… Він повільно проходив крізь будинки і час від часу зиркав з-під лоба на них, і часто міг бути задуманим; він міг іти з піднятою головою, рвучкими, впевненими кроками, а міг і боязко ступати по міських калюжах, так, ніби боючись обмастити свій новий елегантний костюм, котрий пошив в одного з найкращих кравців міста. Панок, котрий роздумуючи походжає по місту. Він таким колись не був, вперше він так зодягнувся, коли в гімназії його масно образив вчитель і, добряче познущавшись з оголеної та беззахисної душі, батько купив перший елегантний костюм, так, мовби на заздрість усім; батько хотів, щоб цей здібний чорнявий хлопчина став лікарем і вчився на медицині, а той поступивши на медичний факультет у Кракові довго там не затримався – занадто співчутливий….
Панок, котрий знає смак грошей, але й знає смак злиднів, котрі «залазять» в усі кишені, нишпорять у гаманці і злорадно сміються, а тоді нічого не залишається, як просити допомоги, так би мовити, «подачки»; то був сором, але улесливий, для самого «панка», бо виходу іншого не було. Він як і Франко, котрий був одним із найкращих його друзів, отримував допомогу від друзів, … настали такі смутні часи.
Він був сильним і красивим, його любили жінки, він одягався елегантно й у темні кольори, красиве, але не крикливе; біля нього панував шик; він мав два кохання, двох найкращих друзів, дві зупинки у літературі і в його тілі боролися дві особи: письменник та просто – людина. Він дивився вперед, ступав твердою ходою, а за його спиною можна було почути тихе, ледь помітне перешіптування: Василь Стефаник…
Коли цей простодушний, мрійливий хлопчик, котрий нікому не признавався, що він письменник, приїхав у Краків на навчання, батько його підтримував, адже хотів бачити сина лікарем. Семен Стефаник перестав підтримувати сина, коли той пішов іншим шляхом, оминувши медицину.
Семен Стефаник вважав, що витрачати сили на літературу і політику, це биття головою об стінку, він не вважав це серйозною справою. Василь Стефаник залишився без фінансової підтримки. Але життя йшло і несло нові несподіванки та страждання, дуже часто ім'я сум в його очах отримував назву – любов. Цьому чоловікові любов траплялася два рази з одним іменем – Євгенія.
Перша Євгенія була молодою і шалено закоханою; любов була взаємною, але доля їх не поблагословила.
Друга Євгенія була старшою і заміжньою, але саме її Стефаник бачив перед собою, коли за плечима вже стояла смерть і ставила руку на плече. Саме вона, друга Євгенія, стала провідником письменникового серця у його житті, саме та Євгенія найбільше мучила, найбільше кохала, саме між ними горіло вогнище кохання, яке не давало тепла, бо було розміщене внизу прірви, а вони стояли по двох різних сторонах обабіч неї. І навіть тут він змушений роздвоїтись, адже їх було дві сестри: одну до безтями кохав, а з іншою одружився. Оксана, молодша сестра другої Євгенії, була для нього ідеальною дружиною: розуміючою, закоханою і терпеливою. Вона жила для нього, змогла подарувати йому сімейне вогнище, тепло та дітей.
Життя котилося своєю дорогою на ниточці, котру тягла доля.
Василь був змушений піти працювати на землю, як усі звичайнісінькі селяни. Саме тим селянам він став «батьком»: лікував, допомагав із юридичними проблемами, став своєрідним психологом, рятувальником та порадником. Він був захисником селян, тяжко працював. Мав трьох дітей, котрих треба було виховувати й годувати… Допомога письменника селянам була безкоштовною, з них він не брав ні копієчки, але зчаста полюбляв випити з ними чарочку чи то й дві.
Літературне життя Василя Стефаника скидалося на зошит, списаний з обох боків, але з чистими листочками всередині. У першій половині він одним махом видав 1/3 своєї творчості, друга половина почалася з новели «Діточа пригода» (1916р.), котру написав за одну ніч, перевівши в ніщо купу паперу, перед тим добре хильнувши. У цій антивоєнній новелі письменник показав жахи війни й загибель невинних людей. Маленький Василь та його менша сестричка відчули на собі жах і жорстокість як людей, так і війни, коли вони опинились біля фронту біля вбитої матері. Хлопчик ще не усвідомлюючи усієї ситуації був змушений швидко подорослішати, а в читача стигне кров від жаху та співчуття до осиротілих дітей, які були змушені їсти хліб змочений маминою кров'ю.
Твір з'явився в буковинському календарі на 1917 рік, що його видало чернівецьке товариство «Українська бесіда» у Відні.
Далі з'являлись такі новели як «Вона-земля»(1921р.), «Пістунка»(1921р.), «Гріх» («Думає собі Касіяниха…») (1927р.), «Мати», «Воєнні шкоди» (1925р.), «Дурні баби» (1928 р.) та інші.
Два твори, які сміло можна назвати сповідями на нотках ліричності – «Моє слово» й «Дорога», такі новели як «Давня мелодія» і «Вечірня година» написані за автобіографічними мотивами.
Коли чуєш прізвище «Стефаник» малюється картина в голові: висока постать, що скидається на тінь, в капелюсі і модному фраці. Але то тільки тінь, на фоні якої відразу пригадуються такі твори як: «Синя книжечка» (1897 р.), «Лесева фамілія» (1899 р.), «Катруся» (1898р.), «Новина» (1899 р.), «Камінний хрест» (1900 р.), «Палій» (1900 р.), «Злодій» (1900 р.), «Діточа пригода» (1916 р.).
Він писав коротко, але сильно. Він був поділений на двоє: на того хто пише і на того, хто просто живе: звичайним людяним життям, котрим мало хто інший міг би жити.



2010 р.