Із дитинства у всьому відшукую якісь потаємні, тільки для мене зрозумілі знаки. Вони можуть визирати звідки завгодно: зі слів, жестів, учинків, речей, снів, дерев, квітів і навіть хмар. Знаю, хтось скаже: схибнута, іще хтось: марновірна, та мене це нітрохи не бентежить, бо то не просто знаки, то сама доля розгортає передо мною невидиму книгу і велить: читай, якщо не зовсім сліпа.
А іноді вона стоїть осторонь і гірко сміється, дивуючися безглуздості моїх учинків. Кожен має право на помилки, банальна істина, гадаю, серед живих немає жодної людини, чий мішок із помилками був би порожнім. Дехто під його вагою надривається. А мій? Який він? Минуле не відпускає, простує по п’ятах, бере за горло, втручається в сьогодення, повсякчас спіткаюся і ранюся об нього, наче об гострий непомічений камінь посеред курної дороги.
Ранньої весни моя давня подруга подарувала мені три могутні цибулини білого гладіолуса. Я берегла їх, як нашу дружбу. Намочила в марганцевому розчині. Обрала для них найліпше місце у квітнику.Поливала частіше, ніж свою улюблену цвітну капусту. Вчасно підживила і підв’язала до кілочків. І що ж? Якось після зливи ненароком оступилася і зламала одного красеня, готового ось-ось розквітнути. Другий під вагою суцвіття зламався сам, ондечки він стоїть на столі в сусідній кімнаті, у банці з водою. У воді повно дрібненьких бульбашок, її поверхня дивним чином переломлює темно-зелене стебло, нижня його частина видається мало не вдвічі товщою за верхню. Що за оптичний обман? Три верхніх бутони ще не розкрилися – ждуть свого часу, а три нижніх уже зов’янули, безпомічно сплющившись і заховавши і білу тичинку, і бордові ледь помітні рисочки побіля неї. Обережно, із жалем обриваю їх, намагаюся вдихнути запах, та його немає. Така гарна квітка і не має запаху!..
А третій гладіолус тримається. Він такий високий, майже мого зросту. Височить гордо над запахущими сусідками-ліліями, і не страшні йому ні неймовірна для нашого підсоння спека, ні повсякденні джигунські мандри квітником сусідського Мурчика. Цей третій гладіолус дає мені надію, що наша дружба не зов’яне до кінця днів. Ті два нагадують, яких випробувань довелося їй зазнати протягом минулих десятиліть.
Колись, на зорі нашої юності, ми з Оленою закохалися в одного Чорнявця. Його душа роздвоювалася, його серце схилялося то до однієї, то до другої, трикутник був таким болісним для всіх нас, що ми з подругою, хоч як то було непросто, вирішили ігнорувати спільного залицяльника. Одначе тривало це недовго. Вона хутенько віддала свою прихильність іншому. Не такому імпульсивному, надійнішому, нероздвоєному. А я, на своє безголів`я, вирішила: якщо вона так швидко викинула його з голови, то це означає, що не кохала. А я викинути не можу, тому жодне сумління не може завадити мені скасувати ту дитячу домовленість стосовно ігнору. Ні, я не ховалася від неї, вона дещо знала, про дещо здогадувалася. Ніколи не дорікнула, ніколи не подала виду, що страждає. Коли Чорнявця покликали до війська, вона плакала не криючись. Я ж не зронила жодної сльозини. Коли він після піврічного навчання в сержантській школі опинився неподалік Києва, ми удвох поїхали його провідати. Ніколи не забуду тієї ганебної миті: Чорнявець зустрів нас на прохідній, був не схожий сам на себе, ніяковів, завжди такий проворний на язик, не міг видавити з себе слова. Ми утрьох ішли мовчки незатишним плацом до кімнати побачень, тріумфувала пізня осінь, хмари пливли низько над будівлями і напівоголеними деревами, хотілося повернутися назад, до входу на територію військової частини, туди, де не пронизуватимуть тебе десятки незнайомих очей, але відступати назад було запізно, і ми зі своїми небагатими гостинцями приречено плелися за нашим солдатом, аж раптом від якогось із боксів пролунав нахабно-жартівливий голос: «Ого, таланить же чоловікові, аж дві!» Моя подруга зіщулила плечі, а той, кого ми так пристрасно жадали побачити й підтримати в його солдатських буднях, несподівано бовкнув: «Можу одну позичити». У моїх грудях щось обірвалося і заридало. Доля стояла неподалік і саркастично реготала.
Через три роки він візьме шлюб із іншою, а нас обох запросить на весілля. Звісно, ми проігноруємо те запрошення.

2013