Батьковим оком
льон голубить – питає:
чому сумуєш?

Ірис-бородань
жовто сяє в сутінках,
сонця вигляда.

Голову хилить
півонія – пахощі
дивні витають.

Вербени килим
барвний око вбирає
собі на втіху.

Цинії не мають
чину, але все одно
вони – майори.

2016

падолист –
вихор листяний
дні осяйні
о-стан-ні
о, ні!
лис-сто-падь
сто! падли!
лізуть непрохані
лізуть почвари
а тут – чвари
крісла ділять
чорне в них – біле
біле – чорнюще
влада плющить
влада – забава
горе-лукавці!
кращі кирвавицю
тратять:
волі – жертовна
плата
листе опалий
так обпалять
пізньої осені
смертні покоси…
2014

Пігмей із руками кривавими,
з такенною в мІзках вавою
пірнає у сон мерця
одраз в сорока двірцях
на пишно убраних ліжницях
і видить на кожній із них
окремішній сон – лиця
тьми-тьмущої люду, покійних,
одні – спотворені,
інАкі – суворо-спокійні.
Приходять в його палаци
ночами герої і вбивці,
мізерну душицю промацують,
говорять слова убивчі.
…в холоднім поту прокинеться
пігмей-душогубець-соціопат
і, мо’, заплакати схоче – не вийде.
Не вміє плакати кат.
2014

в пісочниці бавився карлик
із чорною-чорною кармою –
переставляв фігурки
зі світом грався у жмурки:
«раз, два… п’ять,
хто не заховався,
я не винуват»,
чеченці не сховались,
Молдова і грузини,
потому розлютила
пігмея Україна…
а світ на те
як слід не зважав,
бездумно ловив ґав,
і карлик,
отруєний владою,
надалі ночами не спав:
нову операцію ладив,
покірні переставляв
фігурки, –
і тішив його еґо
світової третьої гуркіт.
9.05.2014

Небіжчице, дочко Євина,
не знаю,
чи в тім твоя є вина,
однак саме ти сплодила
у ону і злу годину
істоту жаску і дивну
під знаком холодним ТерЕзів
із комплексом Наполеона
(на жаль, не матері Терези),
не змігши плоть свою навчити,
що вгодно Богу бути лікарем,
ученим, вчителем,
але не вбивцею.
явись йому! умов, усовісти,
хоча би це зроби,
геєною огнЕнною погрожуй, –
бо ж не комусь,
тобі нести
в позасвітах довіку
тягар самодокору,
що виплекала
душу, мов каліку,
що виростила ти потвору.
28.04.2014

Глипне шовковичка – око чорняве
поміж смарагдових віт,
спогад бентежний душу пойняв –
гість із минулих літ.
Ганна Рижачка – бабу так звали –
мала шовковиць аж дві,
діток чужих до них не пускала:
«Збирайте на вулиці, там, у траві».
Ліпша погода у баби на серці –
пустить у двір малишню,
всядеться та, мов пташата на жердці,
і – за обидві щоки запашну
ягоду в ротики, – ох, жовторотики! –
губки вже чорні і щічки,
мами вже кличуть, сигналять животики,
жде-виглядає їх річка.
Нумо ще трішки, пригорщу-дві,
завтра не пустить, мо’, баба.
Знаш хіба, що в її голові,
чом вона нині гостинна, а вчора – не рада?
чОму сьогодні: прямуй до дрібної,
а позавчора – на ту, що велика.
Що за характер у баби отої,
як догодити їй? Мика-
ти нами довго ще буде?
…Станем дорослими, та не забудемо
Ганну Рижачку, бабу примхливу:
сонечко вчора, узавтра – злива.
Бабі хотілося внуків, та з сином біда:
він – однолюб. А старенька – стражда.
…Всохли шовковиці, пишно буяє трава,
ронить сльозину на їхні могили забуті –
бабці-вдовиці та сина її – Іва-
на-анахорета, котрОму судилося бути
парубком: ненька колись не дозволила
взяти якусь-то Галю. А іншої він –
той іще впертюх! – привЕсти не зволив.
І не питайте – за ким то дзвін.
…Глипне шовковичка – око темнюще –
і усміхнеться: всі драми – минущі.

2013

березнЕві коси
берЕзові
посивілі за ніч від снігу
нагадають твоє волосся –
цинамонове
неслухняне
на білій подушці сну
березневі коси
березові
вітрисько чеше холодний
і дощ зі снігом
косий
не пощадить безстидний
голубої галявини
в Голубівщині
але проліски вистоять
не те, що ми
2013

сніги – у пояс, місяць – мов діжа,
на ньому Каїн Авеля вбиває,
і я не зовсім ще тобі чужа,
але любові убуває…
в Долині Вологи ще зранку
розпродали всі ділянки,
а тут, у плачу долині,
панує люта гординя
тріщить мороз, холодить душу,
сніг під ногами рип та рип,
про все те зна старезна груша –
вона тремтіла, учувши схлип.
2013

І знов себе незустріччю караю,
сама від себе на край світу знов біжу.
Але не знаю, Господи, не знаю,
що ж то в душі стриноженій ношу.
Таке гірке і незбагненне,
і світле й темне водночас.
То милість вища чи покара?
То світлий Ангел чи почвара?
Пожежі полиски вогненні
чи крові сплячої ледь чутний глас?
Мов спека зла, обпалить губи,
як вітру шквал, із ніг зіб’є,
трима на світі – й губить, губить.
О, що то є? О, що то є…
2013

Дивлюся на безлюдну стежку –
нею ідеш ти.
Поштову скриньку порожню виджу –
там лист від тебе.
Зачинені наглухо двері –
а в них – твоя постать гінка.
Вслухаюся в безмовну тишу –
там голос твій.
О лишенько! Це не кохання.
Це просто якесь наслання,
якесь нещадне дання.
Сивілло, невблаганна,
чому ти, жорстока,
все так переплутала?
Біль стихає лише на мить –
коли дивлюся на призахідне сонце.
І навіть не на нього,
а на ту золоту смугу,
що її воно лишило по собі.
Так і з моїм почуттям:
воно зоставило на серці
смугу золоту,
яка колись завершиться темрявою.
2012

Серце моє так боліло,
що могло б уже виболіти.
Але воно є
і болить так само,
коли я думаю про тебе.
Ти пішов,
і я не вмерла,
Та хіба я живу?
Так не люблять,
так повільно згасають,
так усихає дерево,
якому забракло вологи.
Ми чужі.
Я знаю це так само,
як і те,
що ти вже не вернеш ніколи.
Ти не прийдеш –
і руки мої опускаються,
ти не прийдеш –
і серце моє перестає битися,
тільки розум ще бореться,
і я повторюю без ліку:
„Не треба,
не треба,
не треба про це”.
2012

Глибока осінь. І неба шкло –
мов шибка, сіре й сльотаве.
Мовчкує старий горіх,
йому на душу літо лягло –
розкішне, ласкаве, –
зими не хоче.
А вітер з нього регоче.
І дощ докучає, як давній гріх…
2012

І все ж – я вільна.
Боже!_вільна!
Сміюсь і плачу
донЕсхочу.
П’ю чай
з цикорію,
читаю Стуса –
росту до хмар
і – не боюся.
2012

мамо цвітуть хризантеми –
надходить час останніх цілувань
там жде хтось нас та ми
не поспішаємо у світ пітьми
зі самотніх своїх світань

мамо цвітуть хризантеми
і жовтень – до горла із лезом
там жде хтось нас, а ми
про це – ні слова, мов німі –
не вийде усім разом

цвітуть хризантеми мамо
стоять в узголів’ї на чатах
впаде сльоза в барвінок хрещатий
і наші мертві з нами
однак волієм про це мовчати
2012

На вернісажі молодих художників
Продавали картини.
Мені захотілося придбати одну –
Самотній будяк.
Моя любов – будяк при дорозі.
Торохтить бричка – зачепить колесом,
Мчить кінь – затопче копитом,
Прошкує подорожній – зіб’є ціпком,
Гримить злива – приб’є до землі вітром.
А він – стоїть, ще когось і вколоти може.
Божечку, мій Боже!
Що ж то щемить так під серцем?
Чи не колючка з непокірного будяка?
2012

Темні постаті прийшли –
Тебе забрали.
Мого викупу-прощення
Їм – замало.
Вже не чуєш і не бачиш,
Не співаєш і не плачеш –
Тиша, безгомінь.
І не знаєш ти, не знаєш,
Над могилою чия то тінь –
Ще не темна, вже не світла,
Тінь тієї, що простити
Не змогла,
Що не вміла, не спинила
Лет шаленого крила.
О шаленцю!
Здобич темних,
Був і ти колись, мов келих
Світлого вина.
Сонце в ньому грало
Вільне й золоте.
Та спалив мости і весни –
Потьмянів –
Чи не моя вина?..
2012

В раю чи в пеклі –
я так само відвернусь,
і не впізнаю,
і не відгукнусь.
Про невимовне не скажу
нічого.
Бо я тебе… не знаю.

І ти минеш мене,
чужий, далекий,
навіки з пам’яті моєї стертий.
І лише голос,
голос той здалеку
діткнеться серця,
мов подих смерті.
2008

Знову і знову мовчу –
опановую тяжку науку зречення.
Із ледь загоєної рани
проростають підсніжники –
стяги маленькі капітуляції.
Доля мстить:
не вміла з нею домовитись,
не почула її Знаків.
Суєта повсякденності
чи прОклята гординя –
що завадило?
2012