Т.К.

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.