Сумно мені, жінко, сумно!
Дай-но випити горілки.
Закотилося за очі, сонце,
ночі гра платівка.
Верещить дитина дико –
Їй заборонили грати,
Сірниками, бо спалити
Хочеться так нашу хату
І босоніж стрімголов між сніги
Та бруд весняний
Запроторити любов
Й тяжко пити з тої драми.
Сумно мені, жінко, сумно,
А кому не сумно скажеш,
Загноїлась в жилах кров,
Раз не втерпиш - в труну ляжеш.
Зможеш - будеш будувати
Мрії замки непорушні
В рів, в канаву як заглянеш,
Там ми, там, тіла бездушні.
А в оселях наших туга
Все руйнує стіни моцні
Піддає нарузі лихом устеляє по підлозі,
Все підлогою холодною
Стелить килими запилені
Покаянням душі вибілені
Роти спраглі прагнуть вимені.
Сумно мені, жінко, сумно,
Під коровою святою,
Зсохлась, вхляла бідна мумія,
Бо не балував водою.
Що ж нам треба? Крові? Зброї? Чи мішок ідей за плечі,
Що залишимо на спогад? Нашій тій святій малечі.
Сумно мені, жінко,сумно,
Сум мій вічність споглядає,
Ми кінчаємо з собою
А вона лиш грає, грає…

2012

У кожної дитини є пряник або нема
Або шмат лайна, але дитина істота дивна
здатна бавитись усим і з усіма
коли нема, нема пряника
є клініка, є клініка на …

Спінилась бурна шумовина
Янтарним відблиском зорі
Розверзлась пащека глибока
І водограєм у мені
Бушує осінь супокоєм
Нірвани недосяжна суть
Потоком ніжним прохолодним
Життя покоїть баламуть
Пісок незгод осяде тихо
Й загра майстерно пташий спів
На серці вірно й передхмільно
І ллє нектар кельтських богів!

2006

У пеклі гарно нам живеться,
смола тече і чорт сміється,
але бере іноді страх,
коли так довго по ночах,
один в котлі тому сидиш,
бубниш під носа та не спиш,
на вила дивишся й мовчиш.

Так кожен з нас в своїм котлі
в смолі неначе у вині
пірнає в сни
і розуміє естетику краси
щоденної шизофренічної весни спонтанних дій
і вражень, і ця відсутність зауважень,
до стилю даного життя,
не вимагає каяття та й взагалі нічого,
а ні від себе, а ні від бога,
по колу днища казана
у кожного своя дорога.

П.с.: І ніколи зустрітись нам,
бо в кожного є власний чан.


2010

Я стих між твоїх ніг,
калачиком згорнувся,
замуркотів і здувся духом лих
пустивши їх за у обрій у вікно
мого єства розлізлось волокно
й з під нього шерсть м”яка котяча
до твоїх рук простягла волоски,
і пестиш ти мене незряча,
і молочка налиєш у миски,
я ж жадно п”ю із ємностей до сита
твоєю сліпотою скориставшись,
а після, ти мені віддавшись,
щурячий хвіст відчуєш в животі.


2012