Сьогодні входить в права листопад,
і я занотую в душі літопис,
взявши у руку віршів длуґопис,
усе, що сталось за жовтень-місяць.

Не замінити цю втрату грішми.
Чи чимось іншим. І це найгірше.
Скажи, чи такий я великий грішник?
Чом моя доля мені так мститься?

У мене на серці – печатка смутку.
Його обпікає печалі мука.
Я бачу в житті тільки чорну смугу.
Ти щиро всміхнись мені, й я відчую,

що Моє Щастя мені всміхнулось.
Не повернути того, що минуло.
І в тому, що наші шляхи розминулись,
скажу: винний я, тільки я, всі чули?

Не мав взагалі я ніякого права
втручатись у Твої приватні справи.
Й мені надзвичайно важко, насправді.
Чом втручений я у відносини ваші?

Усе, що роблю я, чомусь, невчасне.
І Ти, через мене лише – нещасна.
Ми розмовляли і так нечасто,
тепер ж взагалі говорити важко.

За тиждень я свою вимучив душу.
Бажаю лише врятувати дружбу.
Й заради цього я не порушу
кількох тих слів, що сказав тоді я.

Я знаю, як це виглядає з боку.
Жахливо, що я сколихнув Твій спокій,
бо Ти була зовсім інша, поки
не спричинив я оці події

останнього цілого тижня жовтня.
Не зможе, напевно, вже сила жодна
здолати між нами оту безодню.
Для мене вона над усе страшніша.

Вона розділила на дві половини
моє життя. Це моя провина.
Якщо б промовчав я у ті хвилини,
усе б залишилося, як раніше.