Глипне шовковичка – око чорняве
поміж смарагдових віт,
спогад бентежний душу пойняв –
гість із минулих літ.
Ганна Рижачка – бабу так звали –
мала шовковиць аж дві,
діток чужих до них не пускала:
«Збирайте на вулиці, там, у траві».
Ліпша погода у баби на серці –
пустить у двір малишню,
всядеться та, мов пташата на жердці,
і – за обидві щоки запашну
ягоду в ротики, – ох, жовторотики! –
губки вже чорні і щічки,
мами вже кличуть, сигналять животики,
жде-виглядає їх річка.
Нумо ще трішки, пригорщу-дві,
завтра не пустить, мо’, баба.
Знаш хіба, що в її голові,
чом вона нині гостинна, а вчора – не рада?
чОму сьогодні: прямуй до дрібної,
а позавчора – на ту, що велика.
Що за характер у баби отої,
як догодити їй? Мика-
ти нами довго ще буде?
…Станем дорослими, та не забудемо
Ганну Рижачку, бабу примхливу:
сонечко вчора, узавтра – злива.
Бабі хотілося внуків, та з сином біда:
він – однолюб. А старенька – стражда.
…Всохли шовковиці, пишно буяє трава,
ронить сльозину на їхні могили забуті –
бабці-вдовиці та сина її – Іва-
на-анахорета, котрОму судилося бути
парубком: ненька колись не дозволила
взяти якусь-то Галю. А іншої він –
той іще впертюх! – привЕсти не зволив.
І не питайте – за ким то дзвін.
…Глипне шовковичка – око темнюще –
і усміхнеться: всі драми – минущі.

2013