*

Нині вітер дме і хвилі більші зростом.
Скоро осінь, на усе чекають зміни.
Зміна барв оцих зворушливіша, Постуме,
ніж коли перевдягається дівчина.

До відомої межі потішить діва –
вище ліктя чи коліна не підійме.
У прекраснім поза тілом більше дива:
ані зрада неможлива, ні обійми!

*

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Що в столиці? М’яко спати? Хліб не черствий?
Як там Цезар? Чим займається? Інтриги?
Все інтриги, як завжди, та ненажерство.

Я сиджу собі в саду, палає світло.
Ані подруги, ні слуг – собі один я.
Замість сильних і слабких оцього світу –
комашні лише погідливе гудіння.

*

Тут лежить купець із Азії. Уміло
він товари продавав, лічив монети.
Швидко вмер, як лихоманка підкосила.
Торгувати ж він приплив, а не померти.

Поряд з ним – легіонер ось, під гранітом.
Він Імперії здобув у війнах слави.
Стільки раз могли убити! вмер вже дідом.
Навіть в цьому не існує вічних правил.

*

Хай і справді, друже, курка – це не птиця,
та як маєш мізки курки – вхопиш горя.
Вже в Імперії якщо ти народився,
краще б жив в глухій провінції край моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Прикидатись не потрібно, бути ницим.
Кажеш ти, що всі намісники – хапуги?
Та хапуга все ж миліший кровопивці.

*

Я з тобою цю грозу, моя гетерцю,
пережду, але давай-но без торгівлі:
з покриваючого тіла брать сестерцій
все одно, що вимагати гонт з покрівлі.

Протікаю, кажеш ти? Калюж не видко.
Ще калюжі не лишав, це щира правда.
Як знайдеш собі якогось чоловіка,
то ж тектиме він тобі не простирадла.

*

Ось прожили ми вже більше половини.
Раб старий мені сказав колись в шиночку:
“Озираючись, ми бачим лиш руїни”.
Погляд, справді, досить варварський, та точний.

Був у горах. Зараз маюся з букетом.
Як знайду великий глек, поставлю в воду.
Що там в Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Та, невже, ми ще воюєм по сьогодні?

*

Пам’ятаєш ти намісника сестрицю?
Ту худу таку, та з повними ногами.
З нею спав ти ще... Тепер вона вже – жриця.
Жриця, друже, і спілкується з богами.

Приїжджай, поп’єм вина, з’їмо хлібину.
Будем спати у саду посеред зілля:
ти мені розповіси новини,
я ж скажу, як називаються сузір’я.

*
Скоро друг твій, що складання вмів любити,
відніманню сплатить борг, що має досі.
Заощадження з-під подушки візьми ти,
небагато там, на похорони ж досить.

Швидко їдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер біля міської брами.
Дай ціну їм, за яку вони любили,
щоб за ту ж саму оплакали сльозами.

*

Зелень лавра, що доходить до тремтіння.
Двері навстіж, у пилюці скло віконця.
Крісло, ліжко, що лишили в самотині.
І тканина, що ввібрала в себе сонце.

Понт шумить за чорним тином з темних піній.
Кволий човник з вітром б’ється біля миса.
На старій розсохлій лавці – Старший Пліній.
Шпак щебече в шевелюрі кипариса.

Березень, 1972

Ще напівповна пачка “Chesterfield”у.
А легкість вся перпливла у важкість.
І дим від вмить прикуреного фільтру
через розгубленість та неуважність,

задуманість, та тільки не байдужість.
І можна було б зовсім не курити.
І мучить душність, невимовна душність.
Чи говорити, чи не говорити?

А ті слова були усе ж пророчими,
наповнені вони передчуттями.
І саме ними все оте породжене –
усе, що зараз по очах читаєм.

А ніч постала виразно смолистою.
Й без місяця – тієї ложки меду.
І думка поєдналася з молитвою.
Молитва за надію напівмертву.

Чи через це вдягли пітьмаві хустки
всі ліхтарі? Розріджено густими
здавались хмари. Під ногами – хрусткість.
Вбрання ж каштанів – золоті хустини.

Пробач і прощавай. Яскравий вересень
перебігає виразно у грудень.
До мене Ти ніколи не повернешся,
бо забагато виникло утруднень.

Крім Тебе не казав тих слів нікому.
І Ти, і я – замучені і стомлені.
Та крапка переправилась на кому.
І почалось продовження історії…

Залиши мені на згадку світлий місяць.
І не тільки в небесах, а й місяць липень,
також жовтень, те нічне осіннє місто.
Залиши мені на згадку все найліпше.

Залиши мені на згадку сині гори
і ліси зелені, й вільні полонини.
Залиши мені на згадку тихий голос
і ці очі, що так серце полонили.

Залиши мені на згадку спів пташиний,
що лунав, все надихаючи до співу.
Залиши мені на згадку ті стежини,
по яких пройти судилося нам спільно.

Залиши мені на згадку мою сповідь,
що не зміг я в ті хвилини завершити.
Залиши мені, хоча б, про Тебе спогад,
якщо Ти не можеш залишитись.

Сьогодні входить в права листопад,
і я занотую в душі літопис,
взявши у руку віршів длуґопис,
усе, що сталось за жовтень-місяць.

Не замінити цю втрату грішми.
Чи чимось іншим. І це найгірше.
Скажи, чи такий я великий грішник?
Чом моя доля мені так мститься?

У мене на серці – печатка смутку.
Його обпікає печалі мука.
Я бачу в житті тільки чорну смугу.
Ти щиро всміхнись мені, й я відчую,

що Моє Щастя мені всміхнулось.
Не повернути того, що минуло.
І в тому, що наші шляхи розминулись,
скажу: винний я, тільки я, всі чули?

Не мав взагалі я ніякого права
втручатись у Твої приватні справи.
Й мені надзвичайно важко, насправді.
Чом втручений я у відносини ваші?

Усе, що роблю я, чомусь, невчасне.
І Ти, через мене лише – нещасна.
Ми розмовляли і так нечасто,
тепер ж взагалі говорити важко.

За тиждень я свою вимучив душу.
Бажаю лише врятувати дружбу.
Й заради цього я не порушу
кількох тих слів, що сказав тоді я.

Я знаю, як це виглядає з боку.
Жахливо, що я сколихнув Твій спокій,
бо Ти була зовсім інша, поки
не спричинив я оці події

останнього цілого тижня жовтня.
Не зможе, напевно, вже сила жодна
здолати між нами оту безодню.
Для мене вона над усе страшніша.

Вона розділила на дві половини
моє життя. Це моя провина.
Якщо б промовчав я у ті хвилини,
усе б залишилося, як раніше.

…Та діє навіть і розбите серце.
Я відчуваю. Відчуваю сум.
Я розмірковую. Cogito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Свідомість не топитиму в абсенті.
Він не розвіє мій довічний сумнів.
Я сумніваюся. Dubito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

І з пам’яті мені не вдасться стерти
думки про Твою неземну красу.
І я закоханий. І… Amo, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Тебе кохає і розбите серце…

Ти ніколи не грала на флейті,
наскільки я пам’ятаю.
Кордон по Лейті. Кордон по Леті –
Цислетанія, Транслетанія.

Кордон по Леті. Кордон по літі –
Цислітанія, Транслітанія.
Кордон по миті, моєму світі –
і там – кохання, і там – кохання.

Річки – ці чітко розмиті кордони,
і найрозмитіші – ріки часу.
Вони – нескінченні, вони – бездонні,
вони – навіжені, вони – прекрасні.

Вітер тихо грає на флейті,
гаптованій флейті Пана.
Кордон по літі, по Леті, Лейті...
Ти граєш на фортеп’яно

“На прекрасному блакитному Дунаї”
Йогана Штрауса-сина.

Вірші, друковані курсивом.
Так виглядав Петрарки почерк.
А я свій почерк некрасивий
змінити хочу.

І я ще змінюю і зараз
ті негативні мої риси.
Я пам’ятаю, Ти сказала:
“Ми зовсім різні”.

Притягує мене до Тебе.
І вірний тут закон магніту.
І було зовсім недотепно
йому змінитись.

Існують винятки із правил.
І правила самі несталі.
А я себе вже переплавив,
додав металів.

Одні ж метали вивів в осад.
Кипить усе в серцевій колбі.
Та це змінилася не осінь,
а щось у Тобі.

Чи протилежність й протилежність?
Чи вже подібність і подібність?
Чи те і те? Все – недоречність.
Куди подітись?

Багато слів і вчинків зайвих
було і є в житті моєму.
Я – драматург? Поет? Прозаїк?
Пишу поему.

Друкую ж ці вірші курсивом.
-о-с-к-і-л-ь-к-и-н-е-м-і-н-я-ю-т-е-м-и-
Хай виглядатимуть красиво
вірші для Тебе.

Мені ця зустріч пророкує біль.
Я знаю це, але іду на неї.
Думки про Тебе, договір у Нейї,
Центральну Раду, Парменіда, Білль…

Мені ця зустріч смуток пророкує
і сонм печальних почуттів і дум.
Та я іду на неї, я іду.
Мене до цього серце провокує.

А жовтий колір – це ж прощання символ.
Але не цей відтінок, ні, не цей.
У ньому є тепло Твоїх очей
й Твого волосся золото красиве.

Я йду вперед по площині алей,
застеленій осіннім оксамитом.
“Ласкава панно Осінь, усамітни
мене до часу зустрічі...”. Але…

Я йду вперед. Боюся? Так, боюсь.
Чого боюсь? Тобі завдати болю
своєю недоречною любов’ю,
й що не повіриш Ти, що я люблю…

І Ти білява й тендітна, мов лебідь,
сидиш край прозорого ставу.
І лебеді білі, вигнувши шиї,
хліб їдять з Твоїх рук.
Вони не бояться підплисти до Тебе.
Навколо – дерева і трави.
Вони відчувають усю Твою щирість
і відданість лиш добру.
Чому ж я боюся?

Мистецтво осіннє –
класично-сецесійне.
Ці спалахи літа –
полотна Клімта.
Мозаїка листя –
полотна Клімта…

…Яскравий келих –
ліхтар. Металу
лоза ажурна.
Летить метелик.
Він попелом стане.
Зажура…

…Б’ються серця
часто-часто.
Чекають кінця,
не діждавшись початку…

…Площа дзеркальна.
Початок зливи.
Яскравий Театр.
Люди чекають
повільні та метушливі –
“impression art”.
Чекають вистави…
…Він попелом стане…
…Всі попелом станем…

…“Створення світу”!
“Мадам Баттерфляй”!
…Сміються і плачуть…
…Спалахи літа –
рештки тепла й
листя гаряче.
Зливі його не згасити…
…Ти – душа літа…

…Сяйво ясне.
Дзеркальна площа.
Сучасне й минуле – рими…
Зачаровують мене
ласкаві очі
моєї Прими…

…Примхлива Доля.
Казкові вулиці.
Вечір. Неділя.
Як добре,
коли римуються
слово й діло…

…Осіння сльота.
Метелик польоту
до ліхтаря
не встигне здійснити…
…Залишиться жити…
…Помре, як настане зоря…

…Та вже не так романтично…

Пам’ятаю, як ми розглядали зброю
в приміщенні львівського Арсеналу:
Ти мечами милуєшся, я – Тобою.
Що буде далі, я ще не знаю.

І вогнепальна, й холодна зброя
металом виблискує – міддю, сталлю.
Ти добра, щира й не хочеш болю
нікому завдати. Ніколи. Я знаю.

Залишає навік незагойні рани
холодний погляд – найхолодніша зброя.
Твої ж очі теплі, інколи – вогнепальні.
…Щоб не закінчилось все зимою…

Тиха осінь. Упали від стиглості
та від вітру горіхи волоські
і каштани. Вже літо відснилося.
Світлі промені Твого волосся

надихають все сяйвом та свіжістю
квітів вранішньо ароматних.
Поєднати б миттєвість цю з вічністю.
Я і досі – поет-романтик.

І гірською, й небесною синістю
згадка в пам’яті ухудожнена.
Ти весну привнесла до осінньості
й спричинила цим літа продовження.

Твоя краса мені дорогу освітила,
дорогу у незвідане майбутнє.
І я піду по ній, хоч знаю, що мабуть не
досягну кінцевої мети…

Мій песимізме, відійди в минуле!
Життя вкорочує нестерпний песимізм.
І це усе ми знаємо самі.
Коштовний час наш песимізм марнує.

Угору поведе дорога? Вниз?
Мені все рівно. Перешкоди? Що в них?
Хай буде море на шляху – змайструю човник,
а як провалля – побудую міст.

Хай вся дорога буде вкрита терном –
її пройду, не дивлячись на біль.
Лиш було би це бажаним Тобі,
і я не зупинюсь, з путі не зверну.

Сьогоднішній день ранковий –
повернення знову до вузу.
Щасливий погляд Франковий
і усмішка, схована в вусах.

Кожній миті з Тобою радів я,
серцем своїм завмерши,
щоб не злякати липневе диво,
дороге мені до безмежжя.

Ми йшли повз вежу Корнякта
до Порохової вежі.
Ти сьогодні зробила натяк,
змістовний своїм безмежжям…

…Ніч вийшла на місячні лови:
шукати собі коханців.
Гуляв я вечірнім Львовом
й заблукав у осінній казці.

Ступали по жовтому листю
блискучі й у сутінках мешти.
Ішов я святковим містом
крізь затишного безмежжя.

Годинник – вісім ударів.
А серце – чотири сотні.
Куди прямувати далі?
Закінчиться скоро сьогодні.

І знову в ту ж мить розпочнеться,
та часу залишиться менше.
Поспішає годинник серця,
часові долаючи межі.

Минають дні розхристано і важко.
Можливо, що у цьому винен грип.
Та точно інше, як копнути вглиб
душі моєї… Та про це не варто.

Ви не занурюйтесь в мою приватність.
Вона нічого вам не принесе,
оскільки там незрозуміле все
чужим очам. Але про це неварто.

І серце догоріло, наче ватра.
Остання ватра у останню ніч –
вугілля залишилося в мені.
Та все, що було, було того варте.

Минають дні розхристано і важко…
Та все, що було, було того варте.

Втомлене сонце пірнуло у сон,
і краплі-зорі – у різні боки.
Ніч витерла хмаркою їх, горизонт.
Тиша, думки, почуття – глибокі.

Ти – мій промінчик життєвого світла.
Його захищу – він ніколи не згасне.
Твій погляд скинув вуздечки й сідла
з загнузданих моїх пегасів й пегасиць.

Й вони понеслися крізь світ ночей,
розсікаючи сяйвом темряву, хмарність.
Про подібну конячку розповів Норштейн.
Я без Тебе – їжачок в тумані…

Серце – воно не обманює. Ніколи.

Ти пам’ятаєш, як мені співала
про білокрилу птаху на тополі?
Чи Ти вже знала? Та, скоріш, не знала,
що я два роки вже живу Тобою.

Упало сонце краплею кагору
під вечір у кришталь – озерний келих.
І тихий вітер – голос К’єркегора,
молився в горах – смерекових келіях.

Він знав про те, що слід шукати сенсу
життя в усьому: в радості та болі.
Твої слова упали в моє серце,
у серце, вщерть наповнене Тобою.
Чи Ти його бажала переповнити?
Хотіла повені? Я ж так боявся повені.

Упали сльози мокрі та холодні –
ридало небо. Розливались ріки.
Ми їхали до Львова. Я сьогодні
почну писати з чистої сторінки
своє життя й Щоденник.

…І, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться…
Буде знову більше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

І я знаю, що буде болісно
попрощатись з Тобою навіки.
Все зів’яне, неначе пролісок:
лиш піврічне життя у квітки.

Але можна його продовжити,
у гербарій перетворивши:
пелюстки між сторінками зошита,
на сторінках – любовні вірші.

Та, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться,
якщо буде менше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцінь.

Як мого серця… Може. Селяві.
Життя зиґзаґом пропливає плавно.
Ця ніч вродливістю – Авріл Лавін.
…Лавина спогадів… Любові лава…

Від миті, як Везувій розжарівсь,
від міста, що загинуло, мов Пліній,
плин часу з пам’яті змивав жалі,
як жир з масних тарілок піна плину.

– З масних тарілок? Музика Массне?
Россіні-кулінара? – Зовсім інша.
– “Влтава” Сметани? – Колись. Мене
вела в ці миті музика тихіша.

“I know…” співав так колисково Стінґ.
“Shape of My Heart” – душа кіна Бессона…
Багато у житті чого не встиг.
Чи надолужу в час ночей безсонних?

Напевно, ні. І за усе життя,
мені відведене, не надолужу…
Ще досить залишилось запитань,
які тривожать, ні, не розум – душу.

Ти ж можеш ставити мені в вину
всю мою слабкість попередніх років,
що я не прагнув і не увійду
в когорту самоназваних пророків.

Та я, хоч трошки, але чарівник.
Тому що я – закохана людина.
Й цього життя дірявий черевик
мені зашити вистарчить уміння.

Я одягну на голову берет,
візьму у руки сумку й парасолю,
й піду вперед, у бік, назад, вперед…
Як вирішу, як вкаже доля.

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки, чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцін-ність.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Ця подорож триватиме добу.
Із Заходу на Схід: зі Львова в Харків.
Минатиму міста, в яких не був.
Дерева одяглись у колір “хакі”.

Та ні, не для війни, а просто так.
Це осінь-кутюр’є диктує моду.
Смак валер’яни на її устах.
Й листопад поринає у дрімоту.

Все ж болісно, що місяць і кінець
цій осені натхненно-навіженій.
Зима ж – це мить і миттю промайне.
Як та зима – весна надій священних.

Мине багато літ, багато зим.
І жодні з них не вдасться повторити.
Потрібен час. Потрібен він усім.
Та ні, за всіх не можна говорити.

Людина – час – це вічна боротьба
Ця боротьба – життя людини й часу.
В цієї фрази довга борода
і з нею недоречно сперечатись.

Я дочитав сьогодні Жадана
й пішов в запій Шекспірових сонетів.
Потріпане стареньке видання
безмірно краще текстів в Інтернеті.

Читати і писати, а також
в вікно дивитись з верхньої полиці.
І мріяти, і згадувати. Дощ.
Прощальний дощ за вікнами полився.

Сьогодні колискова – шум коліс.
Твого серденька стукіт колисковий
мені б приносив світлі сни колись…
Казковий час. І Ти – така казкова.

Краса, хоч істина, та не завжди проста.
Як місяцем тоді всміхалась нічка…
Це посмішка Чеширського кота –
насправді щира, а не сардонічна.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Я до Тебе дощем говоритиму,
липневим тихим дощем,
повільного вільного ритму,
що душі вгамовує щем.

І хай небо буде беззоряним,
і захмареним буде – нехай.
Ми пройдемо цим полем незораним,
і підемо за небокрай.

Я дощем Тебе ніжно вкутаю,
липневим теплим дощем,
наче шаликом, ковдрою, курткою,
простирадлом або плащем.

Заспіваю Тобі колискової:
“Люлі-люлі, лю-люлі, лю...”.
Ти вже знаєш, що я приховую,
як я сильно Тебе люблю...

Я дощем до Тебе співатиму,
липневим світлим дощем.
Ти будеш моїм співавтором,
Ти будеш моїм віршем.

Від води волошковими квітами
розквітатимуть небеса.
Я до Тебе дощем говоритиму:
“Ти щастя мого... сльоза...”