Довгі роки Олеся жила, відчуваючи, що її життя є своєрідною постійною репетицією. Протягом більше десяти років кожен день починався з ритуалу перевірки: чи замкнені двері, чи вимкнена плита, чи рівно лежать речі. Це займало години. Вона розуміла, що справа не в надмірній охайності. Їй ставало лячно до відчуття катастрофи, коли не могла провести перевірку, яка так і не приносила жодного задоволення, а лише трохи зменшувала страждання.
Але щоразу, коли думка про похід до психіатра виникала в свідомості, вона відмахувалася: "Я ж не лежу в ліжку місяцями. Я ходжу на роботу, функціоную. Я недостатньо хвора для "справжньої" психіатрії." Це була її перша стигма — знецінення проблеми.
Крім того, Олена вважала, що відвідування приватних фахівців — недозволена розкіш. Лікування здавалося їй привілеєм багатих, а не життєвою необхідністю. Вона працювала, віддавала борги, а свої страждання списувала на "особливості характеру". Допомога прийшла, коли її ОКР став нестерпним. Вона наважилася звернутися до психіатра, їй провели адекватну діагностику і підібрали правильне лікування. Її стан покращився: вона нарешті почала жити, "перевірки" перестали бути основною частиною життя, у неї з'явився простір для саморозуміння і саморозвитку. Але діагноз, нарешті отриманий, відкрив двері до іншого світу упереджень.

Одного разу Олеся отруїлася ананасом. З відчуттям нудоти та болю в животі звернулася до сімейного лікаря. Той після зізнання, що пацієнтка відвідує психіатра і лікується від "ОКР", різко змінив тон.
"Ви приймаєте СІЗЗС (антидепресанти), так? Нудота, швидше за все, — це маска тривоги або побічна дія ліків. Спробуйте заспокійливі трави, і більше займайтеся медитацією. Це у вас, знаєте, нервове", — відрізав лікар.
Олеся відчула, як її щойно знизили до набору психосоматичних симптомів. Її скарги на реальний, гострий фізичний біль та нудоту було знецінено через один діагностичний ярлик. Вона знала, що тривога може спричиняти нудоту, біль, загальну слабкість, але вимагала повного обстеження. Лікар не став сперечатися, але його байдужий, швидкий огляд став живим прикладом міжмедичної стигми, коли соматичні лікарі відмовляються сприймати фізичні проблеми пацієнта з психіатричним діагнозом серйозно.

Найнестерпнішою стигма була вдома, де вона мала знайти підтримку.
Мати і сестра сприймали її ОКР як чудернацький характер або брак сили волі. "Ну чого ти знову перевіряєш ту шафу? Просто візьми й не перевіряй!" — кричала сестра. Мати, з найкращих спонукань, постійно казала: "Зберися, ти завжди була така розумна! Це все в твоїй голові, ти сама себе накручуєш". Це була стигма тривіалізації: її важку, виснажливу хворобу зводили до простої поганої звички, яку можна "взяти і припинити".

Її коханий хлопець Петро був уважним і люблячим. Але його спроби допомогти часто переростали у патерналізм — одну з найбільш підступних форм стигми. Він почав сам перевіряти двері за неї, сам вимикати світло, аби вона не хвилювалася. "Я про все подбаю, моя хороша, ти тільки не думай", — казав він.
Петро хотів полегшити їй життя, але насправді позбавляв її суб'єктності та можливості вчитися протистояти ритуалам. Він бачив у ній не свою рівну партнерку, а крихку істоту, яку треба постійно захищати від її ж власного розуму.

Якось Олеся спробувала пояснити подругам, що таке нав’язливі думки, її найкраща подруга, сміючись, промовила: "Ой, а я тоді трохи шизофренік, бо теж люблю, коли книжки стоять за кольором! Це ж усім подобається, ти просто занадто переймаєшся!" Це була стигма мови, яка перетворювала її медичний термін на звичайну, навіть милу, побутову рису, стираючи справжній біль і страждання.

Так було на початку лікування. Далі життя повинно би складатися краще, але...

Після кількох місяців успішної терапії, коли Олеся почувалася краще, Петро почав постійно очікувати від неї "позитиву". Одного разу Олеся втомлена прийшла додому і просто заплакала від виснаження. Він стривожився: "Що трапилося? Ти ж була така стабільна! Ти знову погано почуваєшся? Може, ліки не діють?" Це нове упередження не дозволяло Олесі мати звичайні негативні емоції (сум, злість, розчарування), оскільки будь-яка її сльоза сприймалася як рецидив хвороби. Так само було тоді, коли Олеся, вже розуміючи свої потреби та бажання пробувала поговорити з хлопцем про проблеми в їх взаєминах. Її діагноз став зручною "індульгенцією" і способом газлайтингу для Петра. Він у таких випадках говорив: "Все нормально. Це лише у тебе в голові. Загострення пройде і все налагодиться. Ти знову почнеш думати правильно".
Коли Олеся вирішила змінити роботу на менш оплачувану, але цікавішу, її мати вибухнула: "Ти зараз у нестабільному стані! Я думаю, ти не можеш сама прийняти таке відповідальне рішення. Я подзвоню твоєму лікарю, хай він порадить, як краще".

Так, перед візитом до психіатра Олесі не давав жити ОКР. Після — суспільство і, що найболючіше, близькі люди. Вона зрозуміла, що боротьба з ОКР — лише половина битви. Друга половина — це боротьба за право бути хворою, але водночас дорослою, відповідальною і спроможною людиною. Боротьба за те, щоб її не лише лікували, а й уважно слухали — чи то в кабінеті лікаря, чи то у себе вдома.
Боротьба за право просто бути.

P.S. Персонажі та події цього оповідання є вигаданими, а збіг з реальністю невипадковий...



03.11.2025