Розпатраний спокій гірких передмість
В пітьмі моїй оселився.
Я зовсім непрошений, пасмурний гість,
Я в домі своєму вицвів.

Я роз'єднав нестерпні кордони
І розбудив жар-птаха.
Хтось купляє в інеті трони,
А хтось є просто невдаха.

Розколотий спокій гірких передмість
Та жовте болото болю.
Хай стогін покійних мені розповість
Про те, що я був з тобою.

01.04.2021

Цілуй, лікуй, одшіптуй і розхитуй,
Пробуджені загони гомонять.
І ти з-поміж усіх занять
Читаєш книгу, досі непрочитану.

А ти рахуєш відстані до себе –
І чарами пронизуєш чоло.
В тобі збіліло, збігло, розцвіло
Це урочисте і прозоре небо.

Дивись у простір, наче в тятиву
Схололого і болісного звуку.
Тягни цю темряву сполохану за руки
І увійди у неї, майже неживу.

11.02.2021

Кінець літа невблаганно
Схиляє мене до надмірного
Неприйняття. Пафос дійсності загострює
Ракурс бачення, а сьогодні я зустрів
Ветерана, який говорив, що насправді
Ми живемо в чистилищі. Мабуть,
Він правий, бо ми – наслідок чогось
Незрозумілого, і я бачу, як на мене
Дивляться хижаки, хоча це просто люди.
Садхгуру сказав, що вартує позбутися
Філософій. Мабуть, я так і зроблю, якщо
Потраплю в рай.

31.08.2020

Червоні вишні – біла пелена,
Січеться поле місячним череслом.
Червона смуга пам'яті воскресла
І в ягодах солодких ожила.

Ти не сама, ти знаєш, не сама.
Твоя душа горить і замерзає.
Твоє життя – між пусткою і раєм,
Довірся Богу – міцно і сповна.

Не вір нікому, більше вже не вір,
Мені також не треба довіряти.
Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
Тобі і Богу. Богу і тобі.

30.07.2019

Пригорни мене, пригорни,
До сходження ще далеко.
Нехай прилетять лелеки,
Твої я побачу сни.

Ця вічність уже не схожа
На ту, що мене окутала.
Твою відчуваю руку,
І більше ніщо не тривожить.

І «завтра» уже не тривожить,
Мені би зустріти «тепер».
Допоки я не помер,
Додай мені сили, Боже.

14.03.2018

Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

Трепет черлених руж
Плесом натхнення тліє.
Вирви мене чимдуж
З болю, що заподіяв

Всім, хто прийняв мене.
Покутою стане слово.
Серце наздожене -
Скільки йому святого

Бачити довелось;
Відати біль і зради.
Серце сумне чогось,
Але дійде до радості.

Вирви мене хутчій
І підведи до святості.
Щастя - у простоті,
Мудрості, мов у *малості.

...

Легіт - меткий хитрун,
Руки твої - то марева.
Як же тебе люблю,
Доле моя осяяна.



*дитинстві


[6 лютого 2014 р.]

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Змагає тиша на устах -
Її нема куди подіти.

Скорбота, сум, знемога, страх,
І рокіт сліз несамовитий.
Так починалась німота,
Тужним ячанням оповита.

Сльозиться біль, тече журба,
Тобою стільки пережито.
Ти починалася з добра,
В кружінні літепла сповита.

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Я чув, як плакала душа -
Скорботно гола - сумовито.


[29 червня 2013 р.]

Осінь мудра немов Рабле
Осінь хвора на емболію
Я завжди відчував тебе
Осінь посмішкою міліє

Осінь світить та не кричить
Осінь - щастя і пневмонія
Осінь вірує без причин
Осінь любить і самотіє

І хоча я завжди один
я люблю тебе
і лелію


[18 квітня 2013 р.]

я боюсь не дожити до тридцяти
і не обрати свою надію
де я і ти, собака, ліжко, бинти,
і миючий засіб від самоти
мрію

про візерунки біля вікна, які ти колись побачиш
і про цю зиму, яку ми зустрінемо натще
а серце б'ється, як стукіт гільз кулеметних
об землю, на якій ми також помирали

ти дивитимешся на мене поглядом зачарованим,
до серцевої недостатності, з усіма тривогами
а я просто стану на коліна і поцілую в живіт

і буде в нас три донечки і три синочки,
багато іграшок, щастя, каро-зелені очі
(хтось сховався, а хтось підскочив)
і тепер ти знаєш, чого я хочу
тепер ти знаєш, чому живу

я боюсь не дожити до тридцяти,
але в мене є Ти...


[21 грудня 2012 р.]

У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,

Він вижив без літер

(і плаче).


[11 листопада 2012 р.]

I. Hell

Ти впадаєш у кому, і кома тебе поглинає
На підстанції карми навіки кінчається час
Ти почав, зашкарубло тікав із човнами
Запроторені звуки пробили дванадцять, хоча
Ні один з них не впав ще у місто розбитих свічад.

Горіла свіча, і в тобі наближалось торнадо
Холодні шакали вінчали ламкі небеса
Ти різав свій час, ти гідно його відпровадив
До ночі зі зрад, що тихо в тобі проросли.
Негідник родився, і з нього озвалися пси:

І перший з них - цинік, надламаних стін мізантроп
А другий - брехун, із третім братався спонтанно,
Що був лицемір, і нехтував сміло Кораном
Лише б довести, що кара - найліпше добро.
І всі вони в ньому зріднилися єдністю - злом.

II. Back

А потім впав дощ - і такий, що ніколи не падав,
У душу всім демонам, навіть і їм западав
Горіла вина, що злилася із вранішнім садом
Герой-антипод, і ангел, немов льодостав
Прокинулись в тілі, що майже на дні зорепаду.

І очі блищали, він біль розливав, як вино.
У келихи правди, що псам вже давно остогидла
Тих псів приручив, показав, що в теплі за вікном
З'являється світ, і їх вже давно і не видно
І все навкруги брунатним вогнем розцвіло.

І потім пішов, із дощем він тепер заодно.


[09.10.2012]

Розхристані ночі, оголені,
На півночі - місяць, і море не
Зовсім розріджене, зморене.
Розколює сни Оріон.

Посріблені очі, знеболені,
На півдні - сльоза, o dolore mi
Несу на вітрилах зруйнованих
У замок твоєї душі.

Щоб тихо упасти, холонути
У мареві рук твоїх стомлених

(З дощами йдучи в унісон).


[23 квітня 2012 р.]

Фрегати твого погляду били полуницями.
Парапсихологія тиші ретушувала порухи,
посипаючи порохом ламано-дотичні Всесвіти.
Бажання встигнути довго ламінувало насипи на зіницях,
розпалюючи напівхолодні криниці сонця по неозорих пустелях
самотності.

Сміливі береги намацували безпроглядну вразливість зим,
вдаряючи блиcкавками-щупальцями в літо, де
бурі поступово занурювалися в катарсис,
тісно обіймаючи об'ємні катрени кучерів.

Тіні вимальовували
жіночість теплими і тремтливими вітрами,
притримуючись чутливості сонноводних теплиць.

Цинізм холоду втрачав кристалізованість перед кожним
вдихом і видихом розігрітого хмарами сяйва, що
щільно тримало мандариновіcть крил, не жалкуючи їм
пролісків
та спраглої ніжності.

Езотерика кольору докорінно прострілювала корені від смутків,
вправно випрошуючи в прострацій щиру грайливість незабуток,
поки вибухи
породжували все нові покоління тебе,

бо...

В цей день ти стала весною.

(Вперше)


[8 березня 2012 р.]

У погляд-прозорість
На схилах вітрів
Аортою неба
пролитися
вглиб

Дай мені впасти
до квітів
і ніг
У світ-неминучість
смарагдів-
епох

Де вперше Сатурном
несміло зумів

пошепки щастя
розлити
на двох


[5 квітня 2012 р.]

Ніхто не згадає смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.

Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.

Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Скаліченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.


[14 листопада 2011 р.]

Приготую тебе на вечерю,
Пів на сьому (космічно, з вогнем),
І скуштую оголену фею
(Еротично-малиновий джем).

Ти намокнеш, як вранішні трави
(Кинеш поглядом через поріг),
Ти богиня кохання і кави,
Цілуватиму нижче (між ніг).

Ти принцеса ночей (асфодела),
Я грітиму щем твоїх вій,
І відкрию таємні джерела
(Нагадавши, що ти водолій).

Наш вібрато трощитиме сцену
(Вибиваючи небо у рай),
І, зустрівши спросоння Єлену,
Я почую від неї: "Кохай".


[4 листопада 2011 р.]

—1—

Скерований словом в тунелі ідей:
Десь у кінці майоріє трофей.

Вдумливо зважуєш кожен ярлик,
І ліпиш на лоба (мабуть, уже звик).

Вдягаєш свідомість у пишні трактати,
Щоб потім докупи cебе не зібрати.

Життя - у коробці, душа - шкереберть.
Розпалюєш его, дозуючи смерть.

Розум облудний метає тобою.
Коли вже ти будеш готовий до бою?

—2—

Хочеться жити?! Заглянь собі в очі!
Можливо, помітиш угіддя урочі:

Цвітіння гербер, міріади озер,
Де вітер спокійний, як гіпнотизер,

Що душу очистить від грізних проваль,
Красою із лотоса змивши печаль.

І все це в тобі. Не бійся, заглянь!
Бо серце - це більше, ніж орган зізнань.


[26 жовтня 2011 р.]

Дозволь, кохана, опуститись нижче,
Минаючи дощем тендітний стан.
Хай тихий дзвін вуста твої колише
У сяєві любові без оман.

Лічить зірки на ангельському тілі,
У вигинах вмлівати до безтям.
Цілунки залишати майже білі,
Про подих твій співати солов'ям.

В твоїх очах світанки зустрічати,
І пити теплих рук гірський кришталь.
Шовкових марев сонячні плакати
У серце заховати під вуаль.

Дозволь коліна ружами вкривати,
І, небо прихиливши до повік,
Метеликом душі твоєї стати,
Крилатим пухом надвечірніх мрій.


[18 вересня 2011 р.]

Місто плекає біль,
Тихо веде туман
Гирлами божевіль
У надвечір'я ран.

Місту потрібні сни,
Дощ омиває кров.
Триста століть до весни
(Вірив - і перейшов).

Вірив - і не забув,
Що затопило дні.
Місто годує шум
(Травми свої черепні).

Місто стоїть завжди:
Триста століть і зим.
Вірити - значить іти
(Або померти з ним).


[2 лютого 2012 р.]