературу і політику, це биття головою об стінку, він не вважав це серйозною справою. Василь Стефаник залишився без фінансової підтримки. Але життя йшло і несло нові несподіванки та страждання, дуже часто ім'я сум в його очах отримував назву – любов. Цьому чоловікові любов траплялася два рази з одним іменем – Євгенія.
Перша Євгенія була молодою і шалено закоханою; любов була взаємною, але доля їх не поблагословила.
Друга Євгенія була старшою і заміжньою, але саме її Стефаник бачив перед собою, коли за плечима вже стояла смерть і ставила руку на плече. Саме вона, друга Євгенія, стала провідником письменникового серця у його житті, саме та Євгенія найбільше мучила, найбільше кохала, саме між ними горіло вогнище кохання, яке не давало тепла, бо було розміщене внизу прірви, а вони стояли по двох різних сторонах обабіч неї. І навіть тут він змушений роздвоїтись, адже їх було дві сестри: одну до безтями кохав, а з іншою одружився. Оксана, молодша сестра другої Євгенії, була для нього ідеальною дружиною: розуміючою, закоханою і терпеливою. Вона жила для нього, змогла подарувати йому сімейне вогнище, тепло та дітей.
Життя котилося своєю дорогою на ниточці, котру тягла доля.
Василь був змушений піти працювати на землю, як усі звичайнісінькі селяни. Саме тим селянам він став «батьком»: лікував, допомагав із юридичними проблемами, став своєрідним психологом, рятувальником та порадником. Він був захисником селян, тяжко працював. Мав трьох дітей, котрих треба було виховувати й годувати… Допомога письменника селянам була безкоштовною, з них він не брав ні копієчки, але зчаста полюбляв випити з ними чарочку чи то й дві.
Літературне життя Василя Стефаника скидалося на зошит, списаний з обох боків, але з чистими листочками всередині. У першій половині він одним махом видав 1/3 своєї творчості, друга половина почалася з новели «Діточа пригода» (1916р.), котру написав за одну ніч, перевівши в ніщо купу паперу, перед тим добре хильнувши. У цій антивоєнній новелі письменник показав жахи війни й загибель невинних людей. Маленький Василь та його менша сестричка відчули на собі жах і жорстокість як людей, так і війни, коли вони опинились біля фронту біля вбитої матері. Хлопчик ще не усвідомлюючи усієї ситуації був змушений швидко подорослішати, а в читача стигне кров від жаху та співчуття до осиротілих дітей, які були змушені їсти хліб змочений маминою кров'ю.
Твір з'явився в буковинському календарі на 1917 рік, що його видало чернівецьке товариство «Українська бесіда» у Відні.
Далі з'являлись такі новели як «Вона-земля»(1921р.), «Пістунка»(1921р.), «Гріх» («Думає собі Касіяниха…») (1927р.), «Мати», «Воєнні шкоди» (1925р.), «Дурні баби» (1928 р.) та інші.
Два твори, які сміло можна назвати сповідями на нотках ліричності – «Моє слово» й «Дорога», такі новели як «Давня мелодія» і «Вечірня година» написані за автобіографічними мотивами.
Коли чуєш прізвище «Стефаник» малюється картина в голові: висока постать, що скидається на тінь, в капелюсі і модному фраці. Але то тільки тінь, на фоні якої відразу пригадуються такі твори як: «Синя книжечка» (1897 р.), «Лесева фамілія» (1899 р.), «Катруся» (1898р.), «Новина» (1899 р.), «Камінний хрест» (1900 р.), «Палій» (1900 р.), «Злодій» (1900 р.), «Діточа пригода» (1916 р.).
Він писав коротко, але сильно. Він був поділений на двоє: на того хто пише і на того, хто просто живе: звичайним людяним життям, котрим мало хто інший міг би жити.



2010 р.

В дитинстві вона забиралась на найвищі дерева – у дорослому житті міряється на найвищі літературні премії.
Колись, залізши на дерево, щоб дістати зелену сливу, вона впала: гупнула донизу з такою силою звуку, що мати в хаті почула. Витерла сльози мамина пропозиція з’їсти цукерок. Дитинство озивається у поезії поетеси й тепер, й не тільки у поезії. Воно, як дзеркало: дитинство, котре кидає ниточки у дорослість.
Вона має надзвичайно красиві голубі очі, світле волосся і майже непомітну усмішку… Вона мало говорить про себе і багато про друзів. В її житті є те, чого вона не розповідає: там заховані сльози, розпач і біль, біль серця.
Ви можете проходити повз школу - і побачити у вікні жіночу постать; можете йти стежкою городу - і побачити її з сапкою в руках; можете їхати у маршрутному таксі й сісти поруч із нею… В житті треба ловити кожен момент і звернути увагу, можливо, якраз поруч з вами сидить синьоока красуня, котра живе словом.
Хто ж вона? Її можна уявити як паню, що стоїть біля шкільного вікна у сірому жакеті з білою блузою, у спідниці нижче колін та мештах на невисоких підборах. Її світле волосся стрижене під каре, а руки сплелись під грудьми. Вона слухає теплий дощ, який великими каплями цілує шкільне вікно… В її думках народжується поезія…
Любов Іванівна Проць народилася 28 квітня 1959 року у с. Дубляни Самбірського району Львівської області. Закінчивши школу, обирала між філологією та журналістикою. Про свій вибір філологічного факультету не шкодує. Після закінчення філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка працювала вчителькою української мови та літератури в Чернихівській середній школі, викладала в рідному виші. Престижну роботу викладача змінила на труд сільської вчительки у рідних Дублянах. Була депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання.
Перші вірші були написані ще в школі. Перші книжки заговорили трепетною любов’ю до краси: людської і природної; заговорили сміливою патріотичністю.
У 1990 р. Любов Проць видала першу поетичну збірку «Дубляни», за яку була прийнята до Спілки письменників України й нагороджена республіканською премією ім. В. Симоненка.
У 2009 році вийшла книга, яка стала важливою подією у житті Любові Іванівни, адже ця книга номінувалась на Шевченківську премію. «Група крові» ( «Коло», 2009р., Дрогобич). Надзвичайно гарна, ошатна книга, котра з кожною сторінкою відкриває читачеві історію України, яку через себе перепускає «авторка». Любов Іванівна «буквенний художник», що вимальовує буквами на папері образи, яким можуть заздрити найкращі фарби вправного художника.
В її віршах багато емоцій, почуттів та переживань, але дуже мало власного життя, отже власних емоцій. Надто мало кохання, надто мало того інтимного і потаємного, що зачіпає душу і змушує читати знову і знову. Читач читає геніальні вірші з чистою римою, читає про вічне і «заїжджене»; читає про Франка, Гнатюка, Тичину, Антонича, Симоненка, Тютюнника, про «москаля», музу і вірші у віршах. Поетка дає поштовх, щоб читач міг закохатись в українську мову та поезію; бореться за чисте і недоторкане слово, за вічне й геніальне. «Група крові» - біблія поетичної мудрості та мужності. Але біблія, котра забарвленна у колір історії . У її жилах не нуртує жива гаряча кров, а лиш вічний дух поезій; кров історії, що вже висохла, але рани її ще болять. В цій поезії відчувається вольовий заклик до незалежності, в ній відкривається історія. Поезія, котра будить, мов будильник, відкриває очі і дихає патріотичністю. Вірші – ціловані коханням, так ніжно і трепетно, як роса невиспану квітку.
На сторінках книги читач розглядає автора, який закрив свої почуття на сім замків і тримає під каблуком; натомість відкриваючи нам цвіт квітки, що може цвісти вічно чистою і невтомною поезією. За що велике спасибі!





- Любове Іванівно, як давно Ви у Спілці письменників України?
- О, то було так давно, так давно, що й не пам’ятаю (сміється). То був 1992 рік. Зараз у Львові – член Ради Спілки письменників України. Буваю там нечасто, коли є наради.
- Чи є у Вас мрія?
- Ну, не знаю… Це швидше мрія-бажання: щоб Господь не полишав; щоб писалося; щоб натхнення завжди було присутнім. То є те, чим я живу; те, що наповнює світлом моє життя.
- Замислювались про написання дитячої літератури?
- Задумувалась. Коли у Києві був мій творчий вечір у музеї Тараса Шевченка, то прозвучала така думка , що мої дитячі вірші є «дуже-дуже» (думка прозвучала з вуст М. Слабошпицького). Хоча я замислилась, які ж саме мої вірші є дитячими. Я люблю дитячу літературу. Гадаю, що і серйозно подумаю над такою ідеєю ( якщо Бог дасть ). Діти – це найвибагливіший читач, їм треба «най-най».
- Котра з Ваших книг принесла для Вас найбільше радості?
- Безумовно, що найбільшою подією в моєму житті є вихід у світ «Групи крові». Адже номінування на Шевченківську премію – є для мене дуже висока оцінка. Ця книга привернула увагу до моєї творчості багатьох письменників та редакторів. Були публікації в «Кримській світлиці», запросили на Всеукраїнський фестиваль поезії ім. Тараса Мельничука у Чернівці, відізвався до мене голова Одеської Спілки письменників Геннадій Щипківський, теж цьогорічний номінант на Шевченківську премію, з’явилася добірка віршів у кіровоградьській «Вежі», яку редагує В. Бондар…
Мені це дуже приємно, адже кожен поет хоче уваги; хоче, щоб знали його і його слово. Це банальна правда, бо ж для кого тоді писати, якщо твоє слово непотрібне.
- Чим для Вас є любов або кохання? Чому мало віршів про кохання…,
- (Сміється). Я завжди кажу, що я людина із плоті і крові, світ почався з любові і тому це прекрасне почуття. Чому мало кохання віршів про кохання…, напевно тому, що я роблю акцент на громадянській ліриці, так у мене виходить, навмисне не буває. Я виросла на поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки…, Івана Гнатюка – мій духовний вчитель. Але я думаю, що наступна збірка буде містити більше інтимної лірики. Я просто вважаю, що про кохання треба писати дуже делікатно, так довершено і при тому так хвилююче, щоб воно зачіпало серце. Все-таки я більше поетеса громадянського звучання, бо ж мій наставник Іван Гнатюк писав:
Сам Бог велів любити Україну, –
Нещасний край манкуртів і заброд, –
Любіть її не ідолопоклінно,
А як життя, як долю, як народ!
- Коли я прочитувала «Групу крові», натрапила на свій улюблений вірш: «В сімнадцять».
- Останній розділ книги «Брама тиші» складають вірші інтимної та пейзажної лірики. Я людина села, природа до мене промовляє. Без кохання, без любові світ безбарвний, ніякий. Звичайно, що без любові, без цього світлого і глибокого почуття, жоден поет не може відбутися як поет. Я вагалася чи подавати вірш «В сімнадцять», вважаючи, що він не цілком передає усю повноту краси юного закоханого серця, я була на той час дуже молодою і дуже сильно закоханою…
- Якщо би у Вас була можливість щось змінити, що саме Ви би змінювали?
- Я думаю, що ні. Колись у мене був вибір між журналістикою та українською філологією, то вважаю, що вибір зробила правильний. Шляхи Господні незбагненні, як Господь веде, так в тому житті відбувається.
А якби можна було щось змінити, то хотіла б, щоб довше зі мною були рідні та близькі люди, яких безмежно люблю. Це річ, знову ж таки, незбагненна, та з нею треба змиритися. Як Бог дає, так і є, я християнка і в це вірю. Але Господь помагає тому, хто працює. Усі знають: «Береженого Бог береже», так само і тут: якщо ти працюєш і маєш мету, то Господь тобі допоможе, а коли просто чекати того, як манни небесної, ніколи нічого не досягнеш. Треба працювати в поті чола. Якщо маєш мету, мрію – йди до неї, тоді воно обов’язково збудеться. Для мене дуже багато значить, що я сільська вчителька, і раптом Роман Іваничук висуває мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії і рада одноголосно підтримує... Це велике щастя, що моє слово поціноване такими великими людьми …
Чи є у Вас улюблений поет, письменник?
- Є, звичайно. Тут навіть не в однині треба говорити, бо є велика множина багатьох, починаючи від класиків – Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, О. Кобилянська (дуже люблю). Тішуся, що вдруге відвідала музей Ольги Кобилянської у Чернівцях і знову побачила її «маленьке Чорне море» - пляшечку з морською водою, яку письменниці привезли в дарунок. Сама ж письменниця ніколи й не побувала на морі, воно залишилося її мрією.
Мої улюблені прозаїки( трохи ближче до теперішнього часу) – Улас Самчук, Іван Багряний. З поезії сучасної, понад усіма, – Ліна Костенко. Дуже-дуже люблю цю поетесу.То є мірило для мене.
Із сучасників ще дуже близькі Володимир Базилевський, Леонід Талалай, Світлана Антонишин, Павло Гірник… Та найпершим моїм учителем та духовним наставником на усе життя залишиться незабутній Іван Федорович Гнатюк, який жив, як писав, а писав, як жив.
2012 р.