Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!
Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки
твого довічно нестаріючого тіла, широкі груди й стегна-береги,
потоки сліз і насолоди гук у співі крихітних пташок на сході Сонця,
твоїх безсмертних мертвих і живих, великих і малих,
несправедливість і великодушність, нещирість і за правду на вогонь
маленький крок – для людства і недолюдства у вічність…
Скажи, скажи, не треба більше таємниць, не треба дурощів,
бо надто вже старі з тобою ми, твої загублені облудні діти,
пасинки твої, ще замолоду сиві… жертви і боги, по правді – гумус,
пелюстки квіток коротких весняних, підсічений під корінь колос…
То може, буде хліб? Пали вогонь, налий вина собі, та розкажи,
хоча ні час, ні місце не підходять аж ніяк на сповідальню,
проте коли те буде, вже коли, як у твоїх соборах ґвалт невинних,
ти розкажи, ти розкажи, і стане легше нам, зомлілим,
із ночі сходитиме день, ж бо вічно так ісходить сходом,
ти розкажи, і буде хліб, і буде щастя невимовне,
коли помре тягар із літ, заліза змішаного з кров’ю,
ти розкажи, ти заспівай, проти вогню свого безсила,
як в пекло падатиме рай, як рай народиться із пекла,
як хвилі ляжуть на пісок, на мармур, на папір, на шкіру,
зітруть війну, і мир зітруть, і заберуть усе в могилу,
залишать тільки пару лун від фресок і посеред тріщин,
вона летітиме все вище, допоки стане сторінок…
ці крихти віддамо птахам – нехай летять понад руїни,
не вберегти нам наше тіло, то хай у них воно – горить…