Пробачити? Зуміть? Збагнути,
Ким є для мене ти в житті?
Чи голос розуму почути? Чимдуж летіти в самоті
Туди, де стримують образи, нівечать біль, катують лють?
Так в’їдливо і ледь відразно у хвору душу вина ллють?
Щоб не згоріть у відчутті…
А може вчасно схаменутись?
Бо все, що трапилось з тобою
Колись було… Десь… З кимсь… Чомусь…
Пірнути в себе з головою? Роздарувати всім любов? –
Свою-чужу, німу-співучу, сліпу, скалічену немов
Навік запродану комусь…
Тільки б в собі не захлинутись…

У сонці – Ти,
У зорях – Ти,
Та не втекти
Від самоти.
У серці рана,
Ми вже не пара,
Не змогли щастя вберегти.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Дощ з неба – я,
Сіль в морі – я,
Така чужа
Моя журба.
У серці рана,
Ні, ми не пара,
Ледь тліє вже любов твоя.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Твій погляд – МИ,
Мій подих – МИ,
Дві різні долі,
Два світи.
Ти спалахнеш, я – занімію,
Ти геть підеш, я – не зумію…

Хто розриває кайдани, що стримують серця політ?
Хто розвіває образи, що тліють в душі з року в рік?
Хто зазирне тобі в очі, коли з них проллється біда?
Хто буде молитись щоночі за тебе, за нас?…
Ні, не та…

Збирай мене по всіх усюдах,
Огорни ніжністю, добром,
Віддай мене на радість людям,
Та не дивись услід зі злом…

Я відпустити тебе не маю сили,
Із серця вирвати гнів бракує волі,
Та, почекай ще хоть мить, не йди, мій милий,
Або крокуй від мене тихо, поволі...
Я дожену, не впаду, скажу, що треба,
Що ти почути так від мене хочеш,
Я простягну свої руки аж до неба,
І диво трапиться, як ти не наврочиш...
А якщо й так, вселю в наші душі віру,
Забуду спокій, відмовлюсь від їжі, снів,
У своїх сварках людям як знати міру,
Як вчасно вирвати з серця гнів...

Пішов у ніч, щоб повернутись,
На ранок, день, на все життя,
Кохання мусить обернутись
Щастям для двох, де ти і я.
Так має бути у цім світі,
Ми зможем пережити біль,
І гнів, і зраду не помітить,
Розсипану зібрати сіль…
І буде радість, сміх дитини,
І очі ніжні, почуття,
Любов не зневажа провини,
А відпускає в забуття…

Пишу думки під трафарет
Своїх сумних-тьмяних емоцій,
А ти не вибачився й досі,
У небуття відходить осінь,
Даруючи образ букет…

Зроблю я кривд горе-гербарій,
Зі сліз вино не розіллю,
Ним душу-вазу напою,
Переберу вмить серця гравій,
Продам любов як не свою…
На сміх обернеться гнів сірий,
І радощам не буде міри,
Та чи забуду мить в раю?
Твоя рука бере мою,
І очі просять мої вірить…
Безглуздо так зніматись в вирій,
Коли над прірвою стою…

Дивні люди оточують нас,
В очі хвалять, за спиною зляться,
Хвильку ще – почнуть матюкатися,
Раптом – «медом намазані» враз.
Мусиш брехнею знов смакувати:
«Щирість» – на перше,
Секрет – на десерт,
Ти вже як вправний кривдо-експерт,
Маєш всі «проти» і «за» врахувати.
Заздрість-розправа, дрібні пересуди,
Жадібність, псевдо-добро,
В серцях палає злоби тавро…
Хто вони є? Дивні люди…

В думках борсається рядок,
Вірші – це як наркотик,
В них зміст, тверезості ковток,
Частіше – божевілля дотик…

Шалений секс,
Жадана сигарета,
Ти не сказав: «Пока!»
Пішов в ночі тенета…
Нестримна чашка кави,
На дні – швидке серцебиття,
Ой, як не вистачає мами!..
Та, щоб сказало їй блудне дитя?..
Гарячий подих.
Перегар.
Мені залишив краплю?..
Коли ж на праведний вівтар
Нарешті я натраплю?
Нестримні ласки…
Почуття?
Звідки б вони взялися?..
Шалений секс
…і каяття.
Любов мені насниться…

І сині очі, й хижі друзі,
Змішалось все до купи,
Один удар – шар знов у лузі,
Знову хтось крикнув: «Супер!»
А я ледь дихаю над києм…
Замовити текілу?
Гіркоту ночі вона змиє,
І душу щедро оп’янить,
Забуду враз, що нелюбима,
Що правду зради я відкрила...
Та ні! Війну цю не спинить!
Сьогодні я – злий кіллер…

Звільни мене від страшних мук
Не згадуй все, що я любила,
Не слухай мого серця стук,
Забудь усе, що говорила.
Ти - сизий морок, хижий птах.
Кружляєш над тілами,
Їх вмить пронизував би страх,
Та мертві вже. Не з нами.
Це я ще жеврію потроху,
І крила теж я маю,
Та тільки білі, хоч і всохли,
На них і долечу до раю…

І навіщо я до нього доторкнулась?
І чому на ліву кнопку тисну?
І чому ти не прокинешся, не скажеш:
Поклади! Не лізь! Йди геть! Ти що, навмисно?!
І навіщо серце ніжне так тріпоче?
Наче загнана у клітку пташка.
Та невже воно, дурне, дізнатись хоче,
Що вже зраджене… Господи, як важко…
І чому душа жіноча як у лиса?
Все підозрює, тиняється, блукає…
Господи… Щастя на волосинці висить,
Та чому ж його, дурна, не вимикаю?
А читаю, схлипую, читаю…
Як вона тебе… кохає...
І на зустріч натякає...
Ось, і зранку привітає...
Вечір, восьме.. Присилає...
За вчорашнє вибачає...
І цілує... Знов, кохає…
Все. Скінчились.
SMS-ки…
Ви життя мого - трагедія бурлескна...
Для нього ж – пристрасті шалені сплески…
Спить, не ворухнуться вії…
Хто вона?
Казка?
Повія?
Що? Любити краще вміє?
Чи дає тобі надію?
Чом ти спиш? Прокинься, чуєш?
В очі глянь. І все скажи.
Ти не бійсь. Кажи, як вмієш…
Ну, а хочеш?
В SMS-ці напиши …

Відчини мені у свою душу двері,
Дай зазирнути хоч в малу шпаринку,
Ти називаєш мене «моя добра Фея»,
На палець забереш сльозу-краплинку,
І станеш шепотіти без зупинку,
Доки не налетять слуги Морфея…
А вранці знову ти сердитий:
Недобрі друзі, гроші, вороги.
Всіма халепами на світі ти вже ситий,
А ще на завтра передбачили сніги,
І Фея не врятує від нудьги,
Ти так не любиш холод ниций той і вітер…
Віддай мені свою печаль і тугу,
Я – Фея! Врятувати тебе мушу!
Я буду тобі кращим в світі другом,
Веселим, щирим, сильним… Просто, другом.
Вкажи мені на двері в свою душу…
Та не вкажи на ті, за котрими зла хуга…

Самотня ніч,
На рані – сіль,
Я серцю не належу,
У ньому брудну темну вежу
Споруджує жорстокий біль.
Ти вранці – геній,
Вночі – труп,
Мандруєш в домі тіней,
З душі, як пил, зганяєш іній,
Зриваєш смерті подих з губ.
Ось тут колись жила надія,
Тут ледь вловимий віри звук,
У цій кімнаті – жила дружба,
Правдива, щира, відчайдушна,
Та вже похований той друг…
А цю я міцно зачинила,
На дверях – праведний замок,
Зграя образ, як кажани на крилах,
Між них я почувалася безсила,
Та, дякую, за якісний урок…
Ступаю тихо,
Як примара,
Несу як свічку болю вежу
Тобі я більше не належу,
Та серцю я знайду ще пару…

* * *
У світі – тисячі думок,
У небі сотні молитов,
Ми ділимось на гнів і радість
І тільки мудра обережна старість
Так щиро скаже – то була любов…

Мені сказали, – мене занесло.
Мене повчають, як їздити треба!
Покажуть, як варто тримати кермо,
І ще й підсядуть ближче до тебе,

Поправлять руки, ноги підіпруть,
А ти крути й дивись в люстерко!
Хоча у власних правах знайти суть
Водійська заважає теж істерика…

Ось так, сказала комплімент,
Вже трубку миру запалила
І руку першою подать хотіла,
Як тьотя етикету нас учила…
Та всі бажання задмухнули вщент.
Розвіявся як дим мій комплімент,
Начхав на нього лютий аргумент...

Ким звешся ти, і з ким проводиш ночі?
Кому на завтра коси розплетеш?
Ніяк не зазирнути тобі в очі,
Тікай від мене,
Та від долі не втечеш…

Біжи мерщій повз ями і намети,
Залиш думки, що тягнуть тебе вниз,
Образ і пестощів уривки не від себе
Сховай подалі їх
Від своїх власних сліз…

Ти мчи чимдуж назустріч своїй зірці,
Що відтепер світитиме тобі.
Тобі одному, а іще тій киці,
Яку ти ніяково
Показав здаля мені…

Та ні! Вона – могутня мудра Кішка,
Яка нізащо не віддасть своє,
Лиш вийми пазурі із… серця. Вночі, нишком.
У тому серці досі
Ще б’ється гаряче моє…

Чорний біль, сіра тривога,
Жовта туга, синій жаль,
Біла моторошна пляма
У моїй душі. Печаль
Фіолетовий відтінок в неї
З блиском весняним,
Помаранчева надія
Вицвіла у сизий дим.
Заздрощі, в них колір охри,
Може, навіть, пил землі.
Слід ненависті, ледь вогкий,
І блакитний сон в імлі.
Де ж яскравий колір ночі?
Де рожеві пелюшки?
Де сховав ти карі очі?
Чом не дав мені піти?
Я б голубила відтінки,
Дев’ять місяців в собі,
Я б співала пісні дзвінкі,
Пурпурові, золоті.
Я б віддала все на світі,
За зелений крик життя,
За гарячий колір миті,
В якій маму п’є дитя.
Я б червоним написала
Думки, сховані в кущі,
Знову б нас намалювала
Всіма фарбами душі…

Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
Там сидить комашка і ледь-ледь тремтить.
Що вона, маленька, думає про мене?
Чом, мабуть питає, в тих очах «болить»?
А в очах зелених
Збіглась вся тривога,
Туги тінь і зради ниця ворожба,
А іще шматочок підлості коробить
Райдужне люстерко, в котрім ти і я…
Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
І чекаю, доки висохне сльоза,
А комашка-крихта, впала мені в око,
Захлиснула, бідну, дівоча журба…

Де грань та між добром і злом?
Чи поміж них шалена прірва?
А може десь там є вікно,
І кожен може в нього стрибнуть?
Туди-сюди.. Ото так втіха!
Сьогодні чесний,
Завтра – лихо
Тебе за руку привело,
І тільки й чуть
Крізь морок фраз,
Як сірий чорт в тобі базіка…
Або ж, ти зараз – пан Щедрофф.
Всім радо роздаєш цукерки,
І тим – привіт, і тим – здоров,
І ви не хворійте, маленькі…
Та раптом щось зламалось трошки,
І брови – хаткою,
І лоб у зморшках,
І дихать важко так,
Й замовкнуть ніяк, -
Розлючений Котигорошко…
Ти ладен з’їсти ту гадюку,
Що всілась тут, на грудях білих,
Ссе кров і правду,
Ятрить душу..
І з нею жить отак я мушу?!
Та чвари вщухли,
Пристрасть сплила,
Гадюка ледве не зомліла
Від слів тих грізних і дурних,
Та зараз ти мудріший, стих,
Клубочком знов вона зігрілась
І з серцем щирим поріднилась,
І п’є могутню добру кров…
Така вже суть усіх умов.
У світі має буть баланс.
Брехні ми робим реверанс.
І підлість повсякчас шануєм.
От тільки, якщо не дочуєм,
Тоді вже істину, гайда,
Ловить усюди, де нема:
В людях, обставинах… Шкода,
В самих нас не знайти вікна…

Скажіть мені, чому? Скажіть мені, що за біда?
Учора я була ще друг. Сьогодні – гіршої нема…
Учора тільки компліменти,
Сюрпризи, жарти, сентименти,
Учора таємниці й сміх..
Сьогодні – гірша від усіх!
Що то є – дружба? Справжня, щира..
Коли ти – краща за кумира,
Коли тобі радіють в домі,
Коли у вас дві рідні долі,
Всі дні минають у розмовах..
То, де ж поділась спільна мова?!
Тобі вмить рота затикають,
Ковтати мусиш підлість фраз,
Ярлик – «фальшива» пристібають,
Говорять, «з голками ти в нас!»..
Та голки з болем колють горло,
Можливо, пір’я поросло?
Адже, з ним мусить жити «ворог»,
Йому бажають так на зло..
Тож, що то є – людські стосунки,
Як розрізнити правду й фальш,
Тобі піарять душу струнку,
А ти вбачаєш брехні стаж…
Коли відкрити власну душу?
Кого нам другом величать?
Невже я зрозуміти мушу
Того, хто ворога мого,
Про всі образи вмить забувши,
Цукеркою ладен пригощать?!
Скажіть мені, чому болить
Усе, що коїться між нами?
Я знаю, пісню не спинить..
Та хмари-кораблі умить
Вітрила дружби вщент зламали…