Це завжди трапляється несподівано. Спитайте у мами))

«Путмо, хей! Путмо, хей! Путмо, путмо, путмо! Хей, хей, хей!» - цього разу виправляти вимову рудого німця ніхто й не збирався. За сім місяців Рудольф із п'ятьма місцевими хлопцями збудував готельний комплекс, оформив усі документи і вже навіть святкував поселення першого клієнта. Випробовувати новий готель безкоштовно Павло принципово відмовився. “Руді, ти і я — ми давні друзі? - розбірливо, аби німець зрозумів кожне слово, запитав високий русявий чоловік. - Тоді дозволь мені заплатити, гут? Давай, у мене легка рука, потім будеш мати хороших клієнтів, гут?” І Павло поклав на столик адміністратора п'ятсот гривень. Із ціною німець віизначався кілька місяців, порівнюючі умови й розцінки у всіх карпатських готелях подібного рівня. З такою ж ретельністю Рудольф готувався й до відкриття картинної галереї у Києві. Поблизу Андріївського узвозу він спершу винайняв, а згодом і придбав дві старенькі квартири, які вдалося об'єднати й перетворити на затишний мистецький салон.

“Дафайте са мохо друха Паула!” - Рудольф підняв кухоль з домашнім пивом і почаркувався з гостями. Пробиваючись поміж кельнерками у баварських костюмах, друзі вийшли на дерев'яний балкончик із виглядом на каламутний Прут.

- Ну що, за місяць відкриваєш галерею?


- Моше так, моше ні, - Рудольф зіщулив світло-сірі очі, автоматично перевіряючи долонею якість шліфованого дерева, з якого лише тиждень тому сколотили цей балкон. - Допомоха потрібен.

- Руді, keine Fragen! Я можу допомогти?

Німець насупив чоло й зітхнув, бо усе бажав би робити сам, але ж до Києва приїздив лиш раз на кілька місяців. Для постійних обов’язків мусив найняти кількох тямущих людей. На посаду адміністратора шукав привабливу роботящу жінку зі скромними амбіціями щодо платні.

- Слухай, сестра моя шукає роботу. Але працюватиме лише пів року, бо далі не зможе. Вона, знаєш, при надії.

- Ahaa... aber was... при.. при чому? При якій Надіі? - Звертаючись до мови жестів, які друг чудово розумів, Павло склав руки, зображуючи великий живіт. Щойно німець зрозумів, що дівчина вагітна, категорично відмовився її брати. - Nee, danke, Paul, danke, nee. - Павло гучно засміявся й поплескав німця по плечу.

- Гут, Рудольф. Я зустрічаюся з дівчиною, I have a girlfriend, ok? Моя дівчина, Злата, very beautiful girl! Sehr schoene Frau! Злата дуже багато працює. У великому банку організовує рекламні акції. Ти даєш велику зарплату? - Руді знову насупив чоло й почухав потилицю. Друзі зійшлися на тисячі євро плюс п'ять відсотків від проданих картин. Але спершу — місяць випробувального терміну із платнею удвічі меншою.

За тиждень Злата отримала роботу. А Руді — ідеального адміністратора. Працювати вона вміла самовіддано й енергійно, можливо, навіть занадто. Зрештою, як усі в її родині. Дівчина з дитинства чула від бабці Катрі: “Ат невгамовні ви усі повиростали, як той дід Завзятий”. Від цієї ж бабці Злата дізналася, що Петро Завзятий був її далеким предком із Хортиці, мав дуже сувору вдачу. До сивих літ залишався міцним воїном, у бою не поступався й молодим. Через усіх прабатьків Петро передав тендітній праа-прапраонуці й прізвище, і свою завзятість.

Свій тридцять другий день народження Злата вирішила святкувати лише з Павлом. День пролетів за звичним розкладом: о шостій пробіжка у парку, зважування (електронні ваги показали 48 кг, на 200 грамів більше, ніж учора!), потім прості ранкові приготування. О восьмій була вже у галереї, оформила новий каталог, о десятій зустрілась із потенційними покупцями картини Васильківського. Виторгувала у помічника заможного араба 210 тисяч євро (бабці Катрі таке й не снилося!). Далі помчала до майстерні скульптора Гречаника, його роботами Рудольф хотів прикрасити галерею. День завершився полюванням на полотна Сергія Шишка й шовкографії Воргола. Для цього Златі доводилося надзвичайно делікатно напрошуватися погостити до приватних галерей, щоб розпитати у власників, де і як можна придбати роботи, котрі зацікавили шефа. Нічого не довідалась, але й таке траплялося.

Додому поспішала вже по сьомій. Мала зготувати святкову вечерю, швиденько випрасувати й одягнути нову кремову сукню, освіжити зачіску й макіяж. Павло поверається з відрядження о дев'ятій, усе можна встигнути. За півгодини на її кухні закрутився справжній кулінарний вир, з якого ось-ось мала втілитися якась смакота за Ларчиними рецептами. “А куррча ж ти, ну хто б то був?” - скрикнула Злата, почувши телефонний дзвінок. Аби взятися за слухавку, мусила добре відмити руки від оливкової олії. Телефон не стихав, і зазіхав на її спокій сам шеф. «Хей Слата, ето Ррудолф! - напевно, він здогадувався, що позаочі усі підлеглі називають його Рудьком. - СухАй, мусиш їхати на Полща, у КракОві бути конференц на тема модерніше кунст, як то? модерне міст..містетсво. І від майн гутен друг ін Краков дфі картини ти муссен брати унд цурюк.. нах Украіне при..привосити. Я оплатити тікєт, забери на кассен» - не було сенсу доводити шефові, що подорожувати літаком швидше і зручніше. Щодо економії своїх грошей, Рудольф залишався натуральним німцем.

Отже, романтичну вечерю можна пакувати у холодильник. Не випускаючи з долоні телефон, Злата швидко набрала повідомлення: «Kohanyj, mushu jihaty u vidriadzhennia. Budu za tyzhden. Podzvony, jak pryletysh». Можливо, так і краще. Забагато емоцій було би сьогодні, надто прагнула йому догодити. А серйозні стосунки це.. не на часі.

Чомусь вона хвилювалася через дорожні затори, хоча мала в запасі майже годину. З динаміків пролунав надто діловий голос радіоведучої: “А у Японії сьогодні відзначають свято дітей «Сіті-го-сан». Герої свята — малеча, якій виповнилося три, п'ять або сім років. До семи дітям у Японії все дозволяють, заохочують усі примхи і не карають за провини. Кажуть, що це найбільш невиховані діти у світі”. Мабуть, це повідомлення так і вилетіло би з її голови, якби не одне співпадіння.

Крокуючи пероном київського вокзалу, Злата вдивлялася у вікна з номерними табличками. Поруч із нею біля п’ятого вагона зупинилося подружжя із п’ятьма величезними валізами, а за ними велично крокувала повна жінка з малюком на руках. «Алексей, давай сначала сам запригівай, сумкі заносі. Скарєє, люді ждут. Тєпєрь бєрі Баріса на рукі», - скомандувала енергійна бабуся. Баріс був бліденьким дитям місяців десяти, його величезні сірі очі з довгими віями дивилися на світ здивовано і дуже серйозно. «Шановні пасажири..» - почувши оголошення, малюк скривився і почав плакати. «Наташенька, ну давай бистрєє забєгай, вазьмі єво на рукі», - турботлива бабця років шістдесяти роздратовано розстібнула комір пальто й витерла лоба хусткою. Її потужний зад заблокував прохід до вагону.


- Ви заходите? – поцікавилася Злата.

- Заходім! Я, мєжду прочім, устала і далжна атдишатса!

Потрапити в купе виявилося неможливим. Там намагалась розташуватися та сама дружна сімейка з малюком. Їм би це вдалося швидше, якби габаритна бабуся не крутилася посередині, виголошуючи ділові поради. Коли потяг рушив, і Злата скромно увійшла до купе, місця для неї вже не залишили. Усі горизонтальні поверхні займали іграшки, книжки, пелюшки, пляшечки, коробки з дитячим харчуванням і десятки сумок, пакетів і пакунків. На струнку жінку у шкіряному пальто і з невеличкою валізкою глянули лише хлопці: малюк і його татко. Але погляд останнього вмить перехопила насуплена дружина, вочевидь, надто змучена щастям власного материнства і турботою своєї мамці. Жінка виглядала років на 38, хоча вірогідно, вона закінчила навчання років десять тому. Вони зі Златою могли бути однолітками й, можливо, навіть подругами, якби зустрілися за інших обставин. Але наразі вигляд жінки, спустошеної домашніми клопотами, доглядом за двома чоловіками й маніакальною турботою матері, - її вигляд спонукав ідеально доглянуту, емоційно збалансовану панну Завзяту хіба що до співчуття. Баріс застиг із бубликом у роті, про який вже й забув, глянув на чужу тітку із золотавою косою і потягнув рученята до хвилястого волосся. «Баріс, ану-ка даєш бублік», - скомандувала бабуся. «Да нєт, он хочєт сока», - чоловік швидко дістав рожеву пляшечку. «Баріс, ти нє наєлся? Ти будєш кашку?» - мамуся швидко вихопила бублика й піднесла дитині до рота ложку каші. Малюк підвів брівку, скривив губи й почав рюмсати. Родина здійнялася гуртом його заспокоювати.

Хвилин п’ятнадцять чужа пасажирка сиділа в кутку першої полиці й намагалась читати книгу, проте оповідання Окутагави потребували тиші й гармонії, а не роздратування, що межує з відчаєм. «Баріс, ти хочеш іщто адін бублік?», - наполягала бабця. «Ееееее..», - заходився рюмсати онук. Злата вийшла із задушливого купе в коридор, купила у провідниці пляшку негазованої води. У всьому вагоні було надто тепло, й годилося би зняти светра, але повертатися в купе не хотіла. Мобільний мовчав, Павло мав прилетіти до Києва майже за годину. За вікном пролітали подорожні осінні пейзажі, убогі села й незграбні забудови міських спальних районів……. Треба виспатися, завтра важливі справи. Вона тихо відчинила двері купе й відчула приторний запах дитячих сочків-кашок-кремчиків і хтозна чого ще. Малюк усе ще не спав. Він серйозно подивився на Злату, підняв брову.. але рюмсати передумав. Хлопчик сидів на руках у батька, навпроти його бабуся і в’язала гачком, проте це не завадило їй засудливо оглянути жінку й помітити відсутність обручки, доглянутий вигляд, відчути тонкий аромат дорогих парфумів і скривити носа від заздрощів. Втомлена матуся Баріса консультувалася з педіатром по телефону. «Дозвольте, будь ласка.. я хочу постелити постіль», - перепросила чужа пасажирка й сором’язливо розірвала свій пакет із білизною. Малюк знову зарюмсав, і Злата згадала про комфортабельні літаки, що долають відстань між Києвом та Краковом за сорок хвилин. Ні, потяги — цілком стерпний транспорт, у дорозі можна дочитати книжки або журнали, які давно чекали своєї черги, випити чаю із залізничної склянки, а вночі майже у повній тиші послухати романтичний стукіт коліс. Але не сьогодні. «Алексей, держи бистра вот ета, еще падгузники і насочкі, мама, давай присипку.. Баріс, не крутісь!», - але малюк хотів крутитися й, почувши чергову заборону, замахав рученятами й видав чергове: «Ііііііііііііі..» і знову почав рюмсати.

Те, що викликало у неї бажання опинитися звідси чимподалі, було навіть не пов’язано із задухою, незручною другою полкою і вологою залізничною білизною. Усе це втрачало значення порівняно з цим бліденьким малюком і його виснаженою матір’ю, незграбним батьком і терористично турботливою бабцею.. «Ой, а хто тут у нас так гірко плаааче, яке чууудо маленьке!, - прощебетала літня провідниця, занісши в купе склянку мутної суміші «МакКофє». Поки Олексій шукав у кишенях дрібні гроші, провідниця зі щасливою усмішкою нахилилася над малюком: “Ну цого ти розплякався, тут же і мама з тобою, і татко, і бабуся, і тітка. Всі тебе лююблять, усі хоцуть догодити”. Натхненній провідниці не стали пояснювати, що чужа пасажирка взагалі не доводиться нікому тіткою. “Як дивно, що ці люди комусь здаються милими, - подумала Злата. - Мабуть, ця провідниця й сама онуків має, а нині просто засумувала і захотіла бути лагідною до когось”. Зрештою, усі довкола були такими турботливими, захопленими цим малюком, але вона майже фізично відчувала: їй тут не місце, у цьому купе важко дихати, її думкам надто тісно, її пригніченим інстинктам боляче.

Природний потяг до материнства Злата притлумила в собі ще у підлітковому віці. Її старша сестра Марта Крутовус-Завзята у двадцять років випадково стала дружиною і матір'ю. А в обмін на цей “дар небесний” залишила навчання у художній академії, припинилп мріяти про навколосвітню подорож, набрала двадцять зайвих кілограмів і хіба що не стала кудахкати, як справжня домашня курка. Можливо, Злата стала би інакшою матір'ю і дружиною, котрій би вдавалось успішно поєднати сімейні й робочі справи, прості бажання й складні амбіції. А можливо, і ні. У будь-якому разі, думати про це того вечора вона точно не планувала. Хотіла просто відпочити перед складним робочим днем, аби на ранок почуватися успішною незалежною жінкою. На першій полиці у змореної матусі гучно задзвонив телефон, вона здригнулася й похапцем витягнула мобілку з дешевого футляру у стразах. “Алло. Нєт-нєт, что ви, ми нє спалі. Борєнька єще не спіт, он фотоаппарат разбіраєт. На запчасті”. Злата крадькома зиркнула на сусідку. Згори було помітно, як блищало її сальне волосся, зморене лице виглядало безбарвним і стурбованим, на червоних руках повидувалися вени, нігті були обстрижені ще коротше, ніж у малюка. Злату геть не цікавило, для чого вони мали їхати до Польщі, скільки зубів прорізалось у Борєнькі й від чого у його татуся боліла підшлункова. Але їхні розмови, перешіптування й турботливі фрази заповнили весь простір у купе, вагоні й цілому потязі, а що найгірше, у голові чужої пасажирки. “Альошенька, ну как же ти забил випіть таблєткі, ну возьмі у тєбя в лєвом карменє в піджакє”, - наполягала сіро-зелена дружина. Після короткого сну малюк прокинувся й знову зарюмсав.

Нарешті потяг зупинився у якомусь безбарвному містечку, і крізь прочинене вікно в коридорі вагон заповнили вигуки: “Пииво, водаа, горіішки”. Вибігти. Потрібно вибиратися на перон. До Варшави можна дістатися й автобусом, на рейсі працює батько її подруги. Хутко! Злата тихо дістала з третьої полки невеличку валізу, застрибнула у черевики, накинула пальто й вислизнула з вагону. На нічному пероні від холодного вітру їй перехопило подих, обличчям відчула краплинки дощу. У всьому тілі панна Завзята відчула таку авантюрну енергію, як у п'ятнадцять років, коли опівночі тікала з подружками на дискотеку, а за кілька годин непомітно поверталася додому. У вуличних продавців Злата запитала, де можна взяти таксі до найближчого автовокзалу. Стиснула у руці валізку і легким кроком направилась до вокзалу, тьмяно освітленим холом пройшла до центрального входу. Троє таксистів, що перемовлялися біля ятки з біляшами, синхронно повернули голови до худенької дівчини, що впевнено прямувала до них.


- Красуня, тобі далеко?, - звернувся пузатий водій у кашкеті.

- Автовокзал. Сто гривень, - дівчина спокійно подивилася йому в очі. Таксист скривився й махнув рукою.

- Ее, за сто гривень я до “Жоржини” тебе лиш довезу, там заночуєш, а зранку на тролєйбусі на автовокзал поїдеш.

- На тролейбусі сам будеш їздити, - Злата відчула свою підліткову зухвалість і внутрішньо посміхнулася. - Ну, хтось буде працювати?

З вікна білого жигуля, припарковнаого біля брівки, визирнуло доброзичливе лице літнього чоловіка із сивими вусами.

- Доця, поїхали за сімдесят.

- Васильович, ну шо ж ти демпінгуєш?! - Обурений грубас у кашкеті махнув рукою й викинув у кущі пакет з-під пиріжка.

У салоні жигулів було гаряче й незручно, проте у тиші й добродушності водія Злата відчула спокій. Усе ще почувалася чужою пасажиркою, та кому що до того. Їхати до автовокзалу було не так уже й далеко. О пів на дванадцяту ще можна подзвонити Ларці, вона працює офіціанткою в нічному клубі. Тільки б її батько підказав, яким рейсом дістатися до Варшави! Щойно Злата розблокувала мобільний, на екрані замиготіли сповіщення: пропущений дзвінок, нове повідомлення. Павло? Чергові привітання із днем народження? Ні, пані Ольга. “Золотко, позитивний результат. Усе обдумай разом із ним”.

Кров ударила в її скроні, наче потік ріки, що прорвав дамбу. “Ні фіга, нєє, не може бути!”. Вона знову перечитала смс. На початку тижня заходила на обстеження до знайомої, котра працювала гінекологом у приватній клініці. Часом доводилось робити аналізи, бо на сильні стреси її організм звично реагував затримкою критичних днів. Цього разу на два тижні.

Від телефонного дзвінка Злата підстрибнула і шибонулася головою об низенький дах жигуля.

-Золотко моє, де ти? Я вже у Києві.

- Павлусь.. я в таксі, їду у відрядження. Павлику.. я.. - на її очі накотилися сльози, і замість слів вдалося лише схлипнути.

- Що ти, ну серденько, не переживай так через це побачення. Щойно повернешся, я сам тобі вечерю зготую — коронну яєшню хочеш? Послухай, мені щойно Руді дзвонив. Запрошує на Новий Рік у Яремче. У нього там заручини, вгадай із ким? З Галиною, з місцевою дівчиною. Будемо дружити сім'ями?

- Ага, справжніми родинами.

Жигуль поволі підкидали вибоїни й металеві труби, прокладені поперек дороги замість “лежачих поліцейських”. Злата замислилася про небажану перерву, що мала таки спіткати її кар'єру, а в думках уже почали крутитися назви дитячих крамничок, шкіл, гурточків, літніх таборів. Водій простягнув пасажирці червоне яблуко й увімкнув радіо.

У повторі звучав випуск вечірніх новин: “Свято «Сіті-го-сан» пов'язано із давнім японським повір'ям, за яким дітей віком до семи років шанують як божествених істот. Тому батьки потурають усім витівкам малюків і поблажливо ставляться до їхніх забаганок. Та коли дитині виповнюється сім років, її починають виховувати вимогливо та суворо”.

Злата вирівняла спину, глибоко вдихнула й відчула, що у ній також зароджується життя нової божественої істоти.


Львів-Київ, 2012 р.