Мокрими стоять свічки топольні
Вітер запах осені приніс
Краплі бубонять по підвіконню
В душу смуток старчеський заліз
І виглядує як кіт бездомний
Із підвалин оберемок криз
Мокрими стоять свічки топольні
В душу смуток старчеський заліз
22.02.05 (С.Навіж.)

Той хто кляне зі злістю свою долю
За всі незгоди та нещастя в ній
За невезіння та за втрати болі
За зріст малий та за невдалі спроби
За нерішучість та ледацтво мрій
За мілкоту душі та за її хворобу
Він – боягуз. І навіть уві сні
А я за те що мучусь і що каюсь
Що зраджений в коханні пломеню
Що падаю
І ледве підіймаюсь
Всіляк-завжди вколінно уклоняюсь
І залюбки їй лише дя-ку-ю (27.09.83)

Я зрозумів, що мушу й я співати.
Що хай свіччина, навіть і одна,
Нехай в нетопленій, але Вкраїнській хаті,
Зігріти може краще ніж палати
У сяянні чужинського огня.
Бо ту свіччину запалила мати
Моїх дідів у спробі передати
подяку богові, а дітям заповзяту
з глибин віків і часом не відняту
і ворогами, - а хотіли кляті,
ту колискову, під яку підняти,
зростити вдасться, та й благословляти
чарівним словом, всемогутнім словом,
яке таїться лише в рідній мові,
народа велетня, якого вклали спати,
чи закайданили, віками мордувати,
гноїть-палить, чи ж схоче він повстати?
але без того краю не підняти,
і волі у кайданів не відняти.
якщо забуте те, що богом дате.
Я зрозумів, що мушу й я співати.

Нема більше у народу ні Надій, ні Віри.
Зацькували навіть душу, іншомовні звірі.
Розірвали на шматочки, по світу шпурнули.
Розуміють, в чому сила, на те й посягнули.
Колискову, нова мати, не хоче співати,
Бо її саму, дурненьку, до школи віддати
Були змушені, о Ненько, де російськувати
Залишилися знесиллі…
та прийденські браття.
Може б краще нам згоріти з Гірником?
Багаття,
Мусить нині спалахнути, від краю й до краю,
Щоби Неньці повернути, і Душу, і Славу.
Щоби думка на Вкраїні була Українська.
Український Уряд. Військо.
Й командувач війська.
Щоб і церква, і друкарство,
І м’ясо, і птиця, не кодовані, з лукавством,
Десь по-за границям, а свої.
І мовознавство, і пісня, і свята…
Повернути б Ненці душу, як вона багата !
Нема більше у народу ні Вір, ні Надії,
Захмарило Україну, як Війові вії.
Нащо правда, коли кривда у тричі дорожча.
Нащо святість? І вивозять до Росії мощі.
Нащо мова, яку дурні не можуть утямить.
О, Ісусе ! О, Тарасе ! заберіть і пам’ять.
Хай розп’ята на хрестові, похована в кручі,
Збережеться, разом з вами.
А то й ту замучать.

Мабуть годі марнувати час.
Мабуть досить казна-що чекати.
Треба братись, рук не опускати,
Вгамувати бездоріжжя сказ.
Працювати, плідно працювати,
І не відвертати, прямувати,
Ні, на що уваги не звертати,
До мети, піднявшись в котрий раз.
Бо цього не зробить хтось за нас !
То ж бо, годі марнувати час.

Коли, рвонувши повід, кінь у диби,
Він осадив, і начебто йому,
А не дітям, та жінці, і садибі,
Прощаючись, бо знав куди й чому,
Гукнув: Іще не вмерла!..
і в пітьму,
Щоб до світанку, хоч підводу хліба
Відбити для села, бо люд не зміг би
Прожити ту комунпродграб зиму.
Привіз. Сховав. Вказав. А сам в тюрму.
Щоб інших не скарали совкомбіди...

Коли валив тайгу, іще без "дружби"
Сокирою мерзотність розганяв,
Лукаво посміхаючись, кивав,
Бувало, замерзаючим "по службі",
Лукаво посміхаючись, кивав,
І, наче “не по темі”, уставляв:
“Їй-Богу, ще не вмерла Ненька, чуш – бо?
Навіщо б я ось тут би потерпав,
Як би її загибель відчував?”
І так щасливо, в морди, реготав,
Що ті казали: “Точно с дуба впал.”
А він тим жив, тому й не відчурав,
І хай валив, але “не врізав” дуба.

Коли в окопі, нехтуючи спиртом,
Перед атакою, з лопатою в руці,
Серед прокльонів-матів всіх на світі,
Щоб відігнати безпорадність штраф-бійців,
Повстав, зирнув на тих гвардій-стрільців,
Що кулеметами його лякали стрітить,
Гукнув: “Іще не вмерла! Сучі діти,
Не діждетесь! Бо, поки сонце світе,
Не вмре. Козацтвом серце гріте
Зуміє час лихий, та ворога, зустріти
Грудьми, як я. А не як ви, бандити,
Ховаючись за спинами. Дожити,
Дай боже вам, побачить, зрозуміти,
Що виживе, не вмре, і буде жити!”
І, з тим, пішов…

От нам би, так, з-уміти!..

Коли втікає сон не від безсоння,
А думки, наче бджоли, аж гудуть,
Коли душа не плаче, але стогне, -
Такі рядки, буває, надійдуть,
І коротенькі, наче, але з тонну,
Уже відібрані, як зерна, тільки сій,
Бува здається, що не мій, то спомин,
Що хтось, з любов’ю, сипле в рану солі,
Аби вони не розчинились в ній,
І кинуті, нехай з долонь недолі,
Зростуть суцвіттям безпогрішних дій,
Лишень встигай, та записать зумій…
Аби не збожеволіти від болі.

Кину все, заросту бородою,
Та піду, як кобзар, по шляхах.
Може стрінуся зі Сковордою,
Із Тарасом-підпаском в лугах,
З Карамелем в печері-діброві,
Чи із Довбушем серед Карпат.
Очі, руки, та ноги здорові.
Досвід маю: уже п'ятдесят.
Тільки, бачене, ось занотую.
Зарозумне залишу юнцям.
Самовбивцю, в собі, порятую,
Повернуся до глузду, до тям…
Тільки, що їм скажу я, зустрівши?
Що, з боргів їм я зможу, й віддам?
Що?!.
Хіба-що оці горе-вірші,
Та за прожите сором і срам?..
Ні, не кину. Повинен, ще сам!..

І я там був
де у
напівпідвалі
у ті часи
коли година спить
мистець-філософ
вже знайомий славі
над казіновським
вітражем
мудрить

І я там був
де доля,
що долівка
і де її
велика голова
вміщає на собі
осла й горілку...
і все, чого
в бездоллі і нема

і я там був
де кошти
за рекламу
пропиті вмить
як плата за гріхи
де опохмілля
знов
надхненням стане
і пензель
влучно
відтворить штрихи

і я там був
де враз
свою провину
за безціль
за безсенс життя
відчув
як біль
і щохвилинність сплину
бездійсності
навіки
в небуття

Все рідше я вертаюся на землю
Все важче кинути перо чи олівця
Чи вдосвіта, чи в дощ, чи може темно
Чи їв, бува не знаю достеменно,
Бо пошуки влучнішого слівця,
Не за для того щоб майнуть знаменом
А мать тому, що, блудна я вівця,
Рвусь до небес.
А мучуся про землю!

Воно, звичайно, вічність не будення
В якому клопоти у кожного свої,
Тому-то мабуть, плинність сьогодення
Важлива так, що грає у крові,
Що так кипить, буя перед очима,
Трясе-штурля, штовха по між плечима,
Подіями набатить в голові.
Нема коли згадати, як там вічність,
Нема коли почути солов’їв,
Чи зорі споглядати, часу стічність,
Із вирію зустріти журавлів,
Згадати упошаненно Античність,
Завдячити митцям пророчих слів:
Предвісникам, майбутнього послів…
Як часто-густо “й-йо-кання” ослів
Відштовхує від сьогодення вічність,
Мов ранок-день солодкомрійність снів.

я прийшов не тому, щоб чогось не здійснити
я прийшов, щоб здійснити себе і своє
я прийшов вболівать, я прийшов розділити
я прийшов натворить, і примусить радіти
я прийшов розподати усе що ще є
я прийшов повернути усе що дає
(28.08-5.09. 2005)

молюсь паперу та перу
які не витримав беру
щоб наче з серця надірву
та й всю можливу говірлу
пером в папері відтворю
бо кров кипить
і сам горю...
молюсь паперу та перу
19/11.04.

Я буду борсатись до поки стане сили
Я не втону допоки думка є
Нехай і світ буває вже не милим
Нехай здається він уже не білим
Нехай останню краплю крові пўє
Нехай згорить усе...
Але в вцілілім
Таки й моя частинка суті є
А з них і іншим Доля долю в’є!
18/04.04 /с.н./

Чи влада то, чи то безвладдя
Чи доля то, чи то гріхи,
Чи віковічне то безнаддя
Чи людяне то безпораддя,
Невміння "пертись у верхи"
Зробило помислів знаряддям
Та гучномовцем матюхів ?...

Чи то не зміг колись навчитись,
Чи то навчили та забув,
Чи не давали "просвітитись"
Як не давали і молитись?
Щоб Щось душею не почув,
Не зрозумів, не зміг зцілитись...
Щоб вічним "матюханцем" був.
/від 8/09.04/

Все, що я встигну,
Це мабуть рядків всього декілька
За ніч, за день,
За рік накрапать, а за тим
Їх загубить
Розуміючи, що то не петелька
З спиці злетівша
А це щось, як Джиновий дим.
Був він чи ні,
І чи буде коли? Я не буду вже.
Мабуть мені
Це “до лампи” вже стане тоді
Джин той, як дим…
Лише все-таки, все-таки груди жме:
Щоб хоч рядок залишивсь
На землі
по-мені
(24/07/03)

… а лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя
моя душа
блукаюча по долі
себе шукаюча
рятуючись від болі
горлаюча у замкнутому колі
з якого їй
не вибратись ніколи
і лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя

Лежить акація
Листва іще зелена
Гнеле коріння крону не втрима
Отак і нація
А з нею і країна
При голові,
Але уже й нема
Бо забува
Під гомін сьогодення
Подбать про те
Що всяк і все трима
(4/07/03)

Зізріла думка вимага паперу
Як те зернятко грунту на весні
Він необхідний був колись Вольтеру,
Шевченку, Сковорді,.. тепер мені

Звичайно я не те, що Людства Боги
Але ж мабуть то й думка не моя
Як не моя, що піді мной дорога
Але й вона від мене вимага

І я пишу, коли іду шляхами
А час як потяг в світ мене несе
Пишу коли не йду... Пишу руками,
І начебто своє... Але “есе”...

Паперу думка зріла вимагає
І кожен аркуш умовля: Засій!
Неначе б то й не хочу, та лягає
Рядками наслідок переживань, подій

І хтось, як кажуть, мабуть надихає
І хтось, упевен, душу зворуша,
Надоїда, доумкує, штовхає,
Товкмаче носом і наполягає,
Щоб написав рядок, а то й вірша
Рука нотує чим живе душа
Та чи ж моя? того ніхто не знає...
Зізріла думка грунту вимагає
22/07/05.

так, я бунтар, козак я, гайдамака,
якому спокою, у спокої, нема,
якому чорт не брат.
а вурдалака
тремтить завбачливо,
і побрататись рад.
Та як зирну увужиться, як гад

Бо я, грабіжник, лицар без докори,
Я Довбуш, Карамель,
Я весь Махновий,
Забрав - віддав ...
Дорога ця слизька,
Зате на все вдивляюся зблизька
І, не згори,
на горе,
а з низька.

у кімнаті з телефоном
вже з пілюлею в руці
мабуть, із тихеньким стоном
тіло впало.
На стільці,
Як в житті, вже сил не стало
Утриматись. І тому,
Що нікому не бажалось
Бути втриманцем йому.

То, що там я ! Я тільки в вуха.
Господь у душі спромога…
То хто ж мене, грішка, послуха,
Коли від Бога ремега,
А вимага, та й вимага…
То, що там я, коли й волаю,
Шийні й сердешні рву зв'язки,
Коли на совість не зважають
І тут же, раю, вимагають.
І дбають лише про пузки

То що там я, коли Шевченко
На кручах велетнем повстав
Через віка реве ревучи
Та генієм своїм могучим
Не догукається, о Ненько!..
А я й підпаском ще не став.

* * *
коли відчаєм, болем над міру,
я стаю перевтомленим вкрай,
коли думами, так спаленілий,
що мій мозок свинцем закипа,
коли вже ні молитви, ні лікар,
ні чумак-чародій, ні відьмак
неспроможні на щось, аж ніяк,
і нікому на цілому світі
не потрібний, як полю будяк,
я берусь за перо і рятую
свою душу і серце своє,
сповідаючись, наче звітую,
викладаючись, словоскирдую,
надоумкуючись, донорую,
зцілебніших нема "муміє" .