У київському видавництві „Фенікс” побачила світ книга вибраних творів одного з найяскравіших представників української літератури 1980-х рр. Тараса Унгуряна „Преображення”, яка стала результатом багаторічної діяльності письменника у різних жанрах.
Ймовірно, творчість Т.Унгуряна, який перебуває в епіцентрі культурних подій, можна назвати знаковою для національного письменства, адже він обрав дуже важливу для свого мистецького життя дорогу: доклав зусиль до становлення української релігійної літератури ІІ пол. ХХ ст. Отож, чи можна сприймати творчість письменника в ці апокаліптичні часи як священне поетичне причастя напередодні великого Преображення?
Композиційно книга Т.Унгуряна „Преображення” складається з публіцистики, листів читачів газети „Християнська правда” до автора та оригінальної лірики, написаної впродовж 1970-2000-х рр. У першому розділі – „Щоденник поета” – письменник, пояснюючи природу походження окремих територій та місцин на території Прикарпаття, надає їм надлюдських властивостей. З-поміж таких демонструються озеро Око, яке здається персонажеві оком Всевишнього, легендарні гори Піп Іван і Плоска, Космач, Путила, Лиса Гора, а також село Біла, звідки походить рід поета. Ці та багато інших, здавалось би, культових назв, не залишилися для автора українською екзотикою, якою наповнені нинішні часи. Вони для автора –немов ознака пробудження на початку нових часів, сигнал рідної землі, яка сповіщає про наближення неминучих змін.
Йдучи услід за біблійною міфологією, автор використовує жанр одкровень, а цитуючи їх освячує текст сакральними істинами, що народжені провісниками різних часів, але найчастіше – сучасниками. Нині викликають захоплення та здивування спогади про зустрічі Т.Унгуряна з відомим українським письменником Ф.Зубаничем, який обітнув усю земну кулю, аби, маючи досвід прозаїка та публіциста, присвятити себе „справі честі”: написати про українців, котрі живуть за межами рідної землі на всіх континентах світу. Цікавими, але водночас містичними здаються дії останнього. Ф.Зубанич першим у світовій історії побував на всіх континентах, у столицях найбільших держав, де живуть представники української діаспори, аби зібрати духовні сили українства на користь великої справи. Навіть тоді, коли він йшов до своєї мети – був у навколосвітній подорожі, – його попередила доля про неминучі лиха, знищивши корабель та весь екіпаж посеред стихії, в океані. Тим часом Ф.Зубанич, долаючи тисячі кілометрів, переживав ще одну трагедію – іншу велику воду, що прийшла на Закарпаття. Ота біда спустилася з гір, зокрема, до його рідного Великого Березного, зламавши долі тисячам верховинців. Але й тут Ф.Зубанич встояв, бо знав – це знак долі. Він їй не скорився, виконав велику місію і, немов музика із його улюбленої легенди, який не раз рятував людей у тяжку годину, відчув кроки Всевишнього, вимовив останнє слово та відійшов у вічність. Незадовго до передчасної смерті великий письменник і мандрівник перебував у Миколаєві, шукаючи кошти на видання нових книг про „українську Одіссею”. Зупинившись, як це бувало не раз, у нас вдома, він попереджав, що бачимося востаннє. Такі слова він говорив й іншим друзям. В автографі на новій книзі Ф.Зубанич написав Т.Унгуряну, що смерті – нема. За тими словами ніхто з нас своєчасно не помітив того, що довелося збагнути набагато пізніше...
У річищі зображення ключових, освячених надлюдською силою подій є цікавими зображення зустрічей Т.Унгуряна з художником В.Козарем, який у зрілому віці відкрив для себе закони національного сакрального декоративного мистецтва – писанкарства – як одного з перших виявів опредметнення світових космічних законів, що пояснюють віковічну вертикаль історіософського світоуявлення. Згідно з гуцульськими віруваннями, досягти гармонії у світі можна тоді, коли всі люди осягнуть значення свого перебування на землі, тому заради тривання світу розпочнуть займатися писанкарством. З карпатських легенд відомо, що писанки принесли українцям, ймовірно, ті птахи, що сиділи на гілках Світового дерева. Відповідно до гуцульських легенд, магічна дія писанки, з якої пішов світ, прихована в конструкції „безперервність–тяглість”, вона підбиває підсумки сакрально-космологічної світобудови етносу за допомогою системи ліній та форм окремих зображених фігур. Як пояснює художник, писанка немов оберіг на нашій землі та в хаті, бо стає світлотлумачним каноном життя, „господнім писанням”, пластичним преображенням духовних законів. Таким чином, ліричний герой Т.Унгуряна, зображуючи долю своїх друзів, яким відкрилася за різних обставин найвища сила, нівелює наближення Апокаліпсису, духовного й фізичного, бо притягує до себе світлі cили. До всіх тих, хто залишається „на цьому боці”.
Розділ книги „Преображення” „Зворотний зв’язок”, що складається з листів читачів до автора, змальовують малопояснимі події, що мали місце у їхньому житті. Вони вказують на присутність божественних, надлюдських сил у долі кожного, хто хоч раз переживав кризові ситуації і, здавалось би, мав загинути. Т.Унгурян підтверджує, що надалі такі випадки стають для багатьох його сучасників отією межею, за якою розпочинається інше життя, наповнене іншими кольорами: кольорами вічності. Читацькі одкровення, які багатопланово демонструють ситуації, що траплялися, ймовірно, у житті кожного, мали б давно змінити духовну налаштованість вестернізованого українства напередодні кліматичного колапсу. Перших жертв вже забрав Великий Потоп. І саме в Карпатах.
Останній розділ книги „Преображення” складають поезії Т.Унгуряна, які він створив упродовж 1980-90-х рр. Ці поезії становили основу поетичних збірок „Людина вдосвіта”, „Пречиста сила”, а тепер із віршами, написаними в останні роки, увійшли до трьох частин вибраної лірики „Отець”, „Син”, „Трійця”. Взявши до уваги ритуально-міфологічне значення свята Преображення як зміну зовнішнього вигляду Христа, і, до того, вшанування дійства, вплетеного у літній цикл календарної обрядовості – другий прихід Спаса, слід говорити про своєрідну завершеність літературних текстів Т.Унгуряна, які немовби витворюють картину гармонії, цілісного буття художнього світу автора. Подібна тенденція органічно прозирає крізь концептуалістичну картину поетичного бачення різних речей: всевидющого ока, карпатської дороги, яка завжди виведе з хащі, хати, збудованої прадідом, засніжених чи уквітчаних гір, жінки і найпершої з них – матері, райдуги, води, що має вияв дощу, сльози, отієї колиски, яка зачеплена за сволок тощо. Усі вони – прямо чи безпосередньо – перебувають у нерозривному зв’язку із життям персонажа.
Магістральним у ліриці Т.Унгуряна є концепт родини, яка концентрує у собі багатовіковий духовний досвід. Родина збиралася чи не востаннє разом, аби навіки застигнути імпульсом у серці роду. Сімейна фотографія, як найбільший історіософський спалах у ліриці, складається з кількох важливих ритуально-міфологічних означень. Отже, на ній – прабабка, яка сидить біля вікна, дід Штефан, мама та її подруга, батько Миколай та його товариш-тезко, піп Леонтій, старий Петращак, тета Домка, малий ліричний герой та ін. несе в собі сконденсований емоційний заряд, вказуючи на прагнення автора децентралізувати поетичний хронотоп заради його заглиблення: „В опалому листі я можу бачити / пожовклі фотографії / наших прожитих літ” ( „Шмагає по тобі”). До того, на подібних картинах, які вкупі немов фотоальбом – брат, який з мамою та ліричним героєм чистять сад як місце виконання родинних ритуалів та обрядових дійств, і в них „строгі, добрі лиця. Горить і пахне листя...” („А брат мій чистить сад”).
Кульмінація подібного дійства збирань заради однієї, ймовірно, найважливішої дії, яка має кінематографічний, багатоплановий характер пояснюється високим прагненням сконцентрувати енергетику великої карпатської сім’ї, аби спрямувати її, безперервну і тяглу за своєю природою, на кожного з представників роду, хто того потребує: „мене ще не було, / а музика вже грала” („Біла бричка”). Згадана тенденція – у більшості інших поезій Т.Унгуряна, внутрішня філософська концентрація яких тяжіє до зміцнення духовного заряду та панорамного укрупнення відчуття зображуваного („Бенкет на узбіччі Чорнобильського котловану”).
Особливо гостро сприймаються поезії, де автор малює останні зустрічі з батьком Миколою, дідом Штефаном, мамою, а також братом („Сон”, „П’ята пора року”, „Світло”, „Поріг”), а також побачення з їхніми світами („Вже стримані всі порухи”, „Всю ніч хотів зі мною говорити”). Поет акцентує увагу на високій місії Миколи Чудотворця та його ролі у православному світі, вказуючи на те, що взірцем для ліричного героя стає і „житіє” його батька. Ікона одного з найбільших святих проглядає крізь більшість поезій Т.Унгуряна, там, де він намагається додати до канонічного образу святого батькових рис. У такому ракурсі українська релігійна лірика, яку представляє Т.Унгурян, та іконопис, який потребує шанобливого ставлення до духовної сфери культури і традицій та самого себе стають основою національної духовності.
Із завершенням буття рідних людей на землі бачимо їхнє воскресіння у виснаженій душі ліричного героя: найвища воля концентруватися та бути самодостатнім огранює його дух, гартує прагнення зміцнити карпатський рід власними благородними, священними справами, заради чого „навмирався нівроку – і годі” („Про смерть”). Отже, як би не плуталися, за Т.Унгуряном, гірські стежки, все одно вони виведуть з хащі на світло. Так і в ліриці поета: подібне духовне хрещення долею проглядає крізь поезії, побудовані на мотивах творів угорських письменників (І.Баки, З.Соколаї, Л.Пінтера, Ж.Капец, Г.Ацеля), і, звичайно, українських світочів духовності (присвяти Л.Костенко, І.Драчу, Ф.Зубаничу, І.Марчуку, Ю.Терещенку, Ю.Філюку, Т.Коломієць, В.Павлюку, Ю.Буряку, О.Забужко).
Поезій Т.Унгуряна, присвячених поетові В.Герасим’юку, у книзі вибраного „Преображення” чи не найбільше. Очевидно, їхні творчі манери об’єднує не тільки сусідство областей, звідки вони родом, і трагедії, які захлинули Західну Україну в 1930-50-х рр., а й гостре відчуття прикарпатцем і буковинцем свого коріння. Принаймні, це помітно на долях їхніх батьків, яких у сталінські часи було вислано на північ Росії чи до Казахстану. До того, лірику поетів, вихованих на легендах про життя святих та оповіданнях про мученицькі страждання вояків УПА, ріднить утвердження індивідуального історіософського охоплення світу, побудованого на етнокультурному карпатському ареалі, де комплекс різних за своєю природою та характером структур органічно вплетений у метафоричні картини останніх десятиліть минулого тисячоліття.
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. У такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). До того, ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). А це значить, що очищення, як і причастя, минули.
На порозі – Преображення.