Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Алла Грабинська (1947)




Поеми

  1. Гетьман Сагайдачний
    ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ.



    Під Хотином мир уклали ляхи й татари…
    Понад степом жене вітер тяжкі чорні хмари.
    Січе з неба дрібний дощик, землю поливає,
    А у таборі козацькім Сагайдак конає.
    Лежить гетьман на соломі, аж зуби стискає.
    Запорожці кругом нього ляхів проклинають:
    - Іще були б місяць тому війну закінчили,
    Якби ляхи з Ходкевичем вчасно поспішили!
    Якби ляхи поспішили, в яру не ховались
    Може б горе проминуло й біди не сталось?
    А так ляхи бенкетують, себе вихваляють.
    За козацькими плечима, бач, горя не знають.
    Відкупились від козаків горілкою й медом,
    Самі собі загуляли гамірним бенкетом.

    -2-

    Поляки гучно бенкетують -
    На ласку здався їм Осман.
    Він вже з Мурзою не глузує
    І не ганьбить козацький стан.
    Схиливши голову додолу,
    Перед поляками стоїть…
    Владислав з шаблею наголо
    Благословля щасливу мить.

    -3-
    Вихвалявся Осман Другий козаків побити
    І у польському обозі чарку прихилити:
    - Буду снідати в козаків, обідати в ляхів,
    Сигизмунду за образу розволочу Краків! -
    Король польський налякався за Річ Посполиту,
    Владислава посилає козаків просити.
    - Поїдь, сину, з Обілковським, проси Сагайдака
    Нехай їде до Варшави з нами побалака.
    Обіцяй їм уніатство, буцім, скасувати,
    Тільки б з нами до Хотина пішли воювати…
    Погодився Сагайдачний на оту угоду
    Аби тільки Україна здобула свободу.
    -4-

    В заграві вечора тріпоче
    Корогв мінливий оксамит.
    День повертає вже до ночі
    Під цокіт кованих копит.
    Змією стелеться дорога
    Між зеленіючих ланів,
    Земля парує, просить в Бога
    Весняних лагідних дощів.
    Тремтливий ліс у шовки вбраний,
    Сади скидають перший цвіт,
    Неначебто ховають рани
    Убогих хат і тяжких бід.
    Дорога куриться між доли,
    Поміж узгір'я і яри…
    Як присмерк опустивсь довкола,
    До Львова в'їхали посли.

    -5-

    Нема віри в Сагайдака вже до Посполита.
    Стогне воля України потом й кров'ю вкрита.
    Вже не раз король варшавський зраджував козацтво.
    Терпить кривду руська віра з того уніатства.
    Під Цецорою побиті полягли поляки;
    Не прийшли на допомогу шляхтичам козаки.
    Не прийшли, бо вже й не мали віри Посполиту.
    Це за зраду Сигизмунда шляхта кров'ю вмита!
    Схаменувся король польський, турків налякався,
    А за нього Обілковський Сагайдаку клявся:
    - Поїдь, прошу, до Варшави на оту нараду,
    Погодяться на угоду король й шляхта радо! -
    Ще й монах єрусалимський «широко вмовляє»:
    « Та чи буде ще нагода, лише Бог то знає!»
    Погодився Сагайдачний на оту умову,
    Аби тільки Україна піднялася знову!
    Не спить гетьман, думу дума, а вже зорить ранок.
    Наді Львовом, наче вмитий, постає світанок.
    Піднялися запорожці, ладяться в дорогу -
    Вже не довго й до Варшави… Помолились Богу.
    -6-

    І ось вже почет королівський
    Гетьмана пишно зустріча.
    Король йому, уклонившись низько,
    Торкнувшись дружньо до плеча,
    Промовив: «Посилаю сина,
    Обережи його, молю!
    За перемогу під Хотином
    Я всі умови вдовольню!»
    -7-
    Погодився Сагайдачний на оте прохання,
    Аби тільки Україна діждалась світання!
    А Ходкевич з Владиславом очолили військо,
    Перейшли вже через Дністер від Хотина близько.
    Стало військо під Хотином - гетьмана немає;
    Затримався на нараді, а чи десь блукає?
    Замість нього запорожців привів Дорошенко…
    А тим часом Сагайдачний поспіша швиденько.
    Поспішає через хащі, ішов довго лісом.

    На біду свою зустрівся з тим турецьким «бісом» -
    Наразився він на турків. Билися завзято!
    І розбіглись бусурмани, хоч було й багато.
    Віддихався. Притулився чолом до тополі,
    А з руки його збігала тепла кров поволі…
    А тим часом вість майнула поміж козаками
    Чорним круком, чорним гаддям розповзлась рядами.
    Гомоніли запорожці: «Нема Сагайдака!
    Заманили в пастку ляхи. Отака подяка Тож навмисно затримали послів посполити,
    Щоби волю запорізьку розвіяти й вбити!»
    -8-

    Коронний гетьман аж лютує,
    Зблід королевич, як стіна.
    - Невже ганьба на нас чатує?
    В безладді програна війна!
    - Ні, пане Каролє! Зберіться,
    Призначте гетьмана в війська.
    Пся крев! Нам сила ще згодиться.
    Потрібна тут міцна рука!
    -9-
    Густим лісом-буреломом йде сам Сагайдачний,
    А вже серпнем сходить літо. Дійшов «необачний».
    Навкруг стали запорожці. Яків Бородавка
    Мовчки глянув йому в очі, вп'явся, наче п'явка.
    Сагайдачний також мовчки розглядав гетьмана,
    Думав: «Боже! Твоя сила - грізна й нездоланна!
    Ти ж то знаєш, милий Боже, де подвійна влада,
    Там не має ні держави, ні війська, ні ради!
    Прости мене, якщо можеш, якщо Твоя воля,
    Хай я страчу Бородавку – така його доля!»
    -10-

    У стані польському зібрався
    Під звуки сурм військовий суд…
    І Сагайдачний сам зостався.
    А в серці біль, неначе спрут
    Обплутав душу, вп'явся в тіло,
    Вогнем пекельним так пече!..
    І очі, очі ті з могили…
    Від них нікуди не втечеш.
    Нема від совісті рятунку,
    Хіба в бою розрада є…
    -11-

    Зібрав військо Сагайдачний під свою оруду.
    - Отут з турком-бусурманом воювати буду. -
    Поставили кругом вози, обвели ровами.
    Наші стали попереду - поляки за нами.
    Підпустили яничара до валу самого
    Та й ударили разом всі ворога отого.
    Сагайдачний кров'ю сходить, поранений тяжко,
    Жене того яничара, хоч йому вже важко.
    Пішли в наступ запорожці - поляків чекають.
    Тільки зрадив їх Ходкевич - козаки не знають.
    Січуть, рублять козаченьки ката-бусурмана…
    Тільки о та перемога стала, як омана.
    -12-

    Лежить Петро Конашевич,
    Лежить на соломі -
    Так здолала його неміч,
    Аж стогне поволі:
    «Нема більше Сагайдака, пропав козарлюга.»
    Тільки думи ятрять душу - та пекельна мука.
    «Що зробив для України - та того замало!
    Розгулялась воля краєм, та й віра повстала.
    Аж до Ірпеня гуляє та козацька воля,
    Тільки волю ту чекають кайдани й недоля!..»
    Король польський Сагайдаку ось грамоту пише,
    Обіцяє Україні вдесятеро більше…
    Добре знає Сагайдачний ціну тому слову.
    Через силу пише листа на ту пишну мову:
    «Прошу слізно й благаю, королівську милість,
    Запорожців не чіпати - вони славно бились!
    Щоби ваші єзуїти не займали віри,
    Бо страждає Україна вже і так без міри!»
    Та й схиливсь козак безсило на жорстку солому…
    А над станом гуде вітер, жене хмари знову.
    -13-

    Обоз козацький гомінливий -
    Зібрались хлопці по домах.
    А осінь захлинулась в зливі,
    В стерню зарилась на ланах.
    Кружляє в хмарах гайворонням,
    Хоч жовтень ще не скинув лист,
    Стоять дерева жовто-сонні,
    У полі чути вітру свист…
    І раптом переможний спів
    Сурми розходиться довкола -
    То поспіша в стан козаків
    Владислав. Через силу, кволо
    Піднявсь на зустріч Сагайдак.
    Владислав перед ним схилився
    І надягнув йому канак,
    Що діамантами іскрився.
    -14-

    Довга тягнеться дорога вже й піст надходить.
    Ось і Київ злотоверхий молитовно дзвонить.
    Аж у брамі стали коні, а на зустріч другий.
    З коня скочила дружина, підтягла попругу,
    Підійшла, над Сагайдаком мовчки нахилилась.
    А ні слова. Тільки довго на нього дивилась.
    Відвернувся. – «Чого, Настко? Зарано ховаєш.»
    - Що ти, Петре, що говориш, мабуть сам не знаєш?
    Слава Богу! Вже у місті, лише крок до хати.
    Подивися, вийшли люди тебе привітати.-
    -15-

    Церкви дзвенять святковим дзвоном,
    Кутя солодка на столі…
    Ніч опустилася над лоном
    Вже задубілої землі.
    А у вікні дахи, як гори,
    З тієї давньої пори,
    Коли малим, забувши горе,
    Біг повз забілені двори.
    Карпати стрілами смереки
    Торкались першої зорі
    І дух медовий йшов із глеків,
    І батько поравсь у дворі…
    А ще дівча те молоденьке
    Рум'яне, коси золоті
    І пісня, пісня, мабуть неньки…
    Не вернеш їх, не досягти!
    Лежить гетьман у світлиці, а душа банує
    За тим давнім, за минулим, лише пісню чує,
    Лише бачить над Самбором сходить ясне сонце
    І промінчиком веселим загляда в віконце.
    Кіт старезний муркотливий тихо вторить пісні,
    Сивий дід сидить на лаві, мовить байки різні…
    - Ох, Боже ж мій! - Схаменувся. Озирнувся. Тихо.
    Хотів встати й впав знову. Лежить ледве диха.
    Ніч різдвяна довга-довга… Знову гетьман марить -
    Над Самбором дзвонять дзвони, набігли татари.
    Горить Самбір – крики, стогін, кров рікою ллється…
    Лежить дідо порубаний - татарин сміється!
    Ніч. В світлиці темно й тихо, лише шкребе миша,
    А у мареві спливає білосніжна тиша -
    Скриплять пера, шелест книги й професор сивий…
    Раптом гомін, сміх і тупіт, говір галасливий…
    Знов очуняв. Зітхнув тяжко, в вікно задивився,
    А над Києвом світанок туманом стелився.
    -16-

    Сидить задумався Борецький -
    Освячений митрополит,
    А поряд з ним єпископ з Луцька
    Пером загостреним скрипить.
    Стомився гетьман, тяжко диха…
    На дворі мариться весна.
    По закутках чатує лихо,
    А може то лише мана?..
    Зібравсь на силі, знов диктує:
    «Це в поминальну запишіть.
    Може Господь мене почує,
    За душу Якова простить?»
    Зітхнув. Замовк і знову тиша
    Нависла тяжко, аж дзвенить.
    Не стало легко, тільки більше
    Душа замучена болить.

    -17-

    Роздав добро своє гетьман, золото й срібло,
    Щоби рідна Україна піднялась до світла.
    Сяє храмами святими багатство гетьмана.
    - Будуть люди пам'ятати, як мене не стане! -
    Не дав тільки а ні гроша він Анастасії.
    Вона злиться й лютує та сичить, як змії:
    «Схотів мене, як жебрачку, по світі пустити…
    Начувайся! Хочеш слави собі заробити?
    Буде слави, чоловіче, тобі забагато!
    Стану вітром-буреломом, піду грабувати!»
    Відвернувся Сагайдачний, не промовив й слова;
    Лише в маренні спливає давній образ знову -
    Личко ніжне й рум'яне, золотаві коси,
    А в очах отих дівочих дрібні сльози-роси…
    -18-
    Гудуть церковні гулко дзвони,
    У вікна ранок загляда
    І сумно дивиться з ікони
    Скорботна Матір Пресвята.
    В покої тихо. Сповідає
    Гетьмана сам митрополит.
    Зі свічок віск сльозить, стікає,
    В кутку лампада мерехтить.
    Прийняв причастя… Ніби сила
    У тіло змучене ввійшла.
    Нависла тиша відступила,
    У закутках десь залягла.
    Й дужий голос Сагайдака
    Знайомий, сильний, вольовий
    Гукнув, неначебто в атаку,
    Загін козацький бойовий:
    «Ні, ще не вмерла Україна
    І дух козацтва ще живий!
    Підніметься розумна сила,
    Порив завзятий, молодий!
    Ні, не у війнах перемога, -
    В освіті, в мудрості, в труді,
    Я бачу світлу ту дорогу -
    Йдуть мудрі й чесні молоді!..
    Замовк. А в вікна б'ється квітень
    Гіллям пухнастим від верби,
    В іконостасі первоцвіти
    Схилились збляклі від журби.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. "Хрест" - п'єса-трагедія на 9- ть картин
    «ХРЕСТ»
    (П’єса-трагедія)

    Дійові особи:
    1. Понтій Пілат – намісник Рима в Іудеї
    2. Його дружина
    3.Ірод – іудейський цар
    4. Астра – його полюбовниця
    5. Юда Іскаріот
    6. Марія – молода жінка з передмістя
    7.Лазар – учень і друг Ісуса
    8. Фарисей

    Протягом усієї п’єси чути збуджені голоси натовпу. Вони то переходять у напружену музику, то в гомін, то вриваються в дію окремими вигуками. Їх немає тільки в сценах спогадів.
    (Картина – 1-ша)

    На сцені Пілат і його дружина

    ДРУЖИНА О, зупини, благаю!
    У тебе влада, сила,
    ти ж намісник!

    ПІЛАТ Ну що ти, заспокойся.
    Що з тобою?

    ДРУЖИНА Не можу я забути сон страшний,
    він сниться вже три ночі.
    То віщий сон. Пророче він не добре.

    Вриваються крики натовпу: Розп’яти! Крови! Крови!

    ДРУЖИНА Ти чуєш? Що вони від нього хочуть?
    Цей натовп кровожерний і жорстокий!
    Ти ж сам казав, що кожний з них – людина,
    а в купі – це без мозку людожери,
    що гірші за вовків!
    ПІЛАТ Ти заспокойся, люба!

    Я лишень намісник
    і змушений стояти на сторожі
    законів.
    Знаю, Він не винен. Я говорив з Ним
    і припав до серця мені Він також…
    Тільки я не можу
    ламати Римом створений закон.
    Як я піду на це,
    святоші-фарисеї
    Засиплють цісаря доносами на мене,
    а він і так не раз вже дорікав,
    що я прихильний до людей Юдеї.
    ДРУЖИНА О, боги милі, чи ж не раз ламав закони ти,
    а тут життя невинне врятувати не можеш!
    Чи боїшся?
    ПІЛАТ Годі, жінко! Я все зробив, що міг!
    У день святковий я право вибору їм дав:
    Ісуса чи Варавву!
    Провина не моя, що вибрали Варавву,
    розбійника найгіршого за всіх.
    Такий вже люд підступний і продажній
    тебе сьогодні зводять на престол,
    а завтра кинуть псові, наче кістку…
    Чому тремтиш ти? Що з тобою, люба?
    ДРУЖИНА Не в силі я звільнитися від думки,
    що Він Месія
    і всі чутки про Нього дійсно правда.
    Переді мною зараз ожили дитячі спогади
    давно забуті.
    Як привиди, страшні вони круг мене.
    О, боги милі, дайте забуття!...
    ПІЛАТ Люба! Мила! Та що з тобою,
    хвора ти либонь?
    Мерщій сюди води подайте!
    ДРУЖИНА Не треба, Я не хвора.
    Я пам’ятаю все. Хоч була ще дитя.
    Мої батьки запрошені були
    на свято до царя Юдеї.
    Він святкував народження дитини.
    Обурені були усі вельможі,
    та не з’явитися ніхто не смів.
    По закутках усюди шепотіли,
    а вголос всі боялися проректи
    про те, що полюбовниці дитину
    вітали, як помазане дитя.
    Та тут ще вість пронеслась по Юдеї
    що народивсь Месія в Вифлеємі
    й до Ірода дійшли оті чутки…
    О, боги милі, що тоді вчинилось!
    ПІЛАТ Не треба, люба, спогади облиш.
    Хто знав тоді, що хвора він людина.
    Це тільки божевільний міг зробити.
    Облиш, не треба!
    Цісар сам звелів забути що колись
    носив корону божевільний цар.
    Нема царя крім цісаря у Римі…
    Ти знов мені про Нього нагадала…
    Якби не те химерне слово «ЦАР»,
    то міг би врятувати я Ісуса.
    ДРУЖИНА Ти ж сам казав, що то неправда все.
    Не мріє він про царство тут в Юдеї,
    то вигадка безглузда фарисейська!..
    Своєму слову ти вже не господар?..
    ПІЛАТ Не плач.
    ДРУЖИНА Я вже не плачу більше,
    та тільки тут страшне передчуття
    мене гризе.
    Болить і ниє в грудях…
    ПІЛАТ Ну, годі, йдемо до покоїв, люба,
    бо сонце вже немилосердне стало.
    ДРУЖИНА Там челяді стовбичить завжди повно,
    не піду я,
    бо мушу розказати тобі
    вже все.
    Переконайся сам,
    що провидіння було то із неба.
    ПІЛАТ Ет, дурниці!
    Це казочки сіонських мудреців.
    ДРУЖИНА Але ж я бачила усе сама:
    і зірку в небі, і чудове сяйво,
    і ніби чула навіть дивний спів,
    що відігнав дитячий сон…
    ПІЛАТ Ти спала.
    ДРУЖИНА О ні!
    А потім… потім…
    море сліз і крові…
    то жах,
    коли невинні
    діти гинуть!…
    Мене тоді сховала мати у тронний зал.
    Вона ж бо добре знала,
    що не посміють царські посіпаки
    шукати там.
    То так воно і сталось.
    Ти знаєш що то за хвороба люта
    спіткала Ірода?
    Я знаю таємницю
    і довго у душі її ховала…
    Як зараз бачу ту страшну картину…

    Вона затулила обличчя руками, ніби бажаючи захистити себе від спогадів. Гасне світло.

    ( Картина -2-га)
    На сцені Ірод. Зайшовшись диким реготом, рубає мечем навколо себе невидимого ворога.

    ІРОД Кров!
    Усюди кров і влада!
    Нема нікого,
    ні сестер,
    ні брата!
    Я сам!
    І трон мені лише належить.
    Нема Месії. Він бо вже не цар!
    Померла осоружна Маріамна…

    Раптом затрясся, як в пропасниці, схопившись за голову, щоб вгамувати біль. Повільно наростає спів хору «Не плач, Рахиле». Ірод намагається сховатися від цього співу. Коли закінчуються останні акорди мелодії, він безсило сповзає на підлогу. Входить полюбовниця Ірода Астра.

    ІРОД О, Астро, Астро, обійми мене
    І заспокой.
    Душа вогнем горить, а мозок
    неначе чорне гаддя точить.

    Він схопив її за руки, бажаючи пригорнути, і раптом побачив перстень зовсім простий, який носять простолюдини.
    ІРОД Зніми цей перстень.
    Я тобі дарую всієї Іудеї діаманти,
    яких нема і в Римської цариці.
    О тільки не дивись на мене так,
    люби мене, як ти колись любила.
    В твоїх палких обіймах спокій, рай…
    Зніми цей перстень. Він тобі не личить.
    АСТРА Не доторкайсь!
    Це матері дарунок.
    Вона була рабиня із Єгипту
    і до лиця цей перстень для рабині!

    ІРОД Ти ж не рабиня. Ти цариця, чуєш!
    І смерть тому, хто сміє нагадати…
    АСТРА Не гнівайсь, царю,
    годі сумувати.
    Ти хочеш щоби сіла я на трон,
    Який у крові весь, як в діамантах?
    Що ж сяду я…
    ІРОД О, ти моя цариця!
    АСТРА Тож, вип’ємо вина за день такий
    і привітаймо смерті царювання!
    О ні! Спочатку буду танцювати1
    Чи бачив ти, коли танцює смерть?
    Візьму-но бубен, голосно заграю,
    щоби не чути, як рида Ізраїль,
    як плаче Палестина, стогне небо!..
    Танцюй же, царю!
    Чи тобі не любо
    з коханкою твоєю танцювати?
    Ніхто вже не стоїть тепер між нами
    ні Маріамна, ні її сини,
    немає ні сестер твоїх, ні брата…
    і мого сина більше теж нема…
    На цілім світі тільки я і ти!
    ІРОД О, Астро, як прекрасна ти і люба…
    АСТРА Зажди. Я хочу випити вина.
    Сп’яніти хочу я від цього щастя!
    ІРОД Ти чарівниця!
    АСТРА Стій. Наллю сама.

    Вона натиснула на перстень і в келих з вином вилила трунок, який був у персні.

    АСТРА Пий, царю, хай вино зігріє,
    Як зігріває смерть холодна кров.

    Ірод випиває вино. Астра дико сміється.
    ІРОД Та що з тобою, Астро?
    Не смійся так! Який жахливий сміх.
    Замовкни!.. Не дивися так на мене!
    АСТРА Злякався, Іроде? Будь проклятий від нині!
    Печать страшного пекла на тобі!
    Що, захотів ти вічно царювати,
    напившись сліз і крови досхочу?
    Але забув, що смертний ти.
    Он бачиш, чатує смерть,
    готує вже косу.
    Поглянь вона стоїть он за плечима!..
    Ірод злякано обертається. Астра знову заходиться сміхом.
    АСТРА Боїшся?
    Чуєш, смерте,
    зачекай!
    Нехай він сам тебе благати буде,
    щоб ти прийшла до нього
    і звільнила
    від мук страшних.
    Нехай живцем гниє він,
    хай хробаки їдять його живого,
    а це страшніше смерті
    в сто разів!
    На ось цей перстень.
    Дратував тебе він,
    а в ньому, царю, спала смерть твоя!

    Страшний здогад промайнув у Ірода. Він заревів, як поранений звір, і, вихопивши меча, встромив його у груди Астрі.

    АСТРА Як легко стало…
    Гасне світло.

    (Картина – 3-тя.)

    На сцені знову Пілат і Дружина.
    ПІЛАТ Ні, я не бачу в цьому провидіння.
    У персні тім була отрута певно.
    В Єгипті добре знаються на цьому.
    ДРУЖИНА Не знаю, як тобі все пояснити…
    Для доказів мені бракує слів.
    Я, як Каландра…
    ПІЛАТ Нумо, заспокойся, Касандро ти моя.
    ДРУЖИНА Що там таке? Когось веде сторожа.
    ПІЛАТ Іскаріот напевно що?
    То Юда.
    Звелів його знайти й сюди привести.
    Лишіть його! Нехай підійде сам.
    (Картина – 4-та.)
    Сторожа вштовхує Юду на сцену.

    ЮДА По що мене, як злодія привели?
    Чи може чим не догодив я пану?
    ПІЛАТ Як злодія? А ти хіба не злодій?

    ЮДА Хто бачив, що чуже колись я брав?
    ПІЛАТ А що тоді у пазусі ховаєш?
    ЮДА Нічого… Це зароблена платня.
    ПІЛАТ Тож покажи, чи щедро заплатили?

    Подивимось що ти за робітник.
    Не густо заробив. Багато поту стратив?
    Чи може кров невинну ти пролив?

    ЮДА Нікого не вбивав я, пане любий!..
    ПІЛАТ Чому ж тоді на цих монетах кров?
    ЮДА Де кров?.. Чи ви жартуєте так, пане?
    ПІЛАТ Жартую? То ж послухай! Чи оглух?

    Голосні крики юрби: «Крови! Крови!»

    ПІЛАТ Чого ж ти зблід? Чи не твоя робота?
    За тридцять срібних душу запродав.
    ЮДА О, пане!..
    ПІЛАТ Що говорив Ісус, коли ви були разом,
    чи називав себе царем земним?
    ЮДА О ні! Хоч він з Давида роду.
    ПІЛАТ Він звав людей на бунт?
    ЮДА Ні, він учив покори.
    ПІЛАТ Як саме?
    ЮДА Притчами навчав.
    ПІЛАТ Якими?
    ЮДА Ну… про … митаря і фарисея…
    ПІЛАТ Перекажи.
    ЮДА Здається так було:
    «Молився фарисей в одному храмі
    і дякував він Богові за те,
    що не грабіжник, постить двічі
    в тиждень.
    Не перелюбець і з своїх прибутків
    дає на церкву цілу десятину.
    Не так, як митар той,
    що он стоїть,
    не сміючи і очі звести в небо.
    А митар вбогий в груди бив себе
    І слізно плакав, і благав у Бога
    - Будь милостивий грішному мені».-
    Тоді Ісус сказав: «Він виправданий буде,

    бо хто принизився, той стане вищім»…

    ПІЛАТ До тебе ця наука не пристала.

    Юда здригнувся.
    ПІЛАТ Чи правда, що творив він різні чуда?
    ЮДА То так. Я бачив це і сам.
    ПІЛАТ Що саме він робив?
    ЮДА Зір повертав сліпим
    І воскрешав із мертвих…
    ПІЛАТ Пусте верзеш. То побрехеньки бабські!
    Ніхто із мертвих
    ще не повертавсь на грішну землю…
    ЮДА Цьому я свідок сам
    і не один,
    багато зріли це.
    ПІЛАТ Не може бути!
    ДРУЖИНА Я ж тобі казала.
    ПІЛАТ Хто ті, що з царства мертвих
    повернув він?
    ЮДА То син вдовиці із Наін.
    Ісус-бо пожалів нещасну матір,
    промовив до померлого: «Устань»
    ПІЛАТ І що?
    ЮДА Ожив він. Ще дочка Яіра
    і Лазар із Витанії.
    ПІЛАТ Брехня.
    ЮДА Я сам це бачив. Чув і дух тяжкий,
    бо йшов четвертий день по похованню.
    ПІЛАТ Не може бути! Я не вірю, чуєш!
    ЮДА То що ж , це воля пана.
    ПІЛАТ Іще що він казав?
    ЮДА Він говорив:
    «Пустіть дітей до мене,
    бо отаких є Царствіє небесне»
    ПІЛАТ І правий він. Є святість тільки в дітях…

    Пілат замислився. Ще сильніше чути вигуки натовпу: «Розіпнути! Розіпнути!»!
    ПІЛАТ Гей, хто там із сторожі? Вмить в дорогу!
    В Витанії живе якийсь там Лазар,
    знайдіть його й до мене приведіть,
    щоб з нього й порошинки не злетіло!
    Даю часу лише одну годину. Туди й назад.
    Про нього всі там знають,
    то знайдете його в єдину мить!
    ГОЛОС По конях! Пан наказує - в дорогу!
    ПІЛАТ То ж слухаю тебе я, Юдо.
    Чуєш?
    Чого мовчиш? Чи совість серце точить?
    ЮДА А Він-бо знав, що зраджу я його…
    Він не ділив між нас
    хто гірший, а хто кращий.
    Та часом, як замислиться, дивлюсь,
    на мене сумно гляне і зітхне.
    А на вечері тайній Він сказав,
    що поміж нас є той, хто його
    зрадить.
    А потім, хліб вмочивши, простягнув…
    мені…
    Сказав, те що роблю – то щоб робив
    негайно.
    Я став і вийшов…

    Заплакав.
    ПІЛАТ За що тоді зненавидів Його ти?
    ЮДА О, пане, не питайте!..

    Гасне світло.

    (Картина – 5-та.)
    Юда один на сцені.
    ЮДА Як тяжко в голові…
    іще не вийшов хміль.
    Якби вино в мені любов згасило,
    то був би я щасливіший за всіх.
    Та не вгамує кляте зілля серця.
    Куди не йду, що не роблю -
    Вона перед очима.
    Кохаю… і ненавиджу її.
    Химерна баба, диявола насіння
    сміється наді мною. Постривай.
    Тебе з грудей я вирву разом з серцем…
    За що? Чи гірший я за всіх,
    чи я каліка?
    Калікою я б краще був.
    Тоді б
    вона мене хоч пожаліла…
    Ні, жалощів від неї я не хочу!...
    МАРІЯ Постривайте, я зараз все принесу.
    ЮДА Марія. Це вона. Як серце б’ється.
    МАРІЯ Хто тут? Ой, налякав мене.
    Це ти? Ховаєшся чого неначе злодій?
    ЮДА Стривай.
    МАРІЯ Пусти.
    Ти знов прилип до мене,
    Як той реп’ях до псячого хвоста?
    ЮДА Маріє.
    МАРІЯ Відпусти. Чекають он на мене.
    Пусти, кажу! Та ніколи мені!
    ЮДА Послухай.
    МАРІЯ Відчепись.
    ЮДА З вогнем не грайся.
    МАРІЯ От налякав. Пусти кажу!
    ЮДА Кохаю…
    МАРІЯ Ой, відчепися зі своїм коханням.
    ЮДА То чим, скажи, тобі я осоружний?
    За що ти так ненавидиш мене?
    МАРІЯ Ненавиджу? Та не плети дурниці.
    Для мене ти - пусте. Ні те, ні се.
    ЮДА Пусте?! Та краще вирви серце!..
    МАРІЯ Ну, то чого ти киснеш?
    Відпусти.
    Я вже тобі казала – не кохаю.
    Знайди собі когось.
    ЮДА Люблю тебе.
    МАРІЯ Поглянь на світ. Красунь усюди повно,
    а я звичайна. Що в мені знайшов?
    ЮДА Бо ти одна пекельну пристрасть
    будиш.
    О дай мені згоріти на вогні,
    Із вуст твоїх напитися кохання.
    МАРІЯ Не доторкайсь! Пусти мене!..
    О, ні!..
    Геть, осоружний! Відійди від мене!
    Хіба на щось спроможешся ти ще?
    Усе життя ти скиглиш і плазуєш.
    ЮДА Це краще ніж «пусте». Спасибі і за це!
    МАРІЯ Нема за що і дякувати. Годі.
    ЮДА Розпуснице! Прелюбодійко! Чуєш?
    МАРІЯ Неправда! Не бреши!
    ЮДА Ти що, хіба свята?
    МАРІЯ Хто сміє з нас святим себе назвати?
    На цій землі святий лише Ісус!..
    І моє серце все йому належить,
    і Він єдиний той, кого я люблю.
    За нього і життя віддам своє…
    ЮДА Ненавиджу тебе! Ненавиджу,
    Маріє!
    МАРІЯ Та ти здурів, чи що? Ото таке…
    То любиш, то ненавидиш
    без міри.
    Іди вже геть! Не дошкуляй мені.
    Нема коли базікати з тобою.
    ЮДА Не відганяй мене, як кошеня.
    МАРІЯ Чи винна я, що ти такої вдачі?
    ЮДА Коли б ти в душу глянула мою…
    Нікчема я для тебе, непринадний,
    а Він святий, Він цар на цій землі!
    Його ж бо і вітають ,наче Бога…
    Ні, Він, як всі! Він теж такий, як я
    І весь з людської плоті Він і крові!..
    МАРІЯ Замовкни!
    ЮДА Що ж побачиш,
    як нікчема
    з престолу скине світлого царя!
    МАРІЯ Отямся, дурню!
    Чи вино ще грає
    в твоїй пустій, як кендюх. Голові?
    ЮДА Не насміхайсь, бо пожалієш! Чуєш?
    МАРІЯ Та цур тобі, вже годі, відійди!
    ЮДА Ненавиджу я всіх на цьому світі,
    а гірше всіх ненавиджу її!
    Гасне світло.
    (Картина – 6-та.)
    Пілат його Дружина і Юда. Голосно вигукує натовп: «На хрест його! На стовп! Крові! Крові!» Юда здригнувся і раптом усвідомив, що в жмені тримає монети. Він в розпачі кидає їх.
    ЮДА Я не хотів!.. Нема мені прощення
    і місця вже нема на цій землі!
    ПІЛАТ Стій!.. Зупинися!.. Хто ота Марія?
    ЮДА Навіщо вам? Багато тих Марій…
    Пілат знову хоче його зупинити.
    ДРУЖИНА Не треба. Він і так себе карає.
    ПІЛАТ І він ще зветься муж?..
    Не бійсь того, хто завжди сильний
    духом,
    а стережись слабкого. Він страшний
    в своїй підступності.
    Не раз таких я бачив…
    ДРУЖИНА Поглянь-бо, он вернулася сторожа.
    ПІЛАТ Нарешті.
    Гукає до сторожі.
    Коней заженіть до стайні!
    Ви Лазаря знайшли?
    ГОЛОС Привезли, пане!
    ПІЛАТ Нехай ввійде до мене.

    (Картина – 7-ма.)
    ПІЛАТ Ти Лазар із Витанії?
    ЛАЗАР Так, пане.
    ПІЛАТ Пробач, що відірвав тебе від справ.
    ЛАЗАР Нічого, не такі вони важливі.
    ПІЛАТ Ти знаєш, хто такий Ісус?
    ЛАЗАР Так, знаю. Він праведник
    На грішній цій землі.

    ПІЛАТ Гм. Праведник? Занадто це сміливо.
    На жаль, то привілеї для богів
    в собі носити святість, наче титул,
    а Він, як всі: і їсть, і п’є, і спить,
    і так, як всі, і любить, і страждає.
    ЛАЗАР Чи так, як всі?
    Любов його без меж.

    ПІЛАТ Мені нажаль не легко це збагнути.
    ЛАЗАР Не дивно, бо лише ми тільки люди
    у оболонці тлінного буття.
    Наш розум не спроможний осягнути
    безмежність Всесвіту.
    ПІЛАТ Наш всесвіт – ця земля,
    а край її не так вже і далеко.
    ЛАЗАР Про це лише Сам відає Господь,
    бо Він володар сущого всього.
    ПІЛАТ Я не збагну, що хочеш цим
    сказати?
    ЛАЗАР Ісус намісник Божий на землі.
    ПІЛАТ Що ти сказав?
    ЛАЗАР Що він спаситель людства.
    ПІЛАТ Безглуздя!
    ДРУЖИНА Боги милі!
    ПІЛАТ Зупинись!
    Чи ж не велику ношу
    ви поклали
    Йому на плечі?
    То Він цар, то Бог!..
    Ви всі Його ведете на Голгофу.
    Царя - не зможе Рим Йому простити,
    а фарисеї - святість не пробачать.
    Послухай ось, як натовп скаженіє
    підбурений святошами…
    Знову розлючені вигуки натовпу: «На Голгофу! На стовп Його! На хрест!»
    ПІЛАТ Пробач.
    Я сам стою неначе на розпутті…
    ЛАЗАР Так має бути.

    Ще давно пророки передрекли
    що вмре він на стовпі
    принижений, безгрішний, наче агнець.
    І мусить Він пройти крізь муки всі,
    і змити гріх людський своєю кров’ю…
    ПІЛАТ Передрекли?..
    Чому ж тоді ти плачеш?
    ЛАЗАР Бо я земний. Я грішний, як і всі.
    А Він для мене більш ніж брат по крові…
    Чи можете повірити ви, пане,
    що я живим вернувся з небуття?
    ПІЛАТ Я чув про це, та щось не йметься віри.
    ЛАЗАР Мені у тому свідок сам Господь
    і всі оті, що були біля мене.
    ПІЛАТ Гаразд. Я слухаю. Розповідай що знаєш.
    ЛАЗАР Не знаю, як почати, добрий пане.
    Нема таких на світі видно слів,
    щоб описати те, що не опишеш
    і розповісти те, що не збагнеш.
    Тягар цей не під силу для людини…
    ПІЛАТ Чого замовк? До чого ти ведеш?
    ЛАЗАР Напевно Бог могутній і єдиний
    розкрив би таємницю ту давно,
    якби вважав, що це потрібно людям…
    ПІЛАТ Що ж маєш рацію. Продовжуй, не мовчи.
    ЛАЗАР Ключем шеолу смерть заволоділа
    Там ні журби, ні праці і не зла.
    Там вічний сон, ні краю там, ні дна,
    там ні думок, ні крику – там безмежність,
    але і їй наблизиться кінець,
    як Син Людський посяде царство Боже.
    ПІЛАТ А хто той Син Людський?
    Невже це той,
    кого судити прагнуть фарисеї?
    ЛАЗАР Ти сам сказав.
    ПІЛАТ Сказав… Безмежність там,
    ні праці, ні думок,
    а Син Людський посяде царство Бога…
    Якесь безглуздя! Фарс! Чи ти смієшся?
    ЛАЗАР О ні, мій пане, я того не смію.
    ПІЛАТ Тоді чого туман
    пускаєш в очі?
    Кажи, як є, чи ти помер, чи ні?
    О, боги, як безглузде це питання!
    Та мушу врешті вивести кінець,
    бо я не хочу праведної крови.
    Кажи, чи може це брехня,
    чи тільки казка,
    що цей Ісус вернув тобі життя?
    ЛАЗАР Вернув, мій пане. Я клянуся небом!
    ПІЛАТ Не вірити тобі не маю права.
    Я про твою порядність досить чув,
    але можливо це не було смертю,
    а лише сном глибоким і важким?
    Про випадки такі не раз читав я
    в трактатах грецьких.
    ЛАЗАР В тому свідок Бог
    і в Божій волі вам надати віру.
    ПІЛАТ Що ж, прощавай. Назад дорога довша
    І сонце нині, наче-б-то вогонь.
    ЛАЗАР Тому, хто вільний,
    сонце не зашкодить.
    Страшне воно для тих,
    хто на Голгофі.
    ПІЛАТ Прощай!!..
    ЛАЗАР Пробачте, пане, і вельможна пані.

    (Картина – 8-ма.)
    ДРУЖИНА Тебе і досі ще пече сумління?
    ПІЛАТ Воно мене пектиме все життя.
    Невинного на страту посилаю.
    ДРУЖИНА Ти можеш зупинити це!
    ПІЛАТ Не знаю.
    Я був в преторії ще раз
    і говорив з Ісусом.
    Каяфа винуватить в богохульстві
    за те, що Сином Божим Він назвався.

    Я запитав Ісуса, чи то правда,
    та Він мені нічого не промовив,
    і я сказав йому, що в моїй владі
    чи розіп’яти, чи його звільнити.
    На те Він відповів -
    Не мав би влади я над ним,
    коли б не дано зверху,
    що більш гріха на зрадниках його.
    ДРУЖИНА І цим себе ти виправдати хочеш?
    ПІЛАТ Як можеш ти так думати про мене?
    Лише я хочу істину знайти.
    Невже і справді невблаганний
    фатум
    керує мною.
    Щоб не робив,
    Свої він всюди ставить перепони…
    Звелів Ісуса бити я воякам,
    щоб змилосердилась підбурена
    юрба,
    але вони усі, як вовча зграя,
    чим більше крови – більше
    скаженіють.
    Чи може їм відібрано вже розум,
    перетворивши всіх на людожерів?
    Вони кричать:
    «На хрест і розіпни.»

    Реве натовп, ніби підтверджуючи слова Пілата: «Розіпни! Розіпни!»

    ПІЛАТ Я кров Його з душі вовік не змию!

    ( Картина -9-та.)
    Входить фарисей з копією послання до цісаря.

    ФАРИСЕЙ Це послання Тиберію у Рим.
    ПІЛАТ Я цісаря велів не турбувати
    дурницями!

    ФАРИСЕЙ Дурницями?

    На жаль таких дурниць
    В імперії не мало.
    Вдова Германика підбурила Сеяна
    преторіанську гвардію підняти
    і скинути Тиберія з престолу,
    але, на щастя, змовників піймали.
    Сенат у Римі воду каламутить,
    провінції виходять із покори,
    та більш за всіх в Юдеї сіють смуту!
    Синедріон обурений до краю
    зухвальством іудейського пророка,
    що називати став себе царем…
    ПІЛАТ Допитував я свідків. Жоден з них
    Такого про Ісуса не підтвердив!

    ФАРИСЕЙ Ви ставите під сумнів честь
    Каяфи?
    ПІЛАТ Я честі фарисея не торкаюсь,
    але немає доказів на те,
    що зазіхав Ісус на трон і владу.
    ФАРИСЕЙ Немає доказів? А це хіба не доказ?
    Єрусалимська чернь йому гукала:
    «Осанна Синові Давида!»
    ПІЛАТ Киньте чернь! Тепер вона гукає:
    «На Голгофу!»

    ФАРИСЕЙ Оце і ще один вам, прошу, доказ.
    Ізраїль буде доти хвилюватись,
    Поки живий Ісус.
    «Він винен смерті»! -
    оголосив це суд синадріону
    і вирок ви не вправі скасувати.
    Інакше вас гірка спіткає доля,
    Як Агрипину й Луція Сеяна!
    Фарисей швидко виходить. Розлючений Пілат кидає йому у слід папірус.
    ПІЛАТ Мерзотнику! Проклятий фарисею!
    І він мені погрожувати сміє!
    ПравИй Ісус – гнилі вони душею…


    Поступово наростає тривожна музика і гул натовпу.

    ПІЛАТ (Приречено) Я все зробив, що міг.
    У Дружини з грудей виривається стогін.

    ПІЛАТ Доволі! Годі!
    Допомогти Йому я більш не в силі!
    Тепер кінець… Я умиваю руки!
    Раптом музика і крики натовпу стихають.

    ДРУЖИНА Що це? Яка страшна
    і мертва впала тиша?
    Неначе смерть сама
    зійшла на землю.
    ПІЛАТ То певно ХРЕСТ підняли
    на ГОЛГОФУ!

    Висвічується стовп страти у вигляді величезного хреста. Лунає хоровий спів молитви «ОТЧЕ НАШ». Пілат і його Дружина завмирають немов античні скульптури.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. "Малуша"
    МАЛУША

    -1-
    Ця балада про минулі ті літа,
    Що забрала за собою їх вода.
    В граді Києві в далеку давнину
    Знали люди всі про ключницю одну.
    А небога та Малушею звалась.
    Покохав оту дівчину славний князь
    Породила вона сина, понесла,
    А княгиня те дитятко забрала.
    Та й прогнала ту Малушу у світи.
    Прокляла її: «Ти йди і пропади!»…
    Де Славутич за порогами плескав,
    Споконвіку святий камінь там лежав.
    І в степу, де коливалась ковила,
    До святого місця стежка пролягла.
    Там курган високий пращурів стояв,
    Сам Перун священний камінь той поклав.
    І подумала Малуша: «Помолюсь.
    На синочка хоч разочок подивлюсь,»
    Та й пішла лісами темними вона.
    А навколо розгулялася весна.
    Десь щебече соловейко, душу рве,
    Над землею ясне сонечко пливе,
    Йде зелений шум усюди по світах,
    А у неї, наче в грудях чорний птах,
    Б'є крилами і висмоктує всю кров…
    Перевела душу та гірка любов!..
    Вийшла з лісу, де Дніпро широкий тік.
    Не була вже тут напевно цілий вік.
    Постояла. Роздивилась навкруги.
    Все так само: ліс й високі береги.
    Та була сама Малуша не така…
    Розтоптала її доленька гірка.
    Пригадала, як зустріла тут його -
    Свого князя, святославного свого.
    Та й згадалось, як їй очі цілував
    І голубкою, й жоною називав.
    Ще згадала, як прощався Святослав
    Коли з військом мав піти на Переслав.
    Шепотів їй: «Не плач, ладо, не хвилюйсь.
    От розіб'ємо булгар тих й повернусь.»
    Та вона йому: - Мій, соколе, прощай!
    Я ношу твоє дитятко, пам'ятай! -
    Він здригнувся і нічого не сказав,
    Тільки міцно свою ладу пригортав.
    А над Києвом вже сурми загули,
    За собою ратоборців повели.
    Закурився степ під кіньми тих бійців,
    А Малуша раптом зблідла на лиці
    Закричала, полетіла йому в слід.
    Почорніло, помутився білий світ.
    Та й упала. Стукотіла в скронях кров…
    А по Києву вже поголос ішов:
    «Бач, служниця скоро князю понесе!»
    А княгиня Ольга чує те усе
    І наказує: «Народить, заберіть
    Те дитятко і до мене принесіть!»
    Вже півроку пролетіло, пропливло.
    Землю-матінку снігами занесло.
    Закурила завірюха, замела
    І Малуша в ту негоду понесла.
    Притулила свого сина до грудей,
    Наче думала сховати від людей.
    Соколятком нарекла його своїм,
    Заспівала колискової над ним…
    Та не дали доспівати служники,
    Увірвались до хатини, мов круки,
    Відібрали сина. Матір відтягли,
    На край світу безталанну повели…
    Володимир, син Малуші, підростав.
    Повернувся із походу Святослав.
    Гомоніли на Подолі й на Горі,
    Що Малуша бідолашна у Дніпрі…
    Та не довго горювати довелось.
    На хозарів руське військо піднялось.
    А Малуша, де чужа їй сторона,
    Бідолаха і не мертва, й не жива,
    Сизим птахом би майнула через ліс,
    Якби вісточку про сина хтось приніс.
    І одного разу ранньої весни
    Шепотів їй вітер, неначе уві сні:
    «На кургані Перун-камінь ти знайди
    І з молитвою до нього припади,
    То й побачиш свого сина. Хоч на мить
    Твій Соколик яснокрилий прилетить!»
    Пригадала все. Зітхнула і пішла.
    На кургані Перун-камінь той знайшла.
    Та й молилась і благала день і ніч.
    А під ранок загукав у полі сич.
    Заклубився, закуйовдився туман
    І здалося, наче дихав сам курган.
    Із туману чалий кінь на неї мчить.
    На коні на тому син її сидить.
    Загукала: «Ой, синочку мій, прости!
    Соколятко, Соколятко, не лети!»
    Не почув він. І під цокотом копит
    В чисте поле, наче сокіл той летить.
    А Малуша і не мертва, й не жива,
    І до каменю схилилась голова,
    Та й гірки лилися сльози і рясні…
    А копита цокотіли в далині.

    -2-

    Колись би так давним-давно,
    На кобзі, струн торкнувшись ніжно,
    Співав кобзар і слухав грішний
    Люд, не збиваючи його.
    А зараз все простіше стало.
    Вже не співають кобзарі.
    З надривом електрогітари
    Гудуть з зорі і до зорі.
    Що ж вік новий - нові забави!
    Та розповісти хочу я
    Про давній час, про добру славу,
    Що знала Київська земля!
    -3-

    В хоромах княжих Володимир
    Зростав, мужнів. Не пам'ятав,
    Що був він сином від рабині
    І мамою княгиню звав.
    Княгиню Ольгу кликав «бабо.»
    Так, як велось здавна у нас.
    І біг з братами аж до грабу
    Стрічати, як вертався князь.
    Зі старшим братом Ярополком
    Ще змалку війни затівав.
    З Олегом, середущім, з толком
    І бавився, і розмовляв.
    І, взагалі, був.як всі діти... І,
    А Ольга зрозуміла, він
    Зміг би й світом володіти,
    Так виділявсь серед братів.
    Кмітливий розум, бистре слово
    І погляд ясний й вольовий.
    На все вже відповідь готова,
    Завжди знаходить вихід свій.
    І Ольга Святослава просить,
    Щоб Володимиру віддав
    Він право правити над Руссю,
    У Київ княжити послав.
    Та Святослав на своє править.
    Як тільки їм надійде строк,
    Його він Новгород відправить.
    У Київ сяде Ярополк.
    -4-
    Князь Святослав вояка справжній
    Не дуже Київ полюбляв.
    В бою хоробрий і відважний
    Без ратоборства нудьгував.
    В Переяславці на Дунаї
    Хіба, він серцем спочивав.
    І розтормошивши булгар всіх,
    Він землю ту завоював.
    Та Візантія збунтувалась:
    «Який агресор цей сусід!»
    І нашим воїнам дісталось.
    Всіх помотлошили, як слід!
    Та вже й до Києва вертались,
    І до порогів аж дійшли.
    Десь печеніги звідкіль взялись…
    Багато наших смерть знайшли!
    І там вояка-князь зостався,
    Там буйну голову поклав!
    Скорботно люд увесь прощався,
    А опісля легенду склав!
    Із уст в уста передавали
    Про череп-кубок, що давно
    Той печенізький князь зухвалий
    Оздобив золотом його…
    А зараз мовчки всі вдивлялись
    З крутих високих берегів,
    І без надії сподівались
    Живими бачити своїх.
    Враз все ожило, тиша зникла
    І он з-за рогу вдалині,
    Розрізуючи воду звикло,
    На плесо випливли човни.
    Та ось до берега крутого
    Прибились лодії бійців.
    Зійшов дружинник і у нього
    Був княжий щит і меч в руці.
    Запала тиша, боги милі!
    І було чутно, як з гори
    Урвалась круча і по хвилі
    Розплились кола по воді.
    І тільки зойк тужний жіночий
    Метнувсь до неба і пропав.
    Гіркий, протяжливий, болючий,
    Неначе каменем упав.
    Малушо, бідна сиротина!
    Чого сумуєш, душу рвеш?
    Неначе спіймана пташина,
    Ти вже від долі не втечеш!


    -5-

    А після смерті Святослава
    Русь обхопив страшний розбрат.
    Загомоніла вся держава:
    «Забив підступно брата брат!»
    Князь Ярополк убив Олега
    І вже на Новгород ішов.
    «Бач, не злякавсь він свого бога,
    Від віри батька відійшов!
    Напевно бог той не великий,
    Не те, що грізний наш Перун!» -
    Отак лунали всюди крики,
    І кобзарі з співочих струн
    Усе розносили світами.
    Та й баламутивсь простий люд
    І всі чекали, і гадали
    Що ці події принесуть?
    -6-

    В Малуші серце обірвалось,
    Коли старий кобзар замовк.
    Аж побіліла, так злякалась,
    Що йде на сина Ярополк.
    Та й полетіла сизим птахом
    В далекий Новгород, де син.
    «Не встигну!»- Серце б'ється з жаху,
    Біжить крізь доли і ліси.
    Ось вдалині за частоколом
    Дахи видніють. А вона
    Безсило впала. Тільки кволо
    Ледь шепотіла: «Йде війна.»
    -7-
    Зібрались, радяться бояри,
    А воєвода своє гне:
    «Ми тут відіб'ємо удари,
    А Володимир хай жене
    До шведів. Звідти допомогу
    Варягів сили принесуть
    І Ярополку, задля бога,
    Гарячу голову знесуть!»
    -8-
    Страшна війна! Йде брат на брата,
    Князі деруть ту славну Русь.
    І стогне край, і плаче мати…
    Чи від богів люд відвернувсь,
    А чи богами все прокляте?
    То може боги ті старі
    Безсилі вже й не можуть встати?..
    Так! Бог новий йшов по Землі!
    Під прапором отого Бога
    Князь Володимир подолав
    Розбрат, війну. Нову дорогу
    В майбутнє для Русі проклав.
    Та руський люд чужого Бога,
    Не признавав, і не приймав.
    Старі завіти дуже строго

    І поважав, й оберігав.
    А князь розгнівавсь на богів тих.
    Коли з зорею день вставав,
    Він грізно, силою людей всіх
    В Дніпро христитися загнав.
    І плакав нарід, що насильно
    Князь сплюндрував богів старих.
    Малуша, з розпачу за сина,
    На себе взяла тяжкий гріх.
    І з кручі, де Дніпро широкий
    Свої могутні води ніс,
    Забута, бідна, одинока
    З сльозами кинулася вниз.
    І тільки десь-то на кургані,
    Де Перун-камінь спочивав
    Там ковила, пливла в тумані,
    І одиноко сич кричав!

    2010 рік.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --