Моя свіча свій строк недовгий догоріла,
проте нехай не гасне в пам’яті свіча,
щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом,
ти шанобливо запах той до краплі відчував.

Знесеться вчора колосками й болем,
образою й безсилими сльозами.
На вулиці перед очима раптом стане поле,
і людство – сіро-чорні в ньому плями.

Статистика тому найліпша проза,
цифри - кращий дріб в рушниці ката.
Серед буденного зблисне секунда злості,
запалена холодним ходом фактів.

Моя свіча недовгий строк горіла,
маленьке слово довше прогорить, я сподіваюсь,
щоб жовтий хліб солодким золотом лежав на скатертині білій,
і лиця на старих світлинах усміхались.

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***

Пригадав заводську фуфайку,
рукавиці, мастилом просочені,
за сто років протертий стілець,
чашка – швидко вкривається осадом чайним.
Лампа стара укуточує затишок,
вертаюсь на місце, неначе додому,
похмурий, темний день у грудні
збрехав про +1 - +5 і простудив би вже,
якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець,
і лампа, і полагоджений кран,
і співробітники в таких самих фуфайках,
з відкритими і безнадійними усмішками…

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

Запах більше, ніж запах, він – дух. Чим ти пахнеш, самотній Києве?
Бензинового вихлопу вульгарність, фаст-фуду сексапільність,
соціальщини страви м’ясні, вічна кава роз’ятрених губ,
насолоди здоба, чорно-білі зимові води, контрастний душ,
хвиляста дивина, і по долонях в комір ллється рідина
отруєних артерій з запахом бетону й штукатурки.
Один перед розмаєм духів – ведуть хоровод, не бачать,
не знають і не визнають, не признáють. Малюють.
Абстрактно. Завжди. Невпинно. Нічною вартою курують плин,
але обманюють, і правда – завжди лишається за коміром,
на шкірі. Туди не доїжджають на автомобілях,
там смак тече інакший назавжди, і радить шепотом:
«Самотній, жди…»

Зоря досвітня повертає світ
на кут примруженого ока,
погляд вдалечінь,
понад степи,
понад могили,
понад себе.
І Сонце обіцяє світло
назавжди,
допоки є,
допоки ти,
допоки рух
кільця не спинить
промінь червоний.

Воно вертає небокрай,
і ти багатший за богів,
одна твоя така безкрайність
ріки життя без берегів,
блаженне око
в центрі неба –
відвертість болю
та любов.

Випалює вогонь сподівань
до ненависті – за крок до повної байдужості,
останній спалах ярої зорі на небі буде – гнів.
На все прості слова пояснення,
і німота на спробі описати все як є,
де навіть крик не допоможе,
бо накричалися досхочу
всі, хто тільки захотів,
і крик знецінений лишився.

В пітьмі мовчання камери самотньої
лежить невидиме понівечене тіло,
ялозить по підлозі шкірою пролежаною,
і затихає з часом, спечене в пиріг,
що віднесуть потім у храм до першого причастя
й розділять поміж неофітів
укомплектовано з цвяхами
і парою дошок – на радісне майбутнє.

Хробак на гаку в Космічного Рибалки
перед затемненням відчує захват…
Людина перед станом солі земляної
примирення відчує…

Зменш оберти машини,
постій, паровозе! не мчи!
Повільно піди, помовчи,
замислись, поглянь – захід,
він палає – Захід, дровами в топці,
він кипить – у котлі водою,
і ми разом із ним – в степах кривавих
понад прикордонням,
в степах іржавих, в позачассі,
в надіях і зневірі разом з тим.
Постій, машино, не крути колеса,
кістки, чекай, секунду не мели,
не випробовуй цвях мого хребта
на міцність, та не карай відлунням вічності
в моментах болю, бо над нами – небокрай,
такий музичний, аж нестерпно,
ні крику, ані пари з уст,
на кромці вересня трава
п’янить безсмертним духом відлетілим,
і ти – ти трохи теж трава…
за рисою безсилля відновити сили –
ти трохи також бог…
Зменш оберти, машино, применш масштаб подій,
не став маленьких драм в великому театрі,
не грай маленьке рондо понад вухом стадіонів,
не підіймай на довгий спис маленьке гасло,
не спрощуй почуттів до пляшки й кулака…
Піди зі мною трохи
по гіркоті теренів,
дивись мені та слухай,
ногами стиха рухай,
туди, де води сплять,
допоки не торкнеш.
Безглуздо шукати омани
величності в мегаломанії,
встромляти у час мегаліти,
коли попід склом мікроскопа
незгірші течуть колізії
в малесеньких препаратах
на неповний якийсь карат.
Все життя – закидання каменів,
на велику таку сіру купу,
щоб останній на ній камінчик –
зобов’язан був буть діамант.

Надвечір у зморшках ліній на міських долонях
бісером дрібним катаються маленькі ігри.
Супермаркет, метро, піцерія, кав’ярня,
суші-бар, нічний клуб, пересушений вітер
ТЦ, БЦ, вулиця, архітектура, ад-хок,
погляд, руки, футболки, коктейль, ліхтарі,
парки, листя, пейзажні алеї, там-там,
табли, струни, дарбука, колони і схили,
один, два, три, п’ять, десять, двадцять,
сто п’ять децибелів, шум, культ, обіцянка,
молитва, екстаз, медитація, йога, палітра,
і вікна, і вікна, і вікна, дзеркала, повіки,
асфальт лиже кеди, сміття, два контейнери,
рай, стіни, плата орендна, війна, монітори,
спиртне, хлібне, рибне, сухе, желатин, марципан,
завтра рано вставати, не спрямований вектор,
надія – на що? Бігти далі – навіщо? Усмішка,
похід, сміх, проблеми, зневіра, танцюймо!
читаймо! Кажімо! Ходімо! Фонтан, вода,
штучний фонтан – обман, диво і небо, і пам’ять,
але то інша гра, чи, хіба, ми так близько? –
спектакль на очах задля кайфу без змісту,
картини, перформанси, диски, касети, кіно,
анімація, залишок солі сухий із усього,
збираю із вікон в руках кубик Рубіка,
насипаю в лиск чорного чаю Землі цукор міста…

Що ми знаємо про матінку Європу? –
здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,
хіба що декілька малих естампів
родом з мутної минувшини.
Загадкова десь лежить Прибалтика
із загадковими своїми прибалтійцями,
естами, литовцями, латвійцями,
понад казковими дахами ранками,
з північно-західною свіжістю…
Загадкова десь під Сонцем Каталонія,
червоно-жовта всміхнена феєрія,
сама земля де квітне, наче музика,
і над трибунами історії «оле» із вуст поетів
ллється…
А ще десь фіорди, бородаті піною,
задумливо вдивляються у Північ,
і хтось там точно пам’ятає Асґард,
переживаючи сто перший Раґнарек.

Скільки б костей не всіяло поля твої,
каміння скільки б величезного до неба не стирчало
вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,
а все ж земля твоя і досі щедра, як і
тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.
А значить, пам’ятають ще ліси священні кола
і камені в собі тримають досі ще надію…

Зростає механізм,
і колеса ростуть,
все важчі й важчі,
більший важіль,
щоби ворушити їх
у черепній коробці передач.
Повільно і скрегочучи
із зуба нá зуб площина
під тиском зверху вирушає,
і стогне, наче плаче…
…котиться машина
електровоз по колії буття,
і рейки стогнуть – повертає,
відлуння котиться назад,
неначе каяття…

Життя – любові акорд
понад білими водами смерті,
під чорним небом неможливого –
маленький порух здійснення твого.
Наповзаємо звучанням,
тиснемося в спільнім просторі,
над брязкотом мечів пташиний спів сплива –
така ціна, така природа,
і правда назавжди одна –
перемогти – то лиш втопити зло
в безодні сили свого серця,
пломінний звести купол
на вітрилах, зітканих зі сталі,
над храмом теплих насолод,
у вічності вони потім розтануть
цукровою піщинкою у солі білих вод.

От кажуть: «Мистецтво реальності…» -
Сонце знімає кіно: відбивається світло
від шкіри й очей, від листя й дахів,
відлітає у космос,
і десь, може, знайдеться хтось,
хто запустить свій Хаббл
і спіймає наш фільм
на свій плеєр
над літо мільйонного року.

Усе життя за колір,
за видіння,
усе життя за звук,
за музику,
усе життя за доторк,
за кохання,
за слово і за діло,
за одну маленьку мить…
…і ще одну,
і так за час
накрапає у храмі чаша,
ти на заході Сонця її вип’єш –
там мед п’янкий, а трохи ще –
полин.

Вузька ріка любові розлилася ширше –
час розширив річище за кілька тектонічних зсувів.
Тепер все витонченіше та спокійніше,
як діалог між скрипкою, фортепіано й челло.
Любов за чверть століття вже не Ліст,
не Барток і, на щастя, не фрі-джаз,
любов за чверть – благословенний Бах,
за кожним номером хоралворшпіля –
дніпровська течія о третій опісля полудня…
Широкий рух любові – без свистіння протягів
із битих вікон, світло лампи – ніч безсонна,
рука на плечах і волоссі сон спостеріга…
…охороняє сон і дихання спокійне,
гора понад горою тягне хмари вдалечінь.
Така любов, як в темній глибині пливуть кити,
така любов, що вже на всіх достане хліба та вина,
тремтить маленький нановольт між ти та я –
можна цвісти…

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…

Ймовірність не одна,
коли переді мною Вічність,
ожити так й не так, отут і там,
тим, іншим, п’ятим і десятим,
прожити сто тисяч кохань
із тим життям, що завжди буде поруч
у тисячах і ще одній подобі,
в годинах тисячі та ще одної долі,
у насолодах тисячі секунд
і ще одної миті – безкінечності.
Хвилюється матерія часів,
і начебто усе живе намарно,
але якщо довічний цей сюжет,
то ще не раз для тебе станеться ця драма,
тому живи життям одним серед світів,
і хай з одною зіркою тобі не буде треба
світла, не від того, що ти її любив,
а від того, що в ній можливість літа,
з Усесвітом ти назавжди одне,
де б ти не був й коли не жив би ти,
він на твоїй лежить розширеній зіниці,
коли переживаєш déjà vu і сни.

Спіраль – за разом раз
крутитися, штовхатися на вісі,
повторювати шлях
всіх попередніх інкарнацій,
іграючи сюжет, імпровізацію,
по нотах навіженого Усесвіту,
по нотах геніального Усесвіту…

Бува моменти у житті,
коли ти знаєш – речі чують,
й насправді пишеться сюжет,
і дервіші всередині танцюють,
ікони, храми, капища, кумири…
Інфлікти духу, запитання,
усе веде – веде кудись,
веде по сходах в небеса,
а небеса все дальші-дальші,
все дальші десятинним дробом,
історія – доробок
по той бік добра і зла.
Звіддаля не оцінити час,
і щастя не побачити,
не видно бо очей,
і рук не доторкнутися,
не пестити по шкірі й вовні,
не затягнути пахощів на груди,
не закричати в екстатичнім болі,
сльозами не полити з вій…

В твоє чоло, на місці ока третього
впирається на парсек витягнутий промінь,
початок твій, твоя єдина Доля,
в краплині між клепсидри стегон – ти
живеш у мить, поки не канеш в спомин,
чекати мить, коли вона назад перевернеться
й тебе на сходи знову поведе…

Сонце. Знаю долю,
долю твою червону,
долю мою червону,
нашу червону долю,
червону та неминучу.

Я вітаю Тебе будь-яким,
на який не змінився б колір,
прирекла чи звеличила б воля,
і червона над нами доля –
то за все непогана ціна.

Я не знаю, що буде зі мною,
що з Тобою – лише припускаю,
і, можливо, нам бути назавжди
врешті-решт, нам довіку бути
серед інших зірок разом.

Так дотягнуться, зрештою, руки
до долоні твоєї простягнутої,
так дотягнеться, зрештою, голос –
стане чутно усі осанни,
стануть сни соковитим яблуком

в темнім храмі навколо безодні…

Ти на початку великої дороги, Друже,
і далечінь завжди блакитна і сумна,
як всі твої улюблені балади
попсових і не дуже колективів…
І погляду завжди занадто довго
летіти стрілами твого самотнього натхнення,
і серцю також забагато треба стукати
перед земним пожовклим відпочинком.
Комусь зручніше заблукати, голову задравши в небо,
комусь, похнюпившись, іти,
так цифрами опісля коми множаться світи,
повір, довершено із нас ніхто не правий…
Усесвіту загвинчений вініл,
тобі твоя замовлена дорога –
попереду ні чорта, ані бога,
а тільки роги, роги, роги,
і стільки Сонця, що не вистачить пітьми…

Життя – обіцянка великої бійки,
складання планів стратегічних,
напевно щоб перемогти,
богатирі не ми, і заново навчитись
сценарії писати доведеться нам
смішних і страшних драм,
і з плахи покотитися
чиясь ще може голова,
хоча й не хочеться бруднити
папір червоними чорнилами занадто…
…любити більше, менше патрати,
але втопити доведеться нам тоді
всі біди у вині розлитому себе,
неначе винним океаном стати,
щоб захмеліли і зірвалися в екстаз
заблудші люди…
…це наш дар – іконостас лозовий,
мармур поруч хутра дикої пантери:
«Він якщо був хліб, то я буду – вино,
сухе і черстве перше злити треба добре,
і потонути…» З-посеред облич
звіриних вибрати своє – і бігти
в степах незнаного в незнане
й не відати гріха й прощення,
і опинитись на межі, на лезі чесності
і тайни… рука останній завиток
залишить, стисне меч міцніше,
душа піде назустріч тиші,
пірнаючи в туман
із кожним кроком…

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.

Палять місце, риють місце – тіні хмар і пломінь Сонця,
то злітає вгору купол, то руїни там чорніють.
То темнота гусне криком, каганець то ледь жевріє,
там колись співали гімни й голосили голосіння.
Там крутилися спіралі, там хрести тримали тіло,
там боролися віками воїни та сучі діти.
Медом мабуть помазàне,
жнивом плоду спокушèне…
Ні, там просто стрижень вставлен
крізь часи, віки, епохи –
вертикальна вісь дороги,
сенсу поза семантичним
полем догм раціональних,
там застигла справжня правда,
Алатир наріжних плинів,
все-як-є є ненастанно,
є в триформ’ї златоціннім.

На півдоторку ледь – кохання,
на півпогляду – розуміння,
на півслова… а далі – музика,
і присутності буде досить.
Все саме по собі не значить,
лиш в акордах збирає пісню,
сенс життя на куточках листя
і мозаїку з вирізок пам’яті.
Все минуле секунду тому
нам тепер буде тільки снитися…

Ми з тобою одні за кров’ю,
ми з тобою одні та й глибше,
ми з тобою дивились в небо
і нам снилися схожі сни.
Усміхалися попри біди,
танцювали по власнім болю,
розкидали навкруг каміння,
і змикали в одне долоні…
У нас просто немає іншого,
та й не треба простіших виходів,
нам нелегко давалося наше,
співам вартість гірка – голосіння.
По каміннях і на галуззі,
в піні хвиль і трави шелестінні,
в тлі пісків й на льодяних грудях
голосили й кидали насіння.
Нам тепер знана маса світла,
промінь Сонця дорожчий за золото,
коли після полудня солодко він ніжиться
на повіках Людини і Звіра примружених…