МАЛУША

-1-
Ця балада про минулі ті літа,
Що забрала за собою їх вода.
В граді Києві в далеку давнину
Знали люди всі про ключницю одну.
А небога та Малушею звалась.
Покохав оту дівчину славний князь
Породила вона сина, понесла,
А княгиня те дитятко забрала.
Та й прогнала ту Малушу у світи.
Прокляла її: «Ти йди і пропади!»…
Де Славутич за порогами плескав,
Споконвіку святий камінь там лежав.
І в степу, де коливалась ковила,
До святого місця стежка пролягла.
Там курган високий пращурів стояв,
Сам Перун священний камінь той поклав.
І подумала Малуша: «Помолюсь.
На синочка хоч разочок подивлюсь,»
Та й пішла лісами темними вона.
А навколо розгулялася весна.
Десь щебече соловейко, душу рве,
Над землею ясне сонечко пливе,
Йде зелений шум усюди по світах,
А у неї, наче в грудях чорний птах,
Б'є крилами і висмоктує всю кров…
Перевела душу та гірка любов!..
Вийшла з лісу, де Дніпро широкий тік.
Не була вже тут напевно цілий вік.
Постояла. Роздивилась навкруги.
Все так само: ліс й високі береги.
Та була сама Малуша не така…
Розтоптала її доленька гірка.
Пригадала, як зустріла тут його -
Свого князя, святославного свого.
Та й згадалось, як їй очі цілував
І голубкою, й жоною називав.
Ще згадала, як прощався Святослав
Коли з військом мав піти на Переслав.
Шепотів їй: «Не плач, ладо, не хвилюйсь.
От розіб'ємо булгар тих й повернусь.»
Та вона йому: - Мій, соколе, прощай!
Я ношу твоє дитятко, пам'ятай! -
Він здригнувся і нічого не сказав,
Тільки міцно свою ладу пригортав.
А над Києвом вже сурми загули,
За собою ратоборців повели.
Закурився степ під кіньми тих бійців,
А Малуша раптом зблідла на лиці
Закричала, полетіла йому в слід.
Почорніло, помутився білий світ.
Та й упала. Стукотіла в скронях кров…
А по Києву вже поголос ішов:
«Бач, служниця скоро князю понесе!»
А княгиня Ольга чує те усе
І наказує: «Народить, заберіть
Те дитятко і до мене принесіть!»
Вже півроку пролетіло, пропливло.
Землю-матінку снігами занесло.
Закурила завірюха, замела
І Малуша в ту негоду понесла.
Притулила свого сина до грудей,
Наче думала сховати від людей.
Соколятком нарекла його своїм,
Заспівала колискової над ним…
Та не дали доспівати служники,
Увірвались до хатини, мов круки,
Відібрали сина. Матір відтягли,
На край світу безталанну повели…
Володимир, син Малуші, підростав.
Повернувся із походу Святослав.
Гомоніли на Подолі й на Горі,
Що Малуша бідолашна у Дніпрі…
Та не довго горювати довелось.
На хозарів руське військо піднялось.
А Малуша, де чужа їй сторона,
Бідолаха і не мертва, й не жива,
Сизим птахом би майнула через ліс,
Якби вісточку про сина хтось приніс.
І одного разу ранньої весни
Шепотів їй вітер, неначе уві сні:
«На кургані Перун-камінь ти знайди
І з молитвою до нього припади,
То й побачиш свого сина. Хоч на мить
Твій Соколик яснокрилий прилетить!»
Пригадала все. Зітхнула і пішла.
На кургані Перун-камінь той знайшла.
Та й молилась і благала день і ніч.
А під ранок загукав у полі сич.
Заклубився, закуйовдився туман
І здалося, наче дихав сам курган.
Із туману чалий кінь на неї мчить.
На коні на тому син її сидить.
Загукала: «Ой, синочку мій, прости!
Соколятко, Соколятко, не лети!»
Не почув він. І під цокотом копит
В чисте поле, наче сокіл той летить.
А Малуша і не мертва, й не жива,
І до каменю схилилась голова,
Та й гірки лилися сльози і рясні…
А копита цокотіли в далині.

-2-

Колись би так давним-давно,
На кобзі, струн торкнувшись ніжно,
Співав кобзар і слухав грішний
Люд, не збиваючи його.
А зараз все простіше стало.
Вже не співають кобзарі.
З надривом електрогітари
Гудуть з зорі і до зорі.
Що ж вік новий - нові забави!
Та розповісти хочу я
Про давній час, про добру славу,
Що знала Київська земля!
-3-

В хоромах княжих Володимир
Зростав, мужнів. Не пам'ятав,
Що був він сином від рабині
І мамою княгиню звав.
Княгиню Ольгу кликав «бабо.»
Так, як велось здавна у нас.
І біг з братами аж до грабу
Стрічати, як вертався князь.
Зі старшим братом Ярополком
Ще змалку війни затівав.
З Олегом, середущім, з толком
І бавився, і розмовляв.
І, взагалі, був.як всі діти... І,
А Ольга зрозуміла, він
Зміг би й світом володіти,
Так виділявсь серед братів.
Кмітливий розум, бистре слово
І погляд ясний й вольовий.
На все вже відповідь готова,
Завжди знаходить вихід свій.
І Ольга Святослава просить,
Щоб Володимиру віддав
Він право правити над Руссю,
У Київ княжити послав.
Та Святослав на своє править.
Як тільки їм надійде строк,
Його він Новгород відправить.
У Київ сяде Ярополк.
-4-
Князь Святослав вояка справжній
Не дуже Київ полюбляв.
В бою хоробрий і відважний
Без ратоборства нудьгував.
В Переяславці на Дунаї
Хіба, він серцем спочивав.
І розтормошивши булгар всіх,
Він землю ту завоював.
Та Візантія збунтувалась:
«Який агресор цей сусід!»
І нашим воїнам дісталось.
Всіх помотлошили, як слід!
Та вже й до Києва вертались,
І до порогів аж дійшли.
Десь печеніги звідкіль взялись…
Багато наших смерть знайшли!
І там вояка-князь зостався,
Там буйну голову поклав!
Скорботно люд увесь прощався,
А опісля легенду склав!
Із уст в уста передавали
Про череп-кубок, що давно
Той печенізький князь зухвалий
Оздобив золотом його…
А зараз мовчки всі вдивлялись
З крутих високих берегів,
І без надії сподівались
Живими бачити своїх.
Враз все ожило, тиша зникла
І он з-за рогу вдалині,
Розрізуючи воду звикло,
На плесо випливли човни.
Та ось до берега крутого
Прибились лодії бійців.
Зійшов дружинник і у нього
Був княжий щит і меч в руці.
Запала тиша, боги милі!
І було чутно, як з гори
Урвалась круча і по хвилі
Розплились кола по воді.
І тільки зойк тужний жіночий
Метнувсь до неба і пропав.
Гіркий, протяжливий, болючий,
Неначе каменем упав.
Малушо, бідна сиротина!
Чого сумуєш, душу рвеш?
Неначе спіймана пташина,
Ти вже від долі не втечеш!


-5-

А після смерті Святослава
Русь обхопив страшний розбрат.
Загомоніла вся держава:
«Забив підступно брата брат!»
Князь Ярополк убив Олега
І вже на Новгород ішов.
«Бач, не злякавсь він свого бога,
Від віри батька відійшов!
Напевно бог той не великий,
Не те, що грізний наш Перун!» -
Отак лунали всюди крики,
І кобзарі з співочих струн
Усе розносили світами.
Та й баламутивсь простий люд
І всі чекали, і гадали
Що ці події принесуть?
-6-

В Малуші серце обірвалось,
Коли старий кобзар замовк.
Аж побіліла, так злякалась,
Що йде на сина Ярополк.
Та й полетіла сизим птахом
В далекий Новгород, де син.
«Не встигну!»- Серце б'ється з жаху,
Біжить крізь доли і ліси.
Ось вдалині за частоколом
Дахи видніють. А вона
Безсило впала. Тільки кволо
Ледь шепотіла: «Йде війна.»
-7-
Зібрались, радяться бояри,
А воєвода своє гне:
«Ми тут відіб'ємо удари,
А Володимир хай жене
До шведів. Звідти допомогу
Варягів сили принесуть
І Ярополку, задля бога,
Гарячу голову знесуть!»
-8-
Страшна війна! Йде брат на брата,
Князі деруть ту славну Русь.
І стогне край, і плаче мати…
Чи від богів люд відвернувсь,
А чи богами все прокляте?
То може боги ті старі
Безсилі вже й не можуть встати?..
Так! Бог новий йшов по Землі!
Під прапором отого Бога
Князь Володимир подолав
Розбрат, війну. Нову дорогу
В майбутнє для Русі проклав.
Та руський люд чужого Бога,
Не признавав, і не приймав.
Старі завіти дуже строго

І поважав, й оберігав.
А князь розгнівавсь на богів тих.
Коли з зорею день вставав,
Він грізно, силою людей всіх
В Дніпро христитися загнав.
І плакав нарід, що насильно
Князь сплюндрував богів старих.
Малуша, з розпачу за сина,
На себе взяла тяжкий гріх.
І з кручі, де Дніпро широкий
Свої могутні води ніс,
Забута, бідна, одинока
З сльозами кинулася вниз.
І тільки десь-то на кургані,
Де Перун-камінь спочивав
Там ковила, пливла в тумані,
І одиноко сич кричав!

2010 рік.