Коли, рвонувши повід, кінь у диби,
Він осадив, і начебто йому,
А не дітям, та жінці, і садибі,
Прощаючись, бо знав куди й чому,
Гукнув: Іще не вмерла!..
і в пітьму,
Щоб до світанку, хоч підводу хліба
Відбити для села, бо люд не зміг би
Прожити ту комунпродграб зиму.
Привіз. Сховав. Вказав. А сам в тюрму.
Щоб інших не скарали совкомбіди...

Коли валив тайгу, іще без "дружби"
Сокирою мерзотність розганяв,
Лукаво посміхаючись, кивав,
Бувало, замерзаючим "по службі",
Лукаво посміхаючись, кивав,
І, наче “не по темі”, уставляв:
“Їй-Богу, ще не вмерла Ненька, чуш – бо?
Навіщо б я ось тут би потерпав,
Як би її загибель відчував?”
І так щасливо, в морди, реготав,
Що ті казали: “Точно с дуба впал.”
А він тим жив, тому й не відчурав,
І хай валив, але “не врізав” дуба.

Коли в окопі, нехтуючи спиртом,
Перед атакою, з лопатою в руці,
Серед прокльонів-матів всіх на світі,
Щоб відігнати безпорадність штраф-бійців,
Повстав, зирнув на тих гвардій-стрільців,
Що кулеметами його лякали стрітить,
Гукнув: “Іще не вмерла! Сучі діти,
Не діждетесь! Бо, поки сонце світе,
Не вмре. Козацтвом серце гріте
Зуміє час лихий, та ворога, зустріти
Грудьми, як я. А не як ви, бандити,
Ховаючись за спинами. Дожити,
Дай боже вам, побачить, зрозуміти,
Що виживе, не вмре, і буде жити!”
І, з тим, пішов…

От нам би, так, з-уміти!..