Мені вже набридло. Дійсно, набридло. Я — лікар-психіатр, який провів роки в університеті, вивчаючи неврологію, психіатрію, біохімію, анатомію, фармакологію, фізіологію. Мені вдається відрізнити генералізований тривожний розлад від ситуативної тривожності, мінливість настрою від біполярного афективного розладу, а велику депресію від депресивної реакції. Я — медик. Але кожного дня, коли сідаю навпроти нового пацієнта, мені доводиться робити те, чого не робить ані кардіолог, ані хірург, ані навіть венеролог — доводити, що я — не лиходій.
Мої колеги у світі "фізичної" медицини насолоджуються певною... презумпцією невинності. Якщо хірург каже, що треба оперувати апендицит, людина погоджується. Якщо гастроентеролог призначає ліки від виразки, пацієнт просто йде в аптеку. Їх діагнози — це об’єктивна реальність, підтверджена аналізами, знімками, іншими обстеженнями.
Мої ж діагнози... І тут ми впираємося в стіну.
"То що, я справді божевільний?" — це питання чую щодня. Воно лунає з такою панікою, ніби діагноз — не вектор лікування, а довічний вирок, за яким приїде каральний фургон. Моя робота, яка мала б починатися з обговорення симптомів та лікування, перетворюється на багатогодинний сеанс психоосвіти та руйнування стигми.
Я витрачаю купу часу на те, щоб пояснити, що тривожний розлад — не якась "погана звичка" чи "ти собі накручуєш", а реальний біохімічний збій у мозку, що гіпокамп і мигдалеподібне тіло працюють на підвищених обертах, і що це НЕ ваша провина, і що поняття "божевільний" в медицині не існує. Пояснюю, що лікую не тільки людей з гострими психозами, а й тих, хто не може заснути, бо боїться завтрашнього дня, тих, хто пережив травму чи втрату, тих, хто на межі вигорання або й вже вигорів. Я лікую страждання, а не "психів" у стереотипному розумінні.

А потім починається друга частина моєї щоденної боротьби: фармакофобія.

Призначаю антидепресант. І пацієнт — звичайний електрик чи сантехнік, який ще вчора, без жодних питань, прийняв жменю антибіотиків, протизапальних та гіпотензивних, що прописав терапевт, раптом стає нейрофізіологом-фармакологом. Він починає "під мікроскопом" вивчати інструкцію до мого препарату. Інструкцію, яка написана для юристів, а не для пацієнтів, — де перелічені всі можливі побічні ефекти, навіть ті, що трапляються в одного пацієнта з десяти тисяч і ті, які можуть трапитися суто теоретично.
Пацієнт повертається чи телефонує опівночі і гнівно запитує: "Тут написано, що може бути суїцидальна поведінка! Ви хочете мене вбити?!"
І мені знову доводиться витрачати час на те, щоб пояснити, що суїцидальні думки — часто симптом важкої депресії, а не побічний ефект препарату, бо жоден препарат не може запрограмувати певну поведінку чи навіть думку. Іноді на початку лікування, коли енергія повертається раніше, ніж настрій, ризик може тимчасово зрости, і саме тому МИ потрібні поряд. Ліки не викликають проблему, а лише висвітлюють ризик.
Чомусь же ніхто не читає газетне простирадло з інструкцією до ацетилсаліцилової кислоти, де чорним по білому написано про ризик шлунково-кишкових кровотеч (що є прямою загрозою життю), а також про те, що при тривалому застосуванні нестероїдних протизапальних засобів нирки і печінку можна викинути на смітник. Це люди приймають як даність. Але ризик зміни настрою від психотропного препарату сприймається як зрада або атака на душу.

Чому? Бо аспірин лікує тіло, а мої ліки лікують психіку.
Психіка досі вважається священною територією, недоторканною "сутністю", де живе наша особистість та душа. Впливати на неї хімією — суспільно сприймається як вторгнення, спроба перетворити людину на "овоч" чи "зомбі". Це ірраціональний страх перед втратою контролю і втратою себе. Досі від людей, особливо старшого покоління, можна почути "от в наш час ніхто до психіатра не ходив і всі були нормальними". Та тільки замовчується той факт, що дві третини чоловіків були запійними алкоголіками, близько половини жінок теж зловживали алкоголем, а ще велика їх частина снідала, обідала і вечеряла барбітуратами (всіма улюблений "Барбовал"), бо допомагало "від серця".

Я чомусь не можу просто виписати рецепт, а маю спочатку отримати довіру.

І справді мушу допомогти пацієнту усвідомити:

• Що психічний розлад— не слабкість чи вигадка, а реальна проблема.
• Що лікування — не покарання, а шлях до відновлення якості життя.
• Що я — не контролер, а провідник у складній подорожі до психічного балансу.

Моя робота, на відміну від багатьох інших спеціальностей, вимагає, щоб пацієнт був активним учасником лікування. Він повинен сам захотіти одужати, довіритися процесу і не кинути прийом ліків через першу ж страшилку з інтернету.
Ось чому я мушу бути не лише лікарем, а й педагогом, психологом-просвітником, і, на жаль, щодня — адвокатом своєї професії. Коли розмова починається зі слів пацієнта: "Я не думав/не думала, що моє життя докотиться до зустрічі з Вами" — мимоволі стає трохи прикро, бо я — лише той, хто намагається допомогти, коли мозок починає працювати проти свого власника.
І хоч як би це не було важко, продовжуватиму пояснювати, руйнувати міфи та доводити, що мої слова та мої знання мають таку ж саму вагу, як і слова будь-якого іншого спеціаліста.

Так, я — не монстр. Я — лікар!