- Лембо! Лембо! Пливіт! - Ромчик вистрибнув з машини на дідове подвір'я. Йому назустріч причалапав сивий пес, схожий на вівчарку. Зачувши гостей, вибігла надвір і Радочубиха.
- Ну нарешті, синочку, Ганнуся! Ромчику, ходи я на тебе гляну! - жінка стисла в міцних обіймах усіх гостей. Рембо, розмахуючи хвостом, став перед хлопчиком на задні й простягнув передню лапу.
- Ого, він зі мною вітається! - старенькій напіввівчарка був найліпшим другом Ромчика. Але над іменем зубатого малий не замислювався. “Добре, хоч сина Термінатором не назвав”, - жартувала Ганна, коли дізналася ім'я капловухого пса.

- А батя що, і в суботу працює? - Олесь заглядав за хату, набиваючи рота стиглими вишнями. - А мала де?
- Та ж батя твій у сільраді усе ремонти проводить. А Катруся документи повезла до медучилиша.
- То коледж, мам.
- Та хоч би й коледж. Мені головне, хай у нас в райлікарні влаштується, аби не їхала так далеко, як ви.

За пару хвилин Ганнуся зі свекрухою зникли на кухні, а хлопці пішли обдирати вишні, що спокусливо світилися на сонці. Побачивши батькові речі на мотузках у садку, Олесь про щось згадав і побіг до машини. Півбагажника займали пакунки з господарчим крамом. Він порозкладав усе на садовій доріжці. З металевих планок і мотка линви мав зібрати матері сушарку для білизни. То була давно обіцяна справа.

Подвір'я Радочубів вважали на селі зразковим. Хтось трохи їм заздрив, пліткували й про хабарі, за які буцімто голова сільради підтримував у садибі “європейські порядки”. А син добре знав: на себе старий не витратив жодної казеної копійки. Він просто мав собі суворі правила господарювання. За те, мабуть, і обрали вдруге війтом, що вміє добре діло поставити й довести до пуття. Олесеві роздуми обірвав гуркіт батькової Ниви, що вкотилася на подвір'я. Лишив майже дороблену сушарку й побіг вітатися.

- Ет, і не встиг раніше за вас із району приїхати. Здоров, синку!
Старший та молодший Радочуби обійнялися, і так бадьоро виглядав батько, а син так заклопотано й солідно, що їх би хтось незнайомий прийняв за рідних братів. Якби не Ромчик, який вже забігав довкола, вигукуючи тоненьким голосочком:
- Діду, дідусю, пливіт! - Микола взяв онука на руки й присів на саморобну лавку. - Діду, ми з Лембо утворрили загін поліції! Будемо болонити твій садок від гусей тітки Зінки!
- Ой ти в мене чудний! Будеш ти зараз не гусей ганяти, а вмиватися й за стіл сідати! - Микола поставив онука на табуретку перед умивальником і дав кавалок мила.
- Я сам, діду, я все сам!

По обіді малий побіг до кролів, а дідо Микола прив'язав собаку до ланцюга біля буди. Рембо слухняно ліг у тіньку під горіхом.
- Все, поліція служить народу, - Радочуб скуйовдив “поліцейському” шерсть на шиї, а пес повів головою, ніби питаючи: “Ну чого тобі, старий?”.
- Тату, слухайте, а нашо вам той пес на ланцюгу? Хочете, я вам дзвінок на браму поставлю, а він хай собі іде на пенсію он під вишню.
- Шо ти розумієш. То вже тобі не цуцик, якого ти додому приніс. І придумав же, чого ти його придумав так назвати?

Олесь пригадав старші класи у сільській школі, захоплення бойовиками і Сталоне. Як же ще було тоді називати кмітливого пса, який був його найкращим другом? Договорити не дала сусідка, яка просунула носа між штахетами паркану.

- Ой, здрастуйте, Петрович! Бачу, до вас гості приїхали. Яка радість! - визирнуло худощаве лице сусідки. До Радучубів вона ходила не через браму, а крізь дірку в паркані, й часто без запрошення. На селі Зинаїду Тетерю називали не інакше, як Тетериха. Від радочубової Зінчина хата була ліворуч, і до них найчастіше вона забігала щось позичити, а якщо й поділитися, то хіба свіжими плітками. Може, випадало би їй краще піти й заробити на базарі яку сотню гривень на одяг своїм трьом пацанам, які все мали вигляд якийсь неохайний, голодний і дурнуватий. Чоловікові її геть було не до родини. Рудий Женька до фізичної праці не тяжів, повторюючи “я городський за духом хлопець”. Тож Тетериха звикла випрошувати у людей щось то подарувати, то підладнати, і вміла при цьому так скривити худе лице, наче з'їла кислих агрусів, а брови так жалібно піднімала, що вже будь-хто махне рукою й швидше допоможе, ніж відкараскається від Зінки.

- Олесику, а ти що таке майструєш? То прям така вещ у вас заводська, правда? - косуваті оченята Тетерихи забігали в різні сторони, а пика розтягнулася в поблажливій усмішці. - То, якбитойво, я би до вас ще зайшла тоже тим.. якбитойво, скористатися, якщо би Петрович не проти?
Господар згодився:
- Та звичайно, Зіна, приходь, як тобі буде треба, вішай собі, що хочеш!

А довго зарошувати й не довелося. Тетериха мала багато прання. На допомогу від народження молодшого сина купила нові меблі й пральну машину, що стояла просто на подвір'ї. Садка за хатою не мала, тож і мотузок для білизни не було.

На другий день Тетериха завітала до сусідів із металевим тазом білизни. Гукнула господарів, та ніхто не озвався. “Натаалю! Микооло! Ой, якбитойво.. Натаалю!” Зінка поперлася з тазом у садок. Перечепилася через малину, розтоптала полуницю “Ой, якбитойво.. а шоб воно пропало”. Поставила коло себе випране й почала вішати лахи на “заводську” сушарку. Озирнулась, як у малині зашелестіло щось велике, з кущів визирнув знайомий хвіст, а тоді вуха й блискучий чорний ніс, на якому сиділа руда муха. Рембо подивився на Зінку, змахнув лапою муху з носу й чихнув. “Ану пішов геть! Натааалю, в тебе пес відв'язався! Паскуда!” Собака загарчав, Тетериха ляснула його по носі мокрим рушником. Рембо схопив його зубами й потягнув так, що Зінка впала на вогку землю, але за будь-що вирішила свою власність витягнути із зубів цього вовчари. “Якбитойво.. ану! Ану віддай, падло, рушника! Натааалю! Ната.. АААА! Ііііі! Ах ти собака!пусти!холєра! ААА! Натааалю!” Коли перелякана господиня прибігла в садок, Рембо уже й справді по-вовчому розізлився, стрибнув на Тетериху передніми лапами й загарчав на півсела. Зінка зблідла, як стіна.

“Ану цить! Пішов звідси!” - та й на хазяйчин крик пес не зреагував. У розпачі Наталя огріла пса відром по голові, той заскавучав, утратив свідомість і заваливсь у малину. Зінка тим часом тремтячими руками набирала по мобільному фельдшера і перелякано схлипувала.

За кілька днів перебинтована Зінка шкутильгала селом і розповідала кожному про скаженого пса Радочубів. Люди почали говорити. Якщо зінчина “трагедія” сталася в суботу, то наступний робочий тиждень навіть у районі розпочався з новини про вовка, що його якийсь сільський голова нацьковує на людей. У середу, лишивши дітей на п'яного чоловіка, Тетериха із двома подружками пошкандибала до фельдшера. Укушена нога їй вже майже не боліла, та Зінка все на неї припадала і зойкала, вчепившися під руки до Зойки і Зеньки. “Ой, дівчата, якбитойво, мабуть, зараження крові пішло вже. Ну хоч би не тойво, якби не пішло шоби далі, в голову”, - обидві її шанувальниці підтакували, цокали й безпорадно хитали головами в лискучих із люрексом хустках. Та в кімнатку фельдшера нікого Зінка не пустила. Зайшла сама, шкутильгаючи, впала на стілець і скривлено попросила оглянути рану. На подив Тетерихи, жодного співчуття від лікаря вона не отримала. Він мовчки виписав їй недорогі ліки, медсестра швидко перев'язала коліно, і вже за п'ять хвилин виставили пацієнтку за двері. “Ой, недобрий той фельдшер, дівчата, я вам казала, недобросовісний він врач, бо нікого без дєнєг не лікує”, - заскиглила Зінка, хапаючися за подружок. Усі троє безпораднно захитали головами й тяжко зітхнули.

Ще за два тижні плітки про скаженого голову сільради мали би розвіятися новими подіями. Та як нового катма, то його вигадують. Історії про війта-нелюда долетіли вже й до райцентру. Про Тетериху написали газетну замітку в кримінальному розділі, яку героїня скромно вирізала й виставила у серванті з хрусталями.

Та навіть після такого в сільраді Петровича зустрічали привітно. В лице Радочубові ніхто ані слівця не сказав, а за чергою нагальних справ на плітки й не було часу. Наприклад, у старенькій будівлі сільради точилася суперечка: випрошувати гроші на нове приміщення чи вдовільнитися скромним ремонтом, а проте перейти на повну комп'ютеризацію. Проти відходу від старих “надійних методів” об'єдналися з войовничим запалом секретарка й бухгалтерка, яким до пенсії лишалось кілька років. На двох новеньких комп'ютерах сільський голова вже й налаштував необхідні програми, методично у всьому розібрався й готовий вже був усім допомогти. Охочих не набралося. “А як папери ваші зникнуть, що будете робити? Ви на комп'ютері за дві секунди зробите копію, а ці стоси скільки треба ксерити?” - голова із піднятими руками розпачливо кричав на впертих працівників. Тож як войовничі колеги десь на перерві поділися, тихцем зібрав Радочуб їхні стоси паперів до коробки й поніс у сарай за сільраду. Вирішив не віддавати, аж поки не комп'ютеризуються. Поки порався в сараї, зачув, як на подвір'ї хтось базікає.

- Міша, ти чув, якого Петрович вовка тримає?
- Но?
- Скаженого! Щоб на його подвір'я жоден не зайшов. То нині така вся влада. На людей як не беркут, так вовків голодних кидають!
- Та ж так, бляха, є! Буде його звірюга людей гризти, а він його на ніч до хати пускатиме на дивані спати.

Кульгава Тетериха й далі попри ворота Радочубів ходила згорблено й солодкаво усміхалася. Будь-якому стрічному кривила кислу пику й жалілася на скаженого сусідського пса.

Похмурий був Микола, як проводжав дітей до міста. За вечерею майже не слухав, що розповідала жінка. А по довгій мовчанці пригнічено сказав:
- Доведеться пса застрелити, Наталко.
- Що ти? - жінка сполохано заглянула в темні миколині очі.
- Треба. Кажуть, він скажений.
- Так неправду ж кажуть!
- Може, Наталко, й неправду. Але й про мене говорять, говорять і говорять.. сил не маю терпіти.

Надвечір Рембо тихо ліг у буді й прикрив голову масивною лапою. Ліве око мружив, ще відколи дістав по голові відром. Тим часом, Тетериха у неохайній своїй кухні присіла на стілець, розмотала бинти на коліні. Замість рани лишався ледь помітний шрамик. Та Зінка знову забинтувала ногу й пошкутильгала до подружки. Викликати заслужену, як вона вважала, повагу колективу.

Ще за тиждень від чорних пліток, що розпускала про сусідів Тетериха, Радочуб геть посмутнішав. Ввечері зайшов до кума й глухим голосом гукнув:
- Юрко. Куме, рушницю полагодив?
- Здоров, здоров. А що, на качок зібрався?
- Слухай, бери рушницю. Мушу скаженого пса стріляти.
Добродушний огрядний Юрко виліз з-під капоту “Жигулів”, витер руки брудним рушником і привітався з кумом.

- Та де ж він скажений? - Юрко засміявся й дістав з нагрудної кишені сорочки самокрутку. - На Зінку? На Зінку би і я вишкірився, як був би псом!
- Не питай, Юрко. Не питай, бо люди печінки мені повиїдають. Бери рушницю й пішли.

У сутінках куми зайшли на подвір'я Радочубів. Наталя, не дочекавшись чоловіка, повечеряла й поралась у хаті. Пес вийшов із буди, потягнувся й радісно завертів хвостом.

- Близько не підходь, Юрко. Може вкусити, кажуть, він злий став.

Рембо підійшов до алюмінієвої миски й став жадібно лакати воду.
Юрко зарядив рушницю й на мить замислився.
- Точно стріляти? Дивись, бо скажені води не п'ють.
- Е, бачу, не буде з тобою діла.

Радочуб махнув рукою, вийшов за браму й поволі пішов стежкою між вишнями. За кілька хвилин з боку свого подвір'я почув постріл і коротке собаче скавучання. Микола зупинився, сів на лавку й закрив обличчя руками. Ніхто в селі не дорікне, лише подякують. А тоді забудуть. Лиш треба щось вигадати Ромчику.

«Путмо, хей! Путмо, хей! Путмо, путмо, путмо! Хей, хей, хей!» - цього разу виправляти вимову рудого німця ніхто й не збирався. За сім місяців Рудольф із п'ятьма місцевими хлопцями збудував готельний комплекс, оформив усі документи і вже навіть святкував поселення першого клієнта. Випробовувати новий готель безкоштовно Павло принципово відмовився. “Руді, ти і я — ми давні друзі? - розбірливо, аби німець зрозумів кожне слово, запитав високий русявий чоловік. - Тоді дозволь мені заплатити, гут? Давай, у мене легка рука, потім будеш мати хороших клієнтів, гут?” І Павло поклав на столик адміністратора п'ятсот гривень. Із ціною німець віизначався кілька місяців, порівнюючі умови й розцінки у всіх карпатських готелях подібного рівня. З такою ж ретельністю Рудольф готувався й до відкриття картинної галереї у Києві. Поблизу Андріївського узвозу він спершу винайняв, а згодом і придбав дві старенькі квартири, які вдалося об'єднати й перетворити на затишний мистецький салон.

“Дафайте са мохо друха Паула!” - Рудольф підняв кухоль з домашнім пивом і почаркувався з гостями. Пробиваючись поміж кельнерками у баварських костюмах, друзі вийшли на дерев'яний балкончик із виглядом на каламутний Прут.

- Ну що, за місяць відкриваєш галерею?


- Моше так, моше ні, - Рудольф зіщулив світло-сірі очі, автоматично перевіряючи долонею якість шліфованого дерева, з якого лише тиждень тому сколотили цей балкон. - Допомоха потрібен.

- Руді, keine Fragen! Я можу допомогти?

Німець насупив чоло й зітхнув, бо усе бажав би робити сам, але ж до Києва приїздив лиш раз на кілька місяців. Для постійних обов’язків мусив найняти кількох тямущих людей. На посаду адміністратора шукав привабливу роботящу жінку зі скромними амбіціями щодо платні.

- Слухай, сестра моя шукає роботу. Але працюватиме лише пів року, бо далі не зможе. Вона, знаєш, при надії.

- Ahaa... aber was... при.. при чому? При якій Надіі? - Звертаючись до мови жестів, які друг чудово розумів, Павло склав руки, зображуючи великий живіт. Щойно німець зрозумів, що дівчина вагітна, категорично відмовився її брати. - Nee, danke, Paul, danke, nee. - Павло гучно засміявся й поплескав німця по плечу.

- Гут, Рудольф. Я зустрічаюся з дівчиною, I have a girlfriend, ok? Моя дівчина, Злата, very beautiful girl! Sehr schoene Frau! Злата дуже багато працює. У великому банку організовує рекламні акції. Ти даєш велику зарплату? - Руді знову насупив чоло й почухав потилицю. Друзі зійшлися на тисячі євро плюс п'ять відсотків від проданих картин. Але спершу — місяць випробувального терміну із платнею удвічі меншою.

За тиждень Злата отримала роботу. А Руді — ідеального адміністратора. Працювати вона вміла самовіддано й енергійно, можливо, навіть занадто. Зрештою, як усі в її родині. Дівчина з дитинства чула від бабці Катрі: “Ат невгамовні ви усі повиростали, як той дід Завзятий”. Від цієї ж бабці Злата дізналася, що Петро Завзятий був її далеким предком із Хортиці, мав дуже сувору вдачу. До сивих літ залишався міцним воїном, у бою не поступався й молодим. Через усіх прабатьків Петро передав тендітній праа-прапраонуці й прізвище, і свою завзятість.

Свій тридцять другий день народження Злата вирішила святкувати лише з Павлом. День пролетів за звичним розкладом: о шостій пробіжка у парку, зважування (електронні ваги показали 48 кг, на 200 грамів більше, ніж учора!), потім прості ранкові приготування. О восьмій була вже у галереї, оформила новий каталог, о десятій зустрілась із потенційними покупцями картини Васильківського. Виторгувала у помічника заможного араба 210 тисяч євро (бабці Катрі таке й не снилося!). Далі помчала до майстерні скульптора Гречаника, його роботами Рудольф хотів прикрасити галерею. День завершився полюванням на полотна Сергія Шишка й шовкографії Воргола. Для цього Златі доводилося надзвичайно делікатно напрошуватися погостити до приватних галерей, щоб розпитати у власників, де і як можна придбати роботи, котрі зацікавили шефа. Нічого не довідалась, але й таке траплялося.

Додому поспішала вже по сьомій. Мала зготувати святкову вечерю, швиденько випрасувати й одягнути нову кремову сукню, освіжити зачіску й макіяж. Павло поверається з відрядження о дев'ятій, усе можна встигнути. За півгодини на її кухні закрутився справжній кулінарний вир, з якого ось-ось мала втілитися якась смакота за Ларчиними рецептами. “А куррча ж ти, ну хто б то був?” - скрикнула Злата, почувши телефонний дзвінок. Аби взятися за слухавку, мусила добре відмити руки від оливкової олії. Телефон не стихав, і зазіхав на її спокій сам шеф. «Хей Слата, ето Ррудолф! - напевно, він здогадувався, що позаочі усі підлеглі називають його Рудьком. - СухАй, мусиш їхати на Полща, у КракОві бути конференц на тема модерніше кунст, як то? модерне міст..містетсво. І від майн гутен друг ін Краков дфі картини ти муссен брати унд цурюк.. нах Украіне при..привосити. Я оплатити тікєт, забери на кассен» - не було сенсу доводити шефові, що подорожувати літаком швидше і зручніше. Щодо економії своїх грошей, Рудольф залишався натуральним німцем.

Отже, романтичну вечерю можна пакувати у холодильник. Не випускаючи з долоні телефон, Злата швидко набрала повідомлення: «Kohanyj, mushu jihaty u vidriadzhennia. Budu za tyzhden. Podzvony, jak pryletysh». Можливо, так і краще. Забагато емоцій було би сьогодні, надто прагнула йому догодити. А серйозні стосунки це.. не на часі.

Чомусь вона хвилювалася через дорожні затори, хоча мала в запасі майже годину. З динаміків пролунав надто діловий голос радіоведучої: “А у Японії сьогодні відзначають свято дітей «Сіті-го-сан». Герої свята — малеча, якій виповнилося три, п'ять або сім років. До семи дітям у Японії все дозволяють, заохочують усі примхи і не карають за провини. Кажуть, що це найбільш невиховані діти у світі”. Мабуть, це повідомлення так і вилетіло би з її голови, якби не одне співпадіння.

Крокуючи пероном київського вокзалу, Злата вдивлялася у вікна з номерними табличками. Поруч із нею біля п’ятого вагона зупинилося подружжя із п’ятьма величезними валізами, а за ними велично крокувала повна жінка з малюком на руках. «Алексей, давай сначала сам запригівай, сумкі заносі. Скарєє, люді ждут. Тєпєрь бєрі Баріса на рукі», - скомандувала енергійна бабуся. Баріс був бліденьким дитям місяців десяти, його величезні сірі очі з довгими віями дивилися на світ здивовано і дуже серйозно. «Шановні пасажири..» - почувши оголошення, малюк скривився і почав плакати. «Наташенька, ну давай бистрєє забєгай, вазьмі єво на рукі», - турботлива бабця років шістдесяти роздратовано розстібнула комір пальто й витерла лоба хусткою. Її потужний зад заблокував прохід до вагону.


- Ви заходите? – поцікавилася Злата.

- Заходім! Я, мєжду прочім, устала і далжна атдишатса!

Потрапити в купе виявилося неможливим. Там намагалась розташуватися та сама дружна сімейка з малюком. Їм би це вдалося швидше, якби габаритна бабуся не крутилася посередині, виголошуючи ділові поради. Коли потяг рушив, і Злата скромно увійшла до купе, місця для неї вже не залишили. Усі горизонтальні поверхні займали іграшки, книжки, пелюшки, пляшечки, коробки з дитячим харчуванням і десятки сумок, пакетів і пакунків. На струнку жінку у шкіряному пальто і з невеличкою валізкою глянули лише хлопці: малюк і його татко. Але погляд останнього вмить перехопила насуплена дружина, вочевидь, надто змучена щастям власного материнства і турботою своєї мамці. Жінка виглядала років на 38, хоча вірогідно, вона закінчила навчання років десять тому. Вони зі Златою могли бути однолітками й, можливо, навіть подругами, якби зустрілися за інших обставин. Але наразі вигляд жінки, спустошеної домашніми клопотами, доглядом за двома чоловіками й маніакальною турботою матері, - її вигляд спонукав ідеально доглянуту, емоційно збалансовану панну Завзяту хіба що до співчуття. Баріс застиг із бубликом у роті, про який вже й забув, глянув на чужу тітку із золотавою косою і потягнув рученята до хвилястого волосся. «Баріс, ану-ка даєш бублік», - скомандувала бабуся. «Да нєт, он хочєт сока», - чоловік швидко дістав рожеву пляшечку. «Баріс, ти нє наєлся? Ти будєш кашку?» - мамуся швидко вихопила бублика й піднесла дитині до рота ложку каші. Малюк підвів брівку, скривив губи й почав рюмсати. Родина здійнялася гуртом його заспокоювати.

Хвилин п’ятнадцять чужа пасажирка сиділа в кутку першої полиці й намагалась читати книгу, проте оповідання Окутагави потребували тиші й гармонії, а не роздратування, що межує з відчаєм. «Баріс, ти хочеш іщто адін бублік?», - наполягала бабця. «Ееееее..», - заходився рюмсати онук. Злата вийшла із задушливого купе в коридор, купила у провідниці пляшку негазованої води. У всьому вагоні було надто тепло, й годилося би зняти светра, але повертатися в купе не хотіла. Мобільний мовчав, Павло мав прилетіти до Києва майже за годину. За вікном пролітали подорожні осінні пейзажі, убогі села й незграбні забудови міських спальних районів……. Треба виспатися, завтра важливі справи. Вона тихо відчинила двері купе й відчула приторний запах дитячих сочків-кашок-кремчиків і хтозна чого ще. Малюк усе ще не спав. Він серйозно подивився на Злату, підняв брову.. але рюмсати передумав. Хлопчик сидів на руках у батька, навпроти його бабуся і в’язала гачком, проте це не завадило їй засудливо оглянути жінку й помітити відсутність обручки, доглянутий вигляд, відчути тонкий аромат дорогих парфумів і скривити носа від заздрощів. Втомлена матуся Баріса консультувалася з педіатром по телефону. «Дозвольте, будь ласка.. я хочу постелити постіль», - перепросила чужа пасажирка й сором’язливо розірвала свій пакет із білизною. Малюк знову зарюмсав, і Злата згадала про комфортабельні літаки, що долають відстань між Києвом та Краковом за сорок хвилин. Ні, потяги — цілком стерпний транспорт, у дорозі можна дочитати книжки або журнали, які давно чекали своєї черги, випити чаю із залізничної склянки, а вночі майже у повній тиші послухати романтичний стукіт коліс. Але не сьогодні. «Алексей, держи бистра вот ета, еще падгузники і насочкі, мама, давай присипку.. Баріс, не крутісь!», - але малюк хотів крутитися й, почувши чергову заборону, замахав рученятами й видав чергове: «Ііііііііііііі..» і знову почав рюмсати.

Те, що викликало у неї бажання опинитися звідси чимподалі, було навіть не пов’язано із задухою, незручною другою полкою і вологою залізничною білизною. Усе це втрачало значення порівняно з цим бліденьким малюком і його виснаженою матір’ю, незграбним батьком і терористично турботливою бабцею.. «Ой, а хто тут у нас так гірко плаааче, яке чууудо маленьке!, - прощебетала літня провідниця, занісши в купе склянку мутної суміші «МакКофє». Поки Олексій шукав у кишенях дрібні гроші, провідниця зі щасливою усмішкою нахилилася над малюком: “Ну цого ти розплякався, тут же і мама з тобою, і татко, і бабуся, і тітка. Всі тебе лююблять, усі хоцуть догодити”. Натхненній провідниці не стали пояснювати, що чужа пасажирка взагалі не доводиться нікому тіткою. “Як дивно, що ці люди комусь здаються милими, - подумала Злата. - Мабуть, ця провідниця й сама онуків має, а нині просто засумувала і захотіла бути лагідною до когось”. Зрештою, усі довкола були такими турботливими, захопленими цим малюком, але вона майже фізично відчувала: їй тут не місце, у цьому купе важко дихати, її думкам надто тісно, її пригніченим інстинктам боляче.

Природний потяг до материнства Злата притлумила в собі ще у підлітковому віці. Її старша сестра Марта Крутовус-Завзята у двадцять років випадково стала дружиною і матір'ю. А в обмін на цей “дар небесний” залишила навчання у художній академії, припинилп мріяти про навколосвітню подорож, набрала двадцять зайвих кілограмів і хіба що не стала кудахкати, як справжня домашня курка. Можливо, Злата стала би інакшою матір'ю і дружиною, котрій би вдавалось успішно поєднати сімейні й робочі справи, прості бажання й складні амбіції. А можливо, і ні. У будь-якому разі, думати про це того вечора вона точно не планувала. Хотіла просто відпочити перед складним робочим днем, аби на ранок почуватися успішною незалежною жінкою. На першій полиці у змореної матусі гучно задзвонив телефон, вона здригнулася й похапцем витягнула мобілку з дешевого футляру у стразах. “Алло. Нєт-нєт, что ви, ми нє спалі. Борєнька єще не спіт, он фотоаппарат разбіраєт. На запчасті”. Злата крадькома зиркнула на сусідку. Згори було помітно, як блищало її сальне волосся, зморене лице виглядало безбарвним і стурбованим, на червоних руках повидувалися вени, нігті були обстрижені ще коротше, ніж у малюка. Злату геть не цікавило, для чого вони мали їхати до Польщі, скільки зубів прорізалось у Борєнькі й від чого у його татуся боліла підшлункова. Але їхні розмови, перешіптування й турботливі фрази заповнили весь простір у купе, вагоні й цілому потязі, а що найгірше, у голові чужої пасажирки. “Альошенька, ну как же ти забил випіть таблєткі, ну возьмі у тєбя в лєвом карменє в піджакє”, - наполягала сіро-зелена дружина. Після короткого сну малюк прокинувся й знову зарюмсав.

Нарешті потяг зупинився у якомусь безбарвному містечку, і крізь прочинене вікно в коридорі вагон заповнили вигуки: “Пииво, водаа, горіішки”. Вибігти. Потрібно вибиратися на перон. До Варшави можна дістатися й автобусом, на рейсі працює батько її подруги. Хутко! Злата тихо дістала з третьої полки невеличку валізу, застрибнула у черевики, накинула пальто й вислизнула з вагону. На нічному пероні від холодного вітру їй перехопило подих, обличчям відчула краплинки дощу. У всьому тілі панна Завзята відчула таку авантюрну енергію, як у п'ятнадцять років, коли опівночі тікала з подружками на дискотеку, а за кілька годин непомітно поверталася додому. У вуличних продавців Злата запитала, де можна взяти таксі до найближчого автовокзалу. Стиснула у руці валізку і легким кроком направилась до вокзалу, тьмяно освітленим холом пройшла до центрального входу. Троє таксистів, що перемовлялися біля ятки з біляшами, синхронно повернули голови до худенької дівчини, що впевнено прямувала до них.


- Красуня, тобі далеко?, - звернувся пузатий водій у кашкеті.

- Автовокзал. Сто гривень, - дівчина спокійно подивилася йому в очі. Таксист скривився й махнув рукою.

- Ее, за сто гривень я до “Жоржини” тебе лиш довезу, там заночуєш, а зранку на тролєйбусі на автовокзал поїдеш.

- На тролейбусі сам будеш їздити, - Злата відчула свою підліткову зухвалість і внутрішньо посміхнулася. - Ну, хтось буде працювати?

З вікна білого жигуля, припарковнаого біля брівки, визирнуло доброзичливе лице літнього чоловіка із сивими вусами.

- Доця, поїхали за сімдесят.

- Васильович, ну шо ж ти демпінгуєш?! - Обурений грубас у кашкеті махнув рукою й викинув у кущі пакет з-під пиріжка.

У салоні жигулів було гаряче й незручно, проте у тиші й добродушності водія Злата відчула спокій. Усе ще почувалася чужою пасажиркою, та кому що до того. Їхати до автовокзалу було не так уже й далеко. О пів на дванадцяту ще можна подзвонити Ларці, вона працює офіціанткою в нічному клубі. Тільки б її батько підказав, яким рейсом дістатися до Варшави! Щойно Злата розблокувала мобільний, на екрані замиготіли сповіщення: пропущений дзвінок, нове повідомлення. Павло? Чергові привітання із днем народження? Ні, пані Ольга. “Золотко, позитивний результат. Усе обдумай разом із ним”.

Кров ударила в її скроні, наче потік ріки, що прорвав дамбу. “Ні фіга, нєє, не може бути!”. Вона знову перечитала смс. На початку тижня заходила на обстеження до знайомої, котра працювала гінекологом у приватній клініці. Часом доводилось робити аналізи, бо на сильні стреси її організм звично реагував затримкою критичних днів. Цього разу на два тижні.

Від телефонного дзвінка Злата підстрибнула і шибонулася головою об низенький дах жигуля.

-Золотко моє, де ти? Я вже у Києві.

- Павлусь.. я в таксі, їду у відрядження. Павлику.. я.. - на її очі накотилися сльози, і замість слів вдалося лише схлипнути.

- Що ти, ну серденько, не переживай так через це побачення. Щойно повернешся, я сам тобі вечерю зготую — коронну яєшню хочеш? Послухай, мені щойно Руді дзвонив. Запрошує на Новий Рік у Яремче. У нього там заручини, вгадай із ким? З Галиною, з місцевою дівчиною. Будемо дружити сім'ями?

- Ага, справжніми родинами.

Жигуль поволі підкидали вибоїни й металеві труби, прокладені поперек дороги замість “лежачих поліцейських”. Злата замислилася про небажану перерву, що мала таки спіткати її кар'єру, а в думках уже почали крутитися назви дитячих крамничок, шкіл, гурточків, літніх таборів. Водій простягнув пасажирці червоне яблуко й увімкнув радіо.

У повторі звучав випуск вечірніх новин: “Свято «Сіті-го-сан» пов'язано із давнім японським повір'ям, за яким дітей віком до семи років шанують як божествених істот. Тому батьки потурають усім витівкам малюків і поблажливо ставляться до їхніх забаганок. Та коли дитині виповнюється сім років, її починають виховувати вимогливо та суворо”.

Злата вирівняла спину, глибоко вдихнула й відчула, що у ній також зароджується життя нової божественої істоти.


Львів-Київ, 2012 р.