Дошкуляє запах димового нікотину,
який осів на шторах ще не твоєї квартири,
але ти знаєш, що багато чого є тимчасовим,
і кинеш палити, як тільки отримаєш запрошення –
ні, не до пульмонолога, а до берега зустрічей
і прогулянок - ні, не там, де тусується твоє
позавчорашнє, а туди, де завтрашнє.
Ти відсудиш квартиру і займешся порядком,
бо зараз вона годиться тільки щоби переспати -
ні, не з обраницею, а звечора до ранку.
О дев'ятій спасає служба - ні, не в церкві, а державна. Смішно - чи не правда?
Не цирк, щоб сміятись, та й коли ти там був...
Дякувати Богу, що більше не водили, і не ходив, тому що там обов'язково покажуть ведмедя чи бозна-кого, що стрибає, лише впіймає погляд дресирувальника.
А воно сміється і розкланюється під оплески,
оте чудовисько, яке на репетиціях батогом
залякує лева, тигра і кого завгодно, а на атасі стоїть пожежник. Цікаво, у шлангах піна чи вода?
Вода, напевно вода.

Субота. Скільки того дня, якщо шкарпетки вже з тиждень як у каструлі мокнуть. Пристойні, не затаскані, без натяку на якісь анекдотичні запахи. Дружині, якщо така буде, то зі мною пощастить, бо акуратний взагалі, собака сліду не візьме.
Щось родове, не інакше.
Я й палю пристойні цигарки, за які не соромно.
Піджакам жодні одоранти не потрібні. Притискалась одна така, жалілась носом у комір.
Сподобалось, каже. Можна мати справу.

Не уявляю себе у халаті - ні, не в лікарні - не на того вчився, щоб мити пробірки і псувати зір за мікроскопом. Всіма дивитись - то два ока і зіпсуєш. Одним, тільки одним. На сонце не цілитись.
І так окуляри з півторами діоптріями в мінусі.
Та, що була, майже дружина, вже й заяву писали, витримала останній семестр - і поїхала стажируватись. Хто ж знав, коли закохувався, що так вийде.
Шкарпетки треба виварювати. А це ж кухня, і теж вікно з ламбрекенами.
Там не палю, і так нема чим дихати, цибуля у кошику, пельменів наварив, то пріє все, що тільки є. Без парування нічого ніде не кипить. Слідкуй за вогнем і перемішуй - ні, не тільки шкарпетки. Руками прати - не чоловіча справа, а хінкалі чи там манти так ніхто не готує. Пельмені легше за все. Солі накидав - і нічого не приклеїться. Перемішав, коли сипав, закиплять і зваряться. Струму нема, холодильник теж не на сонячних панелях. Пачка пельменів ‐ і до вечері.
А зараз поколотив-поколотив ті шкарпетки - і на мотузок. На кухні ж тепло, а пара осяде. От і мікроклімат.
Нікому цього не пишу. Я ж можу їжу кур'єром замовити. Невже такий економіст?
Щоденників теж не веду, бо потім читати, а кому? Запам'ятовую, що хотів занотувати, а на службі запишу.
Про ванну з душовою кабінкою що писати?
Ні, не про ту ванну, а про кімнату.
Жовтий акрил, двері розсувні, умивальник, на підлозі вантуз.
Дуже чисто, і митись можна з гелями, і руками
не вимахувати, не диригент, та й перед ким?
І кого в тому дзеркальці побачиш?
Вдвох якось у кабінці було. Сміялися.
І досміялися, що вона в Америці, а я тут.

2026-тий год