… На руках, згорнутих півколом, тепло і спокійно… В цьому півколі вся любов і турбота, прагнення огорнути дитину своїми почуттями, доторкнутись і пестити кожну часточку, кожний прояв, кожну нову емоцію, захистити цю крихітку своєю любов’ю від всіх негараздів на все життя… Твої обійми не обмежені, не контрольовані, щодня, щохвилини, щомиті... Ти просто не можеш обмежити себе в прояві любові до своєї дитини, в бажанні через свої обійми зробити для неї безпечним весь світ …

…. В твої обійми від непорозумінь з приятелями і вихователями в садочку, в сльозах від втрачених і поламаних іграшок, з посмішкою від вдалих мандрів, винуватцем розбитого посуду… В твої обійми з першими спробами хитрощів і лестощів, за новою іграшкою і за улюбленими смаколиками…. В твої обійми від жахливої громовиці з блискавками, з побитими колінцями в дитячій грі, з жалями від надокучливих комарів, з тремтінням від нічних жахів…
…Ти відкриваєш їх завжди без жалю і роздумів, радіючи і сумуючи разом з ним, надаючи прихисток і захищаючи, розраджуючи і підтримуючи, підбадьорюючи і заохочуючи, лікуючи і повертаючи до життя, з намаганням прихилити небо своєю любов’ю….

…Тобі, як і раніше хочеться обійняти його, як малого… А він вже пручається… Не знаходячи самостійно відповідей на свої запитання, приходить в твої обійми у розпачі, а отримавши роз’яснення і підтримку, швидко відсторонюється, наче трохи соромлячись своєї дитячої звички. Рідше й рідше тобі випадає пригорнути його до себе міцно, як в дитинстві, щоб передати йому відчуття захищеності…
… Буває, просто кладеш долоні на його гострі підліткові плечі… А то ласкаво скуйовдиш його шевелюру, таку ж не слухняну, як і він, намагаючись знайти нову мову дотиків, якою ти будеш продовжувати підтримувати його своєю любов’ю, не обмежуючи його прагнення подорослішати…

…Коли його збентежений юний розум у розпачі, на роздоріжжі між звичним авторитетом батьків і новизною навколишнього світу, в якому він вже все бачить, може сам вивчати цей світ не тільки на дотик, коли може сам вирішувати, що для нього є правдою і кого дослухатись, в якому спокуса новітнього більша за вагомість безпеки, ти ледь вгадуєш миті, щоб полонити його в обіймах…. Втримати поруч себе хоча б декілька хвилин під час розмови про не зрозумілі відчуття, про буремні думки щодо зміни світогляду і краху авторитетів, віддавши частку своєї любові, як міру захисту, як запоруку підтримки…. Як запевнення, що допоможеш знайти відповіді на будь-які питання, що зрозумієш в будь-якому прояві і починанні….

….Він зовсім не терпить твоїх «телячих пестощів». За найменше твоє турботливе поривання дорікає, що намагаєшся зробити з нього «маминого синочка», як йому здається. ...Довіряється твоїм рукам тільки, коли важко хворіє. Одужавши, дозволяє себе поцілувати, в лоб, коли ти ніби ще перевіряєш, чи не підіймається температура… На цьому край… Ти радієш, що він ділиться з тобою своїми планами і роздумами і приймає твої поради хоча б до відома. Підтримуючи його на обраному шляху, ти притискаєш долоню до його змужнілого плеча, вкладаючи в цей дотик все, що на словах сказати не можеш, щоб не зрушити крихкий світ порозуміння. Цей жест підтримки – єдиний «дозволений», в якому ти ще можеш передати частку любові і захисту….

…Та раптом, коли тобі дуже скрутно, і сльози слабкості підступно струмлять з очей, зміцнілі чоловічі руки обгортають твої плечі, обережно притискають до свого плеча, ніби в намаганні захистити…
- Мамо, не плач!... Все буде добре!... - схиляється він до твоєї скроні....

… Йдучи в коротку чи дальню дорогу, прихиляється, і на декілька довгих секунд щиро, як в дитинстві, поринає в твої обійми, неначе за благословенням для нових звершень…

…Обіймú…

© 10.2017

5. Бундючна пихатість не здатна відверто пишатись.
***
6. Справжня гордість не опускається до гордування.
***
7. Щирість не залежить від авторитетної думки.
© 05/2016

...Малий сидів у мами на колінах і притулявся до неї всім тільцем, насолоджуючись її голосом і дотиком ніжних рук. Він з бабусею і двома дідусями на все літо у селі. А мами не було цілий тиждень, вона у місті, на роботі. Він дуже скучив і тепер намагався увібрати в себе всі її пестощі, яких не отримував, поки чекав на неї.
- Що це в тебе за пухирці на рученятах? – запитала мама, як завжди уважно роздивляючись всі нові позначки на тілі сина.
- Та то ми з дідом море міряли, а бабусі це не сподобалось, - не продовжуючи далі, проказав Сашко.
- А що то за море таке, і звідки воно взялось у селі? – здивувалась мама……..

….Після сніданку, у п’ятницю, бабця допомогла йому вдягнутись для прогулянки і наказала бути обережним і не лазити по чагарниках. Він вийшов у двір і примружився від вранішнього сонця, яке вже трохи піднялося над дахами і яскравими променями пробивалось через листя величезної сусідської берези. Було тепло. Над густою травою двору піднімались жовті квіти куль-баби. Перелітаючи від квітки до квітки і кружляючи навколо малого хлопця, гули бджоли.

Вибігши на вулицю, він побачив, що величезна калюжа посеред дороги, яку налив вчорашній дощ, сьогодні ані трохи не зменшилась. На вулиці нікого не було. «Мабуть се сплять. Так і калюза вспіє висохнути», подумав хлопчик і, сумно зітхнувши, повернувся у двір.

Як раз з хати вийшов його прадід і присів на лавку біля криниці у дворі. Гріючись на сонечку, він привітно посміхався, завжди радий спілкуванню з онуком:
- Доброе утро, Сашка. Ну что, ти уже проверил, дорога подсохла?
- Доброго ранку, діду. Та яке там підсохло. Калюза, наце море, посеред дороги. Навіть сусідські курі не виходять на двір, мабуть бояться втопитись.
- А какой глубины море, ти померал?
- Сце ні…, - із легким здивуванням відповів малий, і в його сірих очах застрибали чортенята.
- Так что ж ти за морак, если даже не знаешь, какая глубина, корабли-то пройдут?...

Ще хвилинку він стояв, підозріливо дивлячись на діда. Але той продовжував привітно всміхатись, всім своїм видом підбадьорюючи онука до нових звершень.

- Сашка, гулять виходи!, - почувся з-за воріт голос сусіда Вітька, якого малий вважав своїм найкращим другом, попри те, що той був удвічі старший від ного і вже закінчив перший клас. Вони влітку разом проводили багато часу і малому не раз перепадало від рідних за те, на що його підджигував Вітьок.
Не затримуючись більше у дворі, Сашко побіг на вулицю.

Якийсь час дід ще дивився через тин, тішачись спогляданням свого улюбленця, який, в той час, разом з хлопцями пускав кораблики мутною калюжною водою. Діти радісно бігали кругом калюжі, а старий поринав спогадами у своє далеке дитинство.

Сонечко піднімалось все вище й вище. Дітлахи юрбилися біля калюжі і веселий гомін розносився всією вулицею. Їх вже було шестеро і, здавалося, їхній забаві не буде кінця. Та від хати почувся голос бабусі:
- Сашко, йди пити молоко!
- Я зараз, поцекай, тільки допливе корабель, - відгукнувся малий, схопив свого дерев’яного імпровізованого човна, що прибився до берега, і побіг у двір, думаючи про те, як зараз розкаже прадіду про їхні «морські» пригоди.
Чим ближче підбігав онук, тим ширше ставала посмішка діда, який сидів уже під навісом у холодку:
- Я вижу ты измерил и глубину и ширину, - неначе запитував старий.
- Та яка там, діду, глибина. Там і горобець не втопиться. Мені там трохи висце коліна…, а кораблі плавають гарно….., ми в них камінцями збурляли і вони не тонуть, так плавають, наце з мотором…..

Поки Сашко говорив з хати вийшла бабця і, вгледівши онука, мало не впала. Він був весь заляпаний багнюкою аж по вуха, ні сорочечка ні костюмчик, ще такі чисті годину назад, не мали жодного натяку на їхній справжній колір. На шкарпетках поналипало болото, а із сандаликів вицвіркувала брудна вода. Тільки посмішка радісно сяяла на засмаглому дитячому обличчі і переливалось під сонячними променями біляве волосся.
- Ах ти чортова душа!.., - скрикнула бабуся, - От я тобі зараз!……
Сашко вмить спохмурнів і розгублено подивився на діда, не розуміючи, що сталось.
- Ну, Сашка, сейчас нам попадет за морскую прогулку…, - тихо промовив дідусь, і якісь недобрі думки заснували в голові у малого.
- Ану, йди роздягайся негайно, - проказала сердито бабця, ставлячи на лавку велику миску з холодною чистою водою.
Дзигою підбігши до лавки, Сашко почав скидати з себе одяг. «Так, я не дузе цистий, але з треба вивцяти кораблі!» - думав малий, залишившись у спідньому і похмуро дивлячись на свій одяг на лавці, не помічаючи, що тим часом робить бабця.
- От я зараз відпрасую тебе кропивою, щоб ти знав, як бути чистим хлопчиком, - почув він над головою сердитий бабусин голос і відразу відчув поколювання і печіння на своїх оголених ручках і ніжках.
- Ой бабуню, не треба… Мені з пеце!...- закричав він, підстрибуючи і відбігаючи у бік холодку, де ховався від сонця дідусь.
- Нічого, зате «пам'ять покращує», та й корисно, ревматизму не буде, - відказала бабуся, повільно йдучи в його бік.
- А ти стара взе й мене не дозенес! - кричав малий, посміхаючись і пританцьовуючи.
- Вот пострел, - з посмішкою споглядав дід за онуком, поки той весело бігав кругом бабці на такій відстані, щоб не втрапити під кропиву.
- Ну все, набігався, йди пери свій бруд, - вже не так сердито сказала бабуся.
- А ти мене більсе кропивою гладити не будес???, - запитав малий, залазячи під дідову руку.
- От мале козеня, та вже на цей раз більше не буду, а от у наступний – начувайся, дам на горіхи……, - проказала вона, наче посміхаючись.

Онук миттю опинився біля миски з водою і ну жбурляти в неї свій брудний одяг. Він любив хлюпатись у воді, тому був радий виконати бабчин наказ. Вода від речей розходилась темними коловоротами і ставала все каламутніша й каламутніша, а сандалики на поверхні води виглядала справжніми непотопними кораблями. Цей процес так його захопив, що він уже не відчував кропив’яних пухирців і радо гамселив руками по воді, тепер вже зальопуючи брудними бризками ще досі чисту спідню білизну.
А сандалики все не потопали……

…. - Мамо, ну хіба я сцось погане зробив, мені з треба знати, ци не зацепить мій корабель дно у калюзі, бо потопне. Та й це з не просто, у нас зе була справзня морська битва, як дід розказував!
- І хто кого переміг?
- Та з я усіх майзе переміг, - у захваті розказував малий, - як би бабуня мене не покликала. Таку перемогу забрала! - із сумним зітханням закінчив він.
- Нічого, не сумуй! Всі твої перемоги ще попереду. А от щодо калюжі, то бабуню треба слухати, і наступного разу вдягай до свого моря гумові чобітки і темний одяг для таких забав. Ти ж уже дорослий і маєш це розуміти.
- Так, мамо, але з хіба про нього згадаєс, як така морська баталія мозе зірватись церез отой твій одяг? – він дуже уважно подивився у мамині усміхнені очі і додав, – Буду робити все, як ти сказес, тільки не їдь на довго, добре!?.

Мама ніжно пригорнула його до себе, поцілувала у маківку і подумала: «Хіба ж заборониш дітям бути дітьми, і що вони будуть знати, якщо не перевірять все власними рученятами. Звідки з’явиться досвід про те, яким є світ, з чого він складається і як у ньому жити?»

©2015

Цінність розуміння, як джерело розуміння цінності.
©