Очевидно, поняття “літературне покоління” увійшло до українського літературознавчого обігу з появою такого явища, як “шістдесятництво”, що спричинило до небаченого за останні десятиліття сплеску в національному мистецтві. Водночас мусимо визнати ряд проблем: не завжди точно окреслюють коло тих, кого нині називають шістдесятниками, хоча перед очима — безліч, здавалося б, ґрунтовних спроб пояснити феноменальне явище в національній культурі, включаючи серію полемічних матеріалів, опублікованих на сторінках “Літературної України” впродовж останніх років. На жаль, серед тієї кількості досліджень немає жодного, де б знайшла місце завершена картина всеохопного сприйняття як творчого покоління, так і її літератури та непростого з точки зору політичної кон'юнктури часу. Зрештою, жоден із шістдесятників не відповів на ключові питання істориків новітньої літератури, спричинивши чимало домислів. З іншого боку, чи не всі схиляються до тієї думки, що одним з найкращих представників покоління другого, за А.Погрібним, відродження в українській літературі, був незабутній Микола Вінграновський — поет, актор, кінорежисер, дитячий письменник.
В щойно видані книзі Віталія Коротича “Цілком особисто”. Приватні листи до Дмитра Кременя” (Упорядкування та передмова Т.Д.Кременя. — Харків: “Фоліо”, 2011. — 411 с.) [1] одним із найяскравіших українських шістедясятників, лауреатом Шевченківської премії, колишнім головним редактором журналів “Всесвіт”, “Огонек” немало сказано про особливості розвитку літературного процесу у ХХ столітті. І те, що автор у своїх твердженнях досить влучний, підтверджує академік І.Дзюба в листі до Д.Кременя: “аналіз шістдесятництва В.Коротича й усього іншого значно глибший, ніж у критичних статтях”. Очевидно, ці місткі характеристики мусили б увійти до 10-томного академічного видання історії української літератури, що готується в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.
Найперше, характеризуючи літературну творчість 1960-х рр., В.Коротич пояснює передумови явища в національному мистецтві. Йдеться про необхідність очевидної літературної спадковості, яка була украй потрібною його ровесникам: „в мого покоління було абсолютно природне відчуття свого сирітства, бо наших учителів перестріляли ще в першій половині XX століття”. А далі він говорить: “На одній з дискусій Вінграновський, найталановитіший з нас, на мою думку, сказав — і Гончар довіку йому того не пробачив, що „Поприходили з війни сержанти, які придурюються генералами й учать нас, а самі невчені...”). Це було мовби нашою перевагою, бо ми наче стрибнули через покоління, здобули в літературі авторитет, якого вся та шпана не могла в читачів мати, але це було й літературним сирітством. Своїм нахабством ми замінили відчуття школи. Я перекладав з англійської, але ж – якби вижили неокласики... Я займався публіцистикою, але — якби ж Хвильовий пожив довше...”.
Зрештою, поруч молодих тоді поетів, які почали збиратися у творчі об'єднання, зокрема, клуб творчої молоді “Сучасник” у Києві, “Пролісок” зі Львова, зустрічатися на літературних вечорах і святах, а друкуватися з кінця 1950-х рр. на сторінках республіканських часописів, невдовзі видавати дебютні книги, ще якийсь час залишалися класики — “воєнне покоління було ламане-переламане, бите-перебите. Стариків фактично не було стільки, скільки їх повинно бути в нормальній родині. Рильський і Тичина вітали нас, самотні, відсторонені, можливо, покладаючись на те, що нам більше вдасться, як їм вдалося, але не плануючи нічого конкретно – вигорілі й змучені, невеселі (хоч Максим Тадейович, коли я зніяковів, відсунувши чарку в нього за столом, сказав історичне речення: "Що ж воно напише, як воно нічого не п'є?" (саме так, в середньому роді). Сам він вже допалював останні цигарки і досьорбував останні чарки”.
У часі все те співпало зі смертю Й.В.Сталіна, вікопомним ХХ з'їздом КПРС, на якому розвінчано “культ особи”, хрущовською відлигою, що назагал склало певні умови до розквіту культурного руху в українській літературі: “У повітрі літали передчуття змін. Ще владарював Хрущов, який викрив Сталіна, та потроху почав пом'якшувати свої звинувачення, але слово вже було сказане й ідол впав”. Справжнім відліком або ж датою народження українського шістдесятництва, стали, на думку В.Коротича, дебютні публікації 1961 року в редагованій щойно призначеним П.А.Загребельним “Літературній газеті”: М.Вінграновського (“З книги першої, ще не виданої”), І.Драча (“Ніж у сонці”), його добірка (“Вірші лікаря Віталія Коротича”). Автор влучно пригадує, що власне тоді “поезія розкрилювалась, ...нас помітили й почали перекладати у всьому світі. Поети ставали публікою помітнішою (як завжди, процес починався не з України, тут його стримували, як могли, вже й самі не раді, що так сталося)”; “якщо озирнутися, то це стільки ж часу, як минуло від початку публікацій – Драча, Вінграновського і моїх в загребельнівській „ЛУ”. Хіба давно це було?”.
Не менш значущою подією для утвердження позицій покоління 1960-х рр. став чи не єдиний спільний поетичний вечір М.Рильського, А.Малишка, Л.Новиченка, М.Вінграновського, І.Драча, В.Коротича, що відбувся невдовзі в Жовтневому палаці — місці засідань тоді вельми популярного “Сучасника”. В умовах великого ризику, будучи під пильним оком ЦК КПУ, живі класики української літератури тоді фактично вивели за руку на сцену молодих авторів, пророкуючи їм успішне майбутнє. Але цьому перебувало кілька інших суттєвих подій, без яких нічого б не відбулося. 11 березня 1961 р. до Києва прибув на свій літературний вечір Євген Євтушенко, який “зразу ж знайшов нас з Драчем і Дзюбу. Ми гуляли "в обнімку", випивали, перебалакали про все на світі, я повіз його до себе "на дачу", тобто – до хатки, яку для дружини й сина орендував у гирлі Десни і, оскільки місця в хатці не було, ми з Женею ночували в сусідній скирті, дихаючи запахами сіна й недалекої води. А назавтра у Жовтневому палаці, який був тоді найбільшою з київських аудиторій, відбувся вечір Євтушенка. Палац було заповнено по вінця, вірші читалися безкінечно, успіх був приголомшливим, хоч Є., як завжди, вигадував щось "для комплекту" (пам'ятаю, він почав з речення: "Ми з моїм другом Віталієм цілу ніч їздили на пароплаві по вашій величній ріці, Дніпру..." і т. ін.). А назавтра прорвало греблю біля Бабиного Яру, мене – ще лікаря – мобілізували на викопування трупів, інші професійні забави, і я провів Є. до Яру. Ще за день було написано знаменитий вірш, всі раптом побачили матеріалізацію формули про поета, який "больше, чем поэт". До речі, чергова трагедія для Бабиного Яру була трагічною: тоді від великої хвилі водосховища з відходами загинуло близько півтори тисячі мирних людей, а трагедію назвали “Куренівською”.
За результатами поетичного вечора Є.Євтушенка чимало хто задумувався над тим, що такі зустрічі варто проводити і з українськими письменниками, але жоден не ризикував брати на себе таку відповідальність. З іншого боку, як пригадує В.Коротич, “наш письменницький бомонд шалений Женін успіх справив гнітюче враження, а в ЦК просто перелякалися”. Невдовзі партійні чиновники спробували знайти оптимальний вихід: “вирішено було показати, що й нас не пальцем роблено, але стало ясно, що зібрати повний Жовтневий палац навколо існуючих офіційних класиків укр. літератури не вдасться. Тоді вирішили заризикувати й “заварили” цей вечір: Рильський (дивна річ, на фото він молодший, як я зараз – йому ще лишався рік життя), Малишко (наступне після Максима Тадейовича, вже радянське, фронтове, покоління) й ми троє. Вести вечір доручили Леонідові Новиченку, який не дуже давно керував у ЦК культурою, а тепер став одним з спілчанських вождів. Читати нам веліли з трибуни, яку викотили на центр сцени і не забуду, як величний Максим Тадейович щось бубнів з товстої книжки, яку не випускав з рук. Свого власного виступу не можу згадати – все було наче уві сні – читання, оплески. Перед вечором нас вишикували на тлі завіси, сфотографували, але згодом передумали робити якесь "паблісіті" вечорові”. До речі, Л.Новиченко називав цих молодих поетів “новобранцями поезії”, М.Рильский присвятив їм свої “Вечірні розмови”, а сам літературний вечір відбувся, як пригадує В.Коротич, десь у вересні 1963 р.
Абсолютно несподіваними стали асоціації В.Коротича від спогадів про ту історичну для літературного відродження подію, точніше, місце її проведення: “Стоїмо ми на сцені в Жовтневому палаці, який був колись Інститутом благородних дівиць, а в тридцятих – катівнею, там в підвалах і розстрілювали. Згодом палац вже не буде Жовтневим, а унизу, під ним, розстелиться Майдан Незалежності, той самий...”. Вечір, на який назбиралося повно народу, став до певної міри не тільки вибуховим, але й етапним: творчістю молодих поетів почали по-справжньому цікавитися, їх почали пізнавати на вулиці, шукати їх книжки, а тим часом партійні чиновники не втрачали можливості вдаватися до критики: ”нас того року зліпили докупи і якийсь час – Драча, його і мене – били й хвалили сукупно”.
Говорячи про інших письменників, В.Коротич вказує, що кістяк шістдесятництва в першу чергу все-таки складали “кияни”, які в результаті кількох згаданих подій опинилися в епіцентрі літературного життя 1960-х рр.: “Був ще Симоненко, але десь збоку, в Черкасах, була ще Ліна, але вона то в московському навчанні, то у польському заміжжі, а ми були в Києві. Всі троє абсолютно різні. Я – вчитаний у свої книги і заглиблений у свій Київ – міщух, місто моє, мене тут всі кицьки знають. Іван, який пильно придивлявся, шукав контактів, закріплювався, обростав столичним м'ясцем”.
Тим часом життя у кожного з молодих поетів складалося по-різному: В.Коротич продовжував працювати лікарем в Інституті кардіології імені М.Д.Стражеско, де писав дисертацію на здобуття наукового степеня кандидата медичних наук, а “Микола В. ходив довкруги студії ім. Довженка. Від нього просто таки пахтіло "Повістю полум'яних літ", Юлією Солнцевою й довженковими уроками. Іван Д. приживався у Києві, шукав за стабільністю – житлом, роботою. До того ж, Іван і Микола ще холостякували, а в мене вже були дружина й син...”. До речі, працюючи лікарем-кардіологом, В.Коротич фактично врятував від смерті М.Рильського, а також А.Малишка, з яким вони здружилися по нещастю – “він двічі прибував уночі (одного разу сам прийшов, своїм ходом) до клініки ім. Стражеска, якраз тоді, коли я вночі чергував. Так що обидва малишкових інфаркти були в мене у палаті, під моїм наглядом. Ми з ним набалакалися доволі – розумний був, талановитий чоловік, з переламаною долею й покаліченою душею. Після виписки, після суворої заборони випивок, він запрошував мене додому, садовив під великим полотном Труша (мода пішла тоді на закарпатця Труша, в Гончара теж було кілька картин, а найбільша колекція – в співака Дмитра Гнатюка), ставив пляшку, склянку й просив хильнути за його здоров'я”.
Водночас у кожного з поетів, як зауважує В.Коротич, збивалися свої професійні компанії: “В Івана письменницька, але селянська, в Миколи – кіношна, він, нещодавно з ВГІКу, повнився кінопланами. Моя компанія складалась ціле життя, я в Києві був удома – тому вона була розмаїтою, з письменників я зближувався хіба що з Бажаном і Загребельним. Між собою ми теж спілкувалися, тим більше, що нас збивали докупи, нарекли "шістдесятниками", лаючи й нахвалюючи так, наче були ми копіями один одного”. Усім мріялося створити якісно інше мистецтво, яке б не було інструментом тоталітарної системи — джерелом відродження національної культури. І в цьому представники старшого покоління покладали великі надії на своїх молодших колег, які повинні були прийти їм на зміну: “література, перекалічена, порубана, потроху зросталася й тоді ще не знати було, в що вона зліпиться. Одні з нас – починають, інші – закінчують. Ще будуть світові катаклізми, поетичні виступи на стадіонах, трапиться крах системи, яка перекалічили стільки й стількох”.
Провідне місце в приватному листуванні В.Коротича посідають місткі характеристики характеру і творчості М.Вінграновського. Зокрема, у своєму листі до Д.Д.Кременя від 10 червня 2006 р. він так зауважує: “Микола був найталановитішим з нас. Ми виступали разом, він читав надто по-акторському, я так не люблю, але всі ці „Вона була, неначе й не була” повергали мене в тихе захоплення. Я знаю, як робляться вірші, вмію їх препарувати, але з Миколою все було нестандартно. Він Великий Поет. Я абсолютно не міг відпрепарувати його мислення, увійти до нього. До Драчевого міг, а до Миколиного – нізащо. Микола співав, як птах, що не вміє поцінувати власного співу, сам не розумів рівня свого поетичного хисту. Він продовжував лишатися в переконанні, що головні його твори – в кіно, але те, що я бачив на екрані, створене за його участю, здавалося мені дерев'яним, ходульним, навшпиньках, абсолютно не відповідало моєму світосприйманню. Але перед його віршами досі захоплено кам'янію. Так буде завжди”. А в листі від 2 липня 2007 р. В.Коротич додав: “Вінграновський був майстром розкидання блискучих знахідок, слідом за ним йшли цілі зграї мародерів, що годувалися з цього. Так горобці летять за обозом, видзьобуючи ще гарячі кінські каштани...”.
Говорячи про загальні тенденції формування міфопоетичного простору М.Вінграновського з її високим рівнем художнього втілення української народної філософії, представленої в оригінальних художніх образах і містких конструкціях, які засвідчили глибинний світ ейдетичного насичення [2], у листі від 22 листопада 2006 р. В.Коротич написав: “що б Микола не писав, це було просякнуто такою безмежною талановитістю, що я подивляв і подивляю його нереалізований талант – частково придушений ідіотським часом, частково розчинений у горілці”.
Досить влучними є порівняння характеру М.Вінграновського з іншими представниками тієї літературної епохи, тими, хто “співав на розрив аорти”, зокрема, з В.Висоцьким, якому В.Коротич “повірив після пісні "Тот, который не стрелял”: зразу повірив, бо він умирав на сцені. ...Висоцький падав у кулісу, пітний, півмертвий, і нічим не міг займатися до кінця вистави, від якої ще довго оклигував. Він вирізнявся на будь-якому тлі, навіть на тлі своєї Марини, бо, як в Пастернака „Тут кончается искусство и дышат почва и судьба”. В чомусь Микола Вінграновський мав у собі гени тієї ж породи, але в Миколі було забагато нашої малоруської ліні. Висоцький вражав жадобою знання, постійною цікавістю до життя. Він хапався за книжку, якої не читав, за розмову про фільм, якого не бачив – аж тремтів, так хотів нової інформації. При цьому Микола був добрішим до будь-якого оточення, навіть байдужішим, В.С. був немилосердний і до себе, й до інших”.
А в листі 13 січня 2007 р. В.Коротич підтвердив думку про те, що М.Вінграновський мав обмежену кількість енергії, яку він кожного разу “випалював” у своїй творчості начебто до останку: “Я подивляв вірші Миколи, сердився, що він (мені здавалося) часом працював на самознищення, використовуючи запас геніальності, даний йому, як фора від Бога, але не поповнюючи його”. На жаль, поет себе не беріг...
У М.Вінграновського було чимало геніальних віршів, частину з яких на літературних вечорах він читав найчастіше. В одному з таких ("Доволі вже – втомився від ганьби") він запропонував містку формулу життя людини, яка, прагнучи свободи та незалежності, не повинна розгубитися, віддаючись страху й хаосу. Його літературний герой, очевидно, виписаний з його характеру, сильного і вольового. Ось чому, цитуючи окремі вірші поета, В.Коротич в листі від 12 січня 2007 р., коментуючи вірші ровесника, досить влучно зауважує, що “треба позбуватися нашої невтомної толерантності до принижень. Людина має право на утому. Від усього: політичного торохтіння, демагогічних вересків, навіть від вуличного бруду. Тих хто наважується визнати це, як правило, виводять з дружних лав і не надто люблять. Але-до чого ж приємно згадати про вигаданого мною приятеля з рідкісним прізвищем і послати когось з недоторканного, давно не торканого "подавляющего большинства"...
На жаль, на Миколаївщині, як і в самому Миколаєві, М.Вінграновський бував нечасто. Він ще довго не міг забути цькування “землячків” за його “формалізм” в поезії. Але ж травили не тільки його, - ще живих батька й матір. Здебільшого поет відвідував свою рідню у Первомайську, любив усамітнитися на гранітних скелях Мигії, берегах Південного Буга, де йому писалося найлегше. З іншого боку, степові образи в його творчості — одні з найпомітніших, вивченню яких ще буде приділено увагу. Втім намагання дати ім'я головній вулиці міста його дитинства, так само, як і встановити йому пам'ятник на його малій Батьківщині — поки що мрія його друзів, в числі яких — і В.Коротич: “гарно б, якби йому поставили пам'ятник! Микола виглядав монументно й пам'ятник йому личитеме”. Єдине, що вдається, - проводити в Миколаєві щорічні наукові конференції за творчістю земляків, які збирають силу-силенну науковців як з України, так і з-за кордону.
В одному з листів В.Коротич ніби підбиває риску під дискусією щодо творчого таланту М.Вінграновського: “Ми з вами розмовляли про Миколу В. й інших хороших людей і десь там глибоко в підсвідомостях (принаймні, в мене) ворушиться погане відчуття, що найліпші люди це ті, яких ти розумієш "сходу", які чимось схожі на тебе самого. Насправді ж кожен – як у "Вії" – обводить себе крейдяним колом і пильнує власний світ. Навіть в родині можна створити нормальну атмосферу лише тоді, коли пошануєш світ кожного зокрема й знайдеш свою точку дотику з ним”.
З огляду на сказане приватне листування В.Коротича до Д.Кременя — невичерпне джерело до вивчення особливостей літературного процесу в другій половині ХХ століття, основа глибокого дослідження руху шістдесятництва в національному мистецтві та його представників, провідне місце серед яких належить М.Вінграновському.

ЛІТЕРАТУРА
1. Коротич В. Цілком особисто. Приватні листи до Дмитра Кременя / В.О.Коротич; упорядкування та передмова Т.Д.Кременя. – Харків: Фоліо, 2011. – 411 с.
2. Кремінь Т. Ейдетичне насичення лірики М.Вінграновського // Науковий Вісник Миколаївського державного університету. Випуск 14. Філологічні науки. Збірник наукових праць. – Миколаїв: МДУ, 2007. – С. 44-48.

Опубліковано:

Кремінь Т. «Микола був найталановитішим з нас»: концепція творчості Миколи Вінграновського в оцінках Віталія Коротича // Українська література в загальноосвітній школі». – 2011. - №10. – С. 20-22.

У київському видавництві „Фенікс” побачила світ книга вибраних творів одного з найяскравіших представників української літератури 1980-х рр. Тараса Унгуряна „Преображення”, яка стала результатом багаторічної діяльності письменника у різних жанрах.
Ймовірно, творчість Т.Унгуряна, який перебуває в епіцентрі культурних подій, можна назвати знаковою для національного письменства, адже він обрав дуже важливу для свого мистецького життя дорогу: доклав зусиль до становлення української релігійної літератури ІІ пол. ХХ ст. Отож, чи можна сприймати творчість письменника в ці апокаліптичні часи як священне поетичне причастя напередодні великого Преображення?
Композиційно книга Т.Унгуряна „Преображення” складається з публіцистики, листів читачів газети „Християнська правда” до автора та оригінальної лірики, написаної впродовж 1970-2000-х рр. У першому розділі – „Щоденник поета” – письменник, пояснюючи природу походження окремих територій та місцин на території Прикарпаття, надає їм надлюдських властивостей. З-поміж таких демонструються озеро Око, яке здається персонажеві оком Всевишнього, легендарні гори Піп Іван і Плоска, Космач, Путила, Лиса Гора, а також село Біла, звідки походить рід поета. Ці та багато інших, здавалось би, культових назв, не залишилися для автора українською екзотикою, якою наповнені нинішні часи. Вони для автора –немов ознака пробудження на початку нових часів, сигнал рідної землі, яка сповіщає про наближення неминучих змін.
Йдучи услід за біблійною міфологією, автор використовує жанр одкровень, а цитуючи їх освячує текст сакральними істинами, що народжені провісниками різних часів, але найчастіше – сучасниками. Нині викликають захоплення та здивування спогади про зустрічі Т.Унгуряна з відомим українським письменником Ф.Зубаничем, який обітнув усю земну кулю, аби, маючи досвід прозаїка та публіциста, присвятити себе „справі честі”: написати про українців, котрі живуть за межами рідної землі на всіх континентах світу. Цікавими, але водночас містичними здаються дії останнього. Ф.Зубанич першим у світовій історії побував на всіх континентах, у столицях найбільших держав, де живуть представники української діаспори, аби зібрати духовні сили українства на користь великої справи. Навіть тоді, коли він йшов до своєї мети – був у навколосвітній подорожі, – його попередила доля про неминучі лиха, знищивши корабель та весь екіпаж посеред стихії, в океані. Тим часом Ф.Зубанич, долаючи тисячі кілометрів, переживав ще одну трагедію – іншу велику воду, що прийшла на Закарпаття. Ота біда спустилася з гір, зокрема, до його рідного Великого Березного, зламавши долі тисячам верховинців. Але й тут Ф.Зубанич встояв, бо знав – це знак долі. Він їй не скорився, виконав велику місію і, немов музика із його улюбленої легенди, який не раз рятував людей у тяжку годину, відчув кроки Всевишнього, вимовив останнє слово та відійшов у вічність. Незадовго до передчасної смерті великий письменник і мандрівник перебував у Миколаєві, шукаючи кошти на видання нових книг про „українську Одіссею”. Зупинившись, як це бувало не раз, у нас вдома, він попереджав, що бачимося востаннє. Такі слова він говорив й іншим друзям. В автографі на новій книзі Ф.Зубанич написав Т.Унгуряну, що смерті – нема. За тими словами ніхто з нас своєчасно не помітив того, що довелося збагнути набагато пізніше...
У річищі зображення ключових, освячених надлюдською силою подій є цікавими зображення зустрічей Т.Унгуряна з художником В.Козарем, який у зрілому віці відкрив для себе закони національного сакрального декоративного мистецтва – писанкарства – як одного з перших виявів опредметнення світових космічних законів, що пояснюють віковічну вертикаль історіософського світоуявлення. Згідно з гуцульськими віруваннями, досягти гармонії у світі можна тоді, коли всі люди осягнуть значення свого перебування на землі, тому заради тривання світу розпочнуть займатися писанкарством. З карпатських легенд відомо, що писанки принесли українцям, ймовірно, ті птахи, що сиділи на гілках Світового дерева. Відповідно до гуцульських легенд, магічна дія писанки, з якої пішов світ, прихована в конструкції „безперервність–тяглість”, вона підбиває підсумки сакрально-космологічної світобудови етносу за допомогою системи ліній та форм окремих зображених фігур. Як пояснює художник, писанка немов оберіг на нашій землі та в хаті, бо стає світлотлумачним каноном життя, „господнім писанням”, пластичним преображенням духовних законів. Таким чином, ліричний герой Т.Унгуряна, зображуючи долю своїх друзів, яким відкрилася за різних обставин найвища сила, нівелює наближення Апокаліпсису, духовного й фізичного, бо притягує до себе світлі cили. До всіх тих, хто залишається „на цьому боці”.
Розділ книги „Преображення” „Зворотний зв’язок”, що складається з листів читачів до автора, змальовують малопояснимі події, що мали місце у їхньому житті. Вони вказують на присутність божественних, надлюдських сил у долі кожного, хто хоч раз переживав кризові ситуації і, здавалось би, мав загинути. Т.Унгурян підтверджує, що надалі такі випадки стають для багатьох його сучасників отією межею, за якою розпочинається інше життя, наповнене іншими кольорами: кольорами вічності. Читацькі одкровення, які багатопланово демонструють ситуації, що траплялися, ймовірно, у житті кожного, мали б давно змінити духовну налаштованість вестернізованого українства напередодні кліматичного колапсу. Перших жертв вже забрав Великий Потоп. І саме в Карпатах.
Останній розділ книги „Преображення” складають поезії Т.Унгуряна, які він створив упродовж 1980-90-х рр. Ці поезії становили основу поетичних збірок „Людина вдосвіта”, „Пречиста сила”, а тепер із віршами, написаними в останні роки, увійшли до трьох частин вибраної лірики „Отець”, „Син”, „Трійця”. Взявши до уваги ритуально-міфологічне значення свята Преображення як зміну зовнішнього вигляду Христа, і, до того, вшанування дійства, вплетеного у літній цикл календарної обрядовості – другий прихід Спаса, слід говорити про своєрідну завершеність літературних текстів Т.Унгуряна, які немовби витворюють картину гармонії, цілісного буття художнього світу автора. Подібна тенденція органічно прозирає крізь концептуалістичну картину поетичного бачення різних речей: всевидющого ока, карпатської дороги, яка завжди виведе з хащі, хати, збудованої прадідом, засніжених чи уквітчаних гір, жінки і найпершої з них – матері, райдуги, води, що має вияв дощу, сльози, отієї колиски, яка зачеплена за сволок тощо. Усі вони – прямо чи безпосередньо – перебувають у нерозривному зв’язку із життям персонажа.
Магістральним у ліриці Т.Унгуряна є концепт родини, яка концентрує у собі багатовіковий духовний досвід. Родина збиралася чи не востаннє разом, аби навіки застигнути імпульсом у серці роду. Сімейна фотографія, як найбільший історіософський спалах у ліриці, складається з кількох важливих ритуально-міфологічних означень. Отже, на ній – прабабка, яка сидить біля вікна, дід Штефан, мама та її подруга, батько Миколай та його товариш-тезко, піп Леонтій, старий Петращак, тета Домка, малий ліричний герой та ін. несе в собі сконденсований емоційний заряд, вказуючи на прагнення автора децентралізувати поетичний хронотоп заради його заглиблення: „В опалому листі я можу бачити / пожовклі фотографії / наших прожитих літ” ( „Шмагає по тобі”). До того, на подібних картинах, які вкупі немов фотоальбом – брат, який з мамою та ліричним героєм чистять сад як місце виконання родинних ритуалів та обрядових дійств, і в них „строгі, добрі лиця. Горить і пахне листя...” („А брат мій чистить сад”).
Кульмінація подібного дійства збирань заради однієї, ймовірно, найважливішої дії, яка має кінематографічний, багатоплановий характер пояснюється високим прагненням сконцентрувати енергетику великої карпатської сім’ї, аби спрямувати її, безперервну і тяглу за своєю природою, на кожного з представників роду, хто того потребує: „мене ще не було, / а музика вже грала” („Біла бричка”). Згадана тенденція – у більшості інших поезій Т.Унгуряна, внутрішня філософська концентрація яких тяжіє до зміцнення духовного заряду та панорамного укрупнення відчуття зображуваного („Бенкет на узбіччі Чорнобильського котловану”).
Особливо гостро сприймаються поезії, де автор малює останні зустрічі з батьком Миколою, дідом Штефаном, мамою, а також братом („Сон”, „П’ята пора року”, „Світло”, „Поріг”), а також побачення з їхніми світами („Вже стримані всі порухи”, „Всю ніч хотів зі мною говорити”). Поет акцентує увагу на високій місії Миколи Чудотворця та його ролі у православному світі, вказуючи на те, що взірцем для ліричного героя стає і „житіє” його батька. Ікона одного з найбільших святих проглядає крізь більшість поезій Т.Унгуряна, там, де він намагається додати до канонічного образу святого батькових рис. У такому ракурсі українська релігійна лірика, яку представляє Т.Унгурян, та іконопис, який потребує шанобливого ставлення до духовної сфери культури і традицій та самого себе стають основою національної духовності.
Із завершенням буття рідних людей на землі бачимо їхнє воскресіння у виснаженій душі ліричного героя: найвища воля концентруватися та бути самодостатнім огранює його дух, гартує прагнення зміцнити карпатський рід власними благородними, священними справами, заради чого „навмирався нівроку – і годі” („Про смерть”). Отже, як би не плуталися, за Т.Унгуряном, гірські стежки, все одно вони виведуть з хащі на світло. Так і в ліриці поета: подібне духовне хрещення долею проглядає крізь поезії, побудовані на мотивах творів угорських письменників (І.Баки, З.Соколаї, Л.Пінтера, Ж.Капец, Г.Ацеля), і, звичайно, українських світочів духовності (присвяти Л.Костенко, І.Драчу, Ф.Зубаничу, І.Марчуку, Ю.Терещенку, Ю.Філюку, Т.Коломієць, В.Павлюку, Ю.Буряку, О.Забужко).
Поезій Т.Унгуряна, присвячених поетові В.Герасим’юку, у книзі вибраного „Преображення” чи не найбільше. Очевидно, їхні творчі манери об’єднує не тільки сусідство областей, звідки вони родом, і трагедії, які захлинули Західну Україну в 1930-50-х рр., а й гостре відчуття прикарпатцем і буковинцем свого коріння. Принаймні, це помітно на долях їхніх батьків, яких у сталінські часи було вислано на північ Росії чи до Казахстану. До того, лірику поетів, вихованих на легендах про життя святих та оповіданнях про мученицькі страждання вояків УПА, ріднить утвердження індивідуального історіософського охоплення світу, побудованого на етнокультурному карпатському ареалі, де комплекс різних за своєю природою та характером структур органічно вплетений у метафоричні картини останніх десятиліть минулого тисячоліття.
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. У такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). До того, ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). А це значить, що очищення, як і причастя, минули.
На порозі – Преображення.