Метелики живуть дуже недовго.
Й ось уяви:
Одному з них дісталося тепло і сонце –
А вже надвечір
Сонячні зайчики провели його в небуття.
А другий жив у грозовий день –
І дорогу в смерть йому освітлювали блискавиці.
Третій же народився ввечері
І помер у перших проблисках світанку.

Тепер уяви:
Є метеликів рай.
І в цім раю метелики
Намагаються збагнути,
Що ж відбулося.
І не можуть вирішити,
Якого кольору життя –
Золотого, сірого чи чорного.
І що таке смерть –
Сонячний зайчик,
Вечорова зоря
Чи проблиск світанку.

Але метеликового раю не існує.
Метелики просто перемелюють
Своїми крилами світло й тінь.
Пилок життя осідає на їхніх крилах.
Ти дивишся на цей малюнок
І уже не боїшся померти.

11 серпня 2013 року

…не потривожмо імені.
Із далеких стожарів
прилітає твій коник
і стукає у моє вікно…
І починає світати…
І з напівмороку,
немов зі старих
пожовтілих газет,
проступає
чисте юнацьке обличчя
загубленого вершника.
І бездонні всепоглинальні очі
докірливо:
“Пам’ятаєте: хлопець згорів,
як зоря, між хлібами, –
То пам’ять”.
Не потривожмо.

9 лютого 1994 року

Серце болить так,
що аж віддає під лопатками.
То – крила.
Але навіть у найдобрішого ангела
крила не є безмежними.

21 жовтня 1996 року

необачно
поранив серце
об гострий місяць
твоїх губів
ще одна
кривава зоря
вмерзає
у морок ночі

18 січня 1994 року

мені завше здавалось
пестити
походить від слова пес
зіщуленим цуценятком
скавулить холодна душа
в ноги перехожим жінкам
лащиться покинута собачість
Боже! чи ж випадкова кістка
спалахне вогнеграєм ніжності?

18 січня 1994 року

Сім’я –
      великий материк любові.
Сім’я –
      три острівці самотності.

21 жовтня 1996 року

За стіною, в сусідів, пищить немовля.
(Мабуть, надоїло в пелюшку).
Пожадливо всмоктують
спраглі крани
пахощі тотального нужника.
Я давно уже вирахував:
у кубатуру моєї кімнати
вміщається 30 трун.
Це і є прожитковий мінімум,
виходячи з розрахунку:
живий, поділений на мертвого,
дорівнює десяти.
Єдине моє віконечко
повік зачароване північчю.
Погожого дня,
по обіді,
на засклених лоджіях
панельного будинку
ловлю сонячні зблиски.
Заздро дивлюся
на капітулянські прапори
чужих простирадл.
Понад дев’ятим поверхом
читаю метрові літери
нашого сокровенного
“Слава КПРС!”

25 березня 1991 року

Спочатку було Слово.
І Слово було Вільнюс,
в якому вродилась Воля.
І стало так вільно-вільно...

А потім, о посестро наша Литво, –
загарбників танки і крові литво!..
І рвались серця на підмогу в Литву,
й уста проклинали кремлівську Москву!

...І кров синів і дочок Міндаугаса,
Мажвідаса, Донелайтіса, Чюрльоніса
постукала нам у груди
і ввійшла в наші жили.
І згадала оспала кров,
що вона кров
Шевченка, Франка, Лесі Українки.
І впали кайдани,
і вільний дух і вільні руки
вознесли в небо
аж під сонце
знамено незалежності...
І нині, і прісно, і повсякчас
на чистій блакиті наших стягів –
солона сльоза литовської матері.
І кров твоя, Литво,
пребуде в наших грудях.

...Україно!
Моя сердешна есендешна неню!
Хай вовік не проститься тобі,
якщо даси приспати
з високих трибун
ще й цю братню кров,
пролиту на вівтар
і твоєї незалежності.

5 лютого 1994 року

Е, рими долови, Володимире!

Киселик випив Пилип – випивки Лесик

5 березня 2013 р.

Марач, ти з нарт? Око – транзит чарам.
Мо’, рачки лазити? Ти залик чаром –
А боронив диво. Ха! Ху, полумисок!
                 Косим у лопухах. Овид винороба.

3 березня 2013 р.

У столиці моєї держави,
у княжому граді Києві
така туга, буває, підійде –
защемить, запече під серцем –
за далекою Україною…
Ось огрядна пані московка
чи скоріш ґоспожа хохлуша
тицяє пухкенькою ручкою,
складає
вогнисто-багряні губи
бубликом
(невже знесеться?)
і ніжно так сокорить:
“Ско-о-о-ко-о-о?..”
Купую в кіоску журнал:
– Будьте ласкаві, покажіть…
Он жовтенький, в куточку… “Прапор”.
Перепрошую… Помилився…
Він тепер уже “Березіль”.
І у відповідь чую:
– А разві
березіль по-українски прапор?
Тож коли у чужій столиці
псом приблудним душа заскімлить
від розлуки із Україною,
перший-ліпший знайду таксофон я,
догукаюсь, може: “Це Рівне?..”
Вісім – вихід з Єгипту, з неволі…
Швидше код! Нуль-три-шість-двадцять два…
І приємний жіночий голос
і ласкаво, й суворо промовить:
“З вашого телефону не дозволяється
користуватися даним видом зв’язку…”
Я довго триматиму трубку,
а ніжна, терпляча жінка
ввічливо і раз по раз
буде освідчуватися мені
щемливими словами
моєї мови…
“…ашого телефону не дозволя…
…воляється користуватися да…
…ся даним видом зв’язку…”
Мила моя!
Дихати заборони!
Жити заборони!
Говори!..
(Слава Богу, навчилася…)
Рідна моя! Кохана!
Моя Україно!

1993