ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ

У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фонтаном. Її обличчя виражало суворе невдоволення.
– Сцилло! Подивися на цей стібок! – Аврелія кинула на мармурову лаву шматок дорогого білого льону. – Хіба так має вишивати донька римського вершника? Ти знову літала думками у хмарах. Якщо ти будемо такою неуважною, жоден пристойний патрицій не візьме тебе за дружину.
Шістнадцятирічна Сцилла лише низько опустила голову, ховаючи рум'янець на щоках. Мати мала рацію: думки дівчини були дуже далеко від нудного шиття. Увесь ранок вона згадувала вчорашній день, коли їй дивом вдалося прослизнути повз наглядача до казарми гладіаторів біля великого театру. Там, серед запаху поту та шкіри, вона зустріла його – непереможного Анікета-фракійця, молодого бійця з очима кольору штормового моря. Вони встигли обмінятися лише кількома словами, і він пообіцяв, що сьогодні ввечері, під час великих ігор в амфітеатрі, переможе заради неї. Сцилла таємно затискала в долоні маленьку засушену квітку анемони, яку збиралася непомітно кинути йому на арену з верхніх трибун.
– Мамо, мамо, дивись, який він швидкий! – раптом пролунав дзвінкий сміх маленької Віти.
Шестирічна дівчинка, наймолодша улюблениця родини, зовсім не переймалася вишиванням. Вона бігала навколо фонтана за пухнастим білим цуценям, яке їй лише тиждень тому подарував батько. Песик весело гавкав, намагаючись схопити зубами край її маленької туніки, а Віта заливалася щасливим сміхом, забувши про всі правила поведінки для шляхетних дівчаток.
– Віто, припини бігати, ти вся спітніла! – зітхнула Аврелія, але в її очах на мить з'явилася тепла усмішка. Вона любила своїх доньок понад усе на світі й мріяла виростити їх у спокої та розкошах.
У цей момент вода у фонтані раптом виплеснулася на мармурову підлогу, хоча вітру не було. Слідом за цим пролунав страшний, оглушливий тріск, наче небо розкололося навпіл. Земля під ногами здибилася з такою силою, що красиві коринфські колони дворика вкрилися глибокими тріщинами, а зі стелі посипався тиньк.
Цуценя злякано заскавучало, вирвалося з рук Віти і в паніці кинулося вглиб будинку, що вже починав рушитися.
– Мій песик! Мамо, він там залишився! – закричала Віта, намагаючись побігти за твариною, але Аврелія залізною хваткою вхопила дівчинку за руку і притиснула до себе.
– Сцилло, хапай сестру! Хутчій на вулицю! – крикнула мати, і в її голосі вже не було строгості, лише дикий, первісний страх за життя своїх дітей.
Коли вони вискочили за поріг, місто вже тонуло в гарячій сірій темряві. Падали дахи, кричали люди, а з неба летіло важке розжарене каміння. Аврелія впала на коліна в лівому кутку площі, закриваючи своїм тілом обох доньок. Вона міцно обіймала їх, намагаючись створити з власного плаща хоч якийсь захист від вогняного дощу.
Маленька Віта невтішно плакала, вириваючись з маминих обіймів, і все кликала своє загублене цуценя, яке назавжди лишилося під руїнами їхнього красивого дому. А Сцилла, притиснута до маминих грудей, навіть не дивилася на вулкан, що нищив усе навколо. Її очі, сповнені сліз, були повернуті в бік великого амфітеатру на околиці міста. Вона знала, що гладіатори замкнені у своїх підвальних клітях і не мають жодного шансу на порятунок. Її перше, таке коротке і чисте кохання гинуло там, під товщею попелу, разом із її невисловленими надіями та засушеною квіткою, що випала з її тремтячих пальців на гарячу бруківку.

Далі буде.