Аж ти юносте! Мій незрівнянний, омріяний день,
У шаленстві кохання, в безумстві незнаного лету.
Не забуду я таїнства сонця, і сміху, й пісень,
Як зустріне країна безжального вітру й замету,
Як мине ця коротка, яскрава, примарлива мить,
Як залишаться десь у минулому спалахи щему.
Буду спогадом жити, за днем проминулим тужить,
Напишу я про день цей і світлу, й журливу поему...

***
Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі -
Безладне й даремне змагання зі сном.

(тріолет)

Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові

Вічна пам"ять вам, колишні випускники ліцею Ольга Башинська, Павло Саміло (загинули), Алла Шарун, Тетяна Блищик і Сергій Підпалюк(померли).

Заячали прощально ключі журавлів
Над безоднями всесвіту й світу.
Чи з далеких вітрів, чи з незнаних штормів
На цю землю, сльозами омиту,
На небесності душ, на нестерпності мрій
Принесе над роками й віками
Ваш сердечний порив, ваших дум буревій
Неземними надривними снами?..
В коридорах ліцею ще плаче ваш сміх,
Не збагнувши химерності миті.
І відлунює розпачем з дальніх доріг,
Що лишились для вас не відкриті.

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Мої рубаї (не Хайям)

***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

Моя тінь


Тінь – наче блазень королеви,

Лиш встане Та – і зробить крок,

Як блазень кинеться в куток

І по стіні метнеться левом.

Світ на два виміри –

для нього

Тісний до щастя і тривог,

І вже палац – немов острог,

Де все принизливо та вбого.

З вікна вельможна гляне долі,

А блазню падай стрімголов,

Аби дотриматись умов.

Але хіба так ділять ролі?

Простак, допущений до трону,

Собі візьме хоча б на мить

Все те, чим влада так гнітить:

Це – берло, мантію й корону.

...Ах, буду я легка в поклоні,

Вся – етикет і обичай,

Як свому королю "прощай"

Скажу на дальньому пероні.

Королю, гарних вам доріг.

А блазень мій на рейки ліг.




Дві мавпи Брейгеля


Так явився вві сні мій іспит зрілості:

Сидять, ланцюгами прикуті,

дві мавпи в вікні,

За ним витанцьовує небо

І море хлюпоче.

А я в історії людства

Заникуюсь і збиваюсь.

Мавпа вп’яла іронічно погляд

і слуха,

Друга немовби дрімає,

А коли після запитання

настає тиша,

Підказує мені

Тихим ланцюговим бряжчанням.




Утопія


Острів, де все з’ясовується,

Тут можна стояти на грунті доведень.

Немає доріг, крім тієї, що прямує до цілі,

А кущі аж угинаються од відповідей.

Росте тут дерево Прозріння

І навдивовижу рівне дерево Розуміння

При джерелі Ах Ось Воно Як.

Що далі в ліс, тим ширше відкривається

Долина Очевидності.

Якщо є якісь вагання, вітер їх розвіває,

Луна некликана слово бере

Й таємниці світів розкриває.

Праворуч печера, де приховано Сенс,

Зліва озеро Глибокого Переконання.

З дна відривається Правда і легко спливає.

Горує над долом Непохитна Потреба,

Із щита її розпросторюється Суть Речей.

Попри всі принади, острів необжитий

І тільки видно на берегах сліди ступнів -

Усі до одного спрямовані в строну моря.

У житті все так незбагненно.

(Переклад з польської).

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

Мадригал
Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9.
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

***
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.

В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

***

Я, просяклий вином з голови і до п’ят,
Звинувачений в тім, що п’яничка й вар’ят.
Та коли б же гріхи тільки винами пахли,
Звідусіль би незгірший летів аромат.

***

Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.