Холодними руками по стіні
Стікало моє вчора і сьогодні.
Хвилини запікались на вогні
Й холонули... - засмажені, аж чорні.

Та час-гурман їх їсти не хотів
Без соусу з підсоленої крові,
Без ніжних, не подрібнених шматків
Сьогодні лиш убитої любові.

На щастя ти мені допомогла,
Ти - кулінар, якого пошукати.
Моєї крові в страву додала
І лук взяла - коханя полювати.

І був хоча ще ніби й не сезон -
Вернулась не з порожніми руками.
Десь недалеко чувся крик ворон,
А ти кохання різала шматками...

Наївся час, подякував, пішов.
Брудні миски, рахунок, щось "на чай", -
І лиш тебе я поряд не знайшов:
"А де ж кохання наше?" - "Вибачай..."

©

До зустрічі у іншому житті!
Можливо ми там будемо літати,
Обнявшись у комети на хвості;
Можливо поряд будем засинати.

До зустрічі на інших берегах.
А раптом там тепліше буде море?
І сонце в тебе спатиме в руках,
Не буде в лексиконі слова "горе".

До зустрічі! Не треба на прощання
Губити сліз, цілунків, просто слів.
Нічого ж не було - тим більш кохання...
Навіщо жити у полоні снів?

До зустрічі! Побачимось колись...
Я вірю, що ми будемо ще жити.
А зараз наші руки розплелись,-
По цім житті нам разом не ходити.

Тіні перехрещені на стінах,
Одяг заховався по кутках,
Мої руки на твоїх колінах,-
Сором розчиняється в очах.

Хвилі кіс розкинулись на плечі,
Я твою красу очами п"ю.
Знов кажу якісь банальні речі -
Щось на кшталт, що я тебе люблю.

Ти ж мовчиш, прекрасна і наївна;
(Може вперше ніч отак п"янить?)
Відчуття такі немов царівна...
А що вранці? Сліз не зупинить?

Ти пробач... - А раптом не кохаю?
Нащо ж тóбі душу так бруднить?
Краще обніму й заколихаю...-
Вранці темінь очі не сліпить.

Еротизм оголених плечей,
Вже футболку не цілують груди;
Напівтемрява корисна для очей -
Бачиш те, чого не бачать люди.

Жар руки блукає по спинí,
Родимки рахує поіменно:
Цю - вже знаю, цю - поки що ні.
Познайомлюсь, - можна, коли темно.

Тільки ти, прошу, не говори -
Я тебе в беззвуччі відчуваю.
Казку тиші словом не зітри
(Може й справді вже тебе кохаю?).

Поцілунок стигне на вустах,
Пóстіль ніжна стомлено дрімає.
Розчинився у коханні страх,
Що зненацька хтось та й завітає.

Це так схоже на химерний сон... -
Але ж плечі ніжні обнімаю.
Ми тепер живемо в унісон!
Треба йти?.. Іди... Я зачекаю.

Пробач мені - я не такий, як всі:
Десь ненормальний, в чомусь дуже дивний.
Чомусь літаю досі увісні
І часто по дитячому наївний.

Пробач, що я не кам"яна стіна,
Тобі за мною нíяк і сховатись.
Й немало треба випити вина,
Щоб в почуттях своїх тобі зізнатись.

А ти царівна - і блакитна кров
Відбилась на обличчі і в поставі.
Украдені у ночі кілька строф
Напевно не потрібні гордій паві.

А більшого не маю... - Весь мій скарб
На клаптиках паперу у чорнилі
Немає навіть кольорових фарб -
Вірші чомусь виходять чорнобілі.

Пробач мені, але це все - тобі:
Душа і серце, мрії і зізнання...
Можливо знайдеш що корисне, а на дні
Маленький вузлик - то моє кохання.

Останні слова, ніби постріл у скроню, -
Вмирати треба без мук.
Лиш кров зігріває холодні долоні,
Немає тепла твоїх рук.

Немає нічого... І куля пішла
Навиліт... Лишé тільки очі
Шукали ще світла, шукали тепла
В безмежжі зимової ночі.

Навколо пустеля, сріблясті сніги, -
Тут можна жити по смерті.
Дарма, що позаду криваві сліди
Ще віхолою не стерті.

Тут місця достатньо для всіх, хто кохав
По справжньому і до скону...
От тільки навіщо з собою ти взяв
Кохання свого ікону?

"Душі моєї тихий ніжний біль" -
Я так тебе назвав собі самому.
І не дізнатися ніколи і нікому,
Що ми з тобою їли... Цукор, сіль?

Вже не бувати кращому з весіль
І нікому те плаття одягати.
А так хотілось палко цілувати
І відчувати від кохання хміль.

Лишилась лиш ображена постíль,
Що змерзла так теплá й не дочекавшись,
(Із ліжком мов закохана обнявшись)
Дивилась знову фільм про заметіль.

А серце мов занурили в купíль
У сніг холодний - хай тепер там б*ється! -
Та більше мабуть вже не озоветься...
Залишив мою душу ніжний біль.

Ти зникала в темряві кімнати,
Розчинялася у отворі дверей,
Не уміла на прощання цілувати,
Не дивилася у дзеркало очей.

Після себе не лишала згадки,
Що було - тогó уже не буде, ні.
Лиш фольга й дві плитки шоколадки
В сяйві місяця всміхалися мені.

Тихий голос кроків по підлозі,
Скрип дверей мов ніжне "прощавай".
Битим склом лишалось на порозі
У сльозі завмерле "вибачай"...

Тиша мозок їла кислотою,
Розривав свідомість срібний дзвін;
Я душею линув за тобою,
Ти ж верталася туди - де ВІН.

Я думаю про тебе день і ніч,
А ти про мене навіть не згадаєш.
Сиджу зі свóїм смутком віч-на-віч,
А ти напевно іншого кохаєш.

І срібні переливи солов*я,
Мов гострим лезом - по життєвій нитці;
Ось тут душа лишилася моя
Разом із серцем у химерній клітці.

Даремно зорі плачуть із небес
Не змити біль небесною водою.
Тобі завдячуючи я воскрес,
Тож і вмиратиму - як жив - ...тобою.

Ти знаєш - сонце не померло,
Не впав на трáви білий сніг,
Тебе із пам*яті щось стерло:
Твій голос, дотик, погляд, сміх.

Ти ніби і не існувала -
Примара, привид, не жива;
Неначе поряд пропливала,
Не залишаючи тепла.

Несправжня ти, якась химера,
Немов була, а ніби й ні;
Незвідана, таємна terra,
Що бачилась лише вві сні.

Твої листи без адресату
І фото всі твої чужі -
Лише засмічують кімнату.
...Тепер палають у вогні.

Про тебе вже не пам*ятаю,
У дзеркалі - пробач, не ти
Ім*я геть інше промовляю,
А ти лети собі... Лети.

Без тебе легко, вільно жити.
Тепло знов селиться в душі...
От тільки треба ще убити
Тобі написані вірші.

Попéреду лиш цегляна стіна,
З-під бруду усміхається графіті.
Немов знайома... Ніби-то вона -
Та, що лишилася колись давно у літі.

В стіну бруд в*ївся міцно на віки
І марно цеглу шкрябати до крові.
А так хотілося крізь пройдені роки
Хоча б на мить торкнутися любові.

"Пробач" - шепочу, певно навіть плачу.
Брудна сльоза скотилась по стіні...
Ти також плачеш?.. - Плачеш! Я ж бо бачу.
А у очах - "...і ти пробач мені..."

Тепер я вмію падати з-за хмар,
Ламати крила, кров*ю умиватись;
Я майже знаю хто такий Ікар
І як воно - Ікаром називатись.

Тепер хожу, як решта, по землі -
Ногами довго вчився дибуляти.
Вже не болять криваві мозолі...
(Ходити значно важче ніж літати.)

Тепер я майже свій серед людей -
Навчився випивати і брехати,
Паплюжити, не зводячи очей,
Умію з розрахунку вже кохати.

Тепер я майже вірю, що прожив
На цій землі з народження й до скону.
Та знаю: так нічого не любив -
Як неба позолочену ікону.

Тепер я майже повністю зітлів,
Лишилось тільки вітру зачекати,
Щоб знову в безкінечності світів
Разом із ним хоч попелом літати.

Весни немає в тебе у очах-
Весна тебе учора залишила.
Ти викинула журавлині крила,
Й на згадку - лиш пір*їнки у руках.

Забути треба небо і польоти.
На небі сонце більше не живе -
По теплих хвилях морем попливе
В краї - де не знайти жалю й скорботи.

І знову ти лишилася сама,
Хоча все ніби правильно робила:
І душу й серце в небо відпустила...-
За маскою ж весни була зима.

Вони ж наївні прагнули тепла,
Шукали в небі сонця - та даремно.
Аж у очах від болю стало темно...
За них ти лиш молитися могла.

Їх кликати назад уже не слід:
Хто волю пив - тих вже не повернути.
І на землі лишившись, не збагнути,
Чому дорожчий за життя політ.

Один лиш крок - і знову ніби крила
На місці рук...За вітром навздогін!..
Ти все ж змогла піднятися з колін
І хай униз - та знову полетіла...

Діамантові сузір*я
Розплескались в небесах,
Білосніжне ніжне пір*я
Закружляло у руках.

Танцювало як уміло,
Може брейк, а може вальс.
Просто щиро так хотіло
Знову поєднати нас.

Але марно, не судилось:
Ти - на захід, я - на схід.
Тільки спогади лишились,
Та між нами срібний лід.

Сталось те, що мало статись:
Я - не сам, ти - не сама.
Тільки пір*я намагалось
Дати нам обом тепла.

Танцювало знову й знову,
Сподівалося на щось,
Та не чуло серця мову -
А у нім вже інший хтось.

Не кружляй, прошу, не треба -
Краще помандруй в світах,
Може там ще є потреба
Танцювати у руках.

Я спалюю мости -
Не повертайсь, не треба.
Як любиш - відпусти,
Не перекроюй неба.

Тут, бачиш ось, - зірки
Вже не твої - геть інші.
Не холоду шматки,
А іскорки... Тепліші...

Напевно Ти зі мною просто грала
В дорослі ігри: хід один - і "мат".
І зовні досить легко вигравала
Без допомоги, хитрості, порад.

Ти не гросмейстер - просто відчувала,
Що кожен хід - то пружний літ стріли.
Красиво, елегантно блокувала
Раз-по-раз мої спроби контргри.

І кожна партія - моя нова поразка.
Можливо зараз нічия?... - Знов "мат!"
Я вперше визнавав своє фіаско -
Недовгим вийшов наш чемпіонат

Ти чемпіон - тепер нові завдання:
Медалі, рейтинги, контракти... Ну а я
Не буду більше грати у кохання -
Кар*єра закінчилася моя.

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

Не цілуй холодне скло,
Не ховай обличчя в долоні,
Все мине - що учора було,
Заберуть в далину білі коні.

Зафарбує вітер сліди -
Фарби білої в нього досить.
Ти за ним босоніж не йди -
Ноги снігом тобі заросить.

Не даруй оченятам кришталь;
Очі скла не люблять - бється.
Зкинь із плеч холодну шаль -
Все одно на морозі рветься.

Подаруй діаманти снігам -
Вони їм значно більше личать.
Не для тебе цей срібний крам -
Тебе інші дороги кличуть.

Поцілуй у вуста свій біль
І не стримуй гарячі сльози:
Це остання твоя заметіль,
Це останні твої морози.

Мовчи... Благаю, тільки не слова,-
Вони так легко можуть вбити.
Ти відчуваєш - тиша ожила,
Я пропоную її разом пити.
У келихи наллю кришталь роси:
Пянкий напій лиш варто пригубити -
Й так хочеться торкнутися краси
Небесної, на крилах полетіти
У сині далі, в кучеряві хмари,
Зіграти вальс на струнах у дощу,
Пірнати у твої відьомські чари,
Стискати руку... А якщо пущу..,
Якщо не грітимеш мої долоні,
Якщо розібється роси кришталь,
То буду жити, як раніш, в полоні
Холодних слів і питиму печаль.

Твоє кохання - перший білий сніг,
Що танув ще в повітрі від бажання.
Й дарма, що не здійснились сподівання,
І в спину було чути тільки сміх.

Дарма, що в грудях вперше так боліло,
І очі сіль напевно не розїсть,
І вигниє із памяті вся злість
На себе, бо сказала щось невміло.

Кохати щиро - певно, що не гріх,
Хай навіть епілогом є ридання.
Але чому ж твоє перше кохання
Втоптали в бруд десятки тисяч ніг.

Я не вмію тебе цілувати,
Ти ж цілуєш мене у вуста
Так, що хочеться в небо злітати,
Залишаючи сірі міста.

Ти цілуєш, неначе малюєш
Полумяні казкові світи.
Ціле небо на згадку даруєш,
Знов цілуєш: "Ти вмієш! Лети!.."

Як же легко у небі тонути,
І повітря хмільніше вина-
Неможливо хоч раз не пірнути,
Не торкнутися крилами дна.

Діамантові зорі-перлини,
Феї неба думки полонять,
Забуваються очі людини,
Що навчила у небі літать.

Але сон кольоровий скінчився
І в кінці тільки титр "Прощавай..."
Я літаючи так забарився,
Що спізнився..."Пробач! Зачекай!"

Та у відповідь холод мовчання,
На вустах краплі льоду тремтять.
Захололо тендітне кохання...
Я не вмію, як ти, цілувать.

Так соромно-бути без тебе,
Незручно, бо поряд не ти.
Це схоже на сонце без неба,
На річку стрімку без води.

Так дивно-тебе забувати,
Незвично палити мости
І зиму в уста цілувати,
Смакуючи криги крихти.

Так смішно-ключі на підлозі,
Нещасні...Не винні ж вони.
Скрутились в клубок на порозі,
Забуті, вже вицвілі сни.

Так підло-у вічі брехати,
Навіщо ж самому собі,
Сніжинок химерні карати
всю правду розкажуть...Чи ні?

Так холодно-поряд нікого,
Померли вже й звуки ходи.
Лиш біла шовкова дорога
Ще гоїла шрами-сліди.

Не здавалася, чекала,
Із надією в очах
Кожен вечір виглядала
Боса, на курних шляхах,
І у спеку, і в негоду-
Хай там злива, чи вітри.
Берегла ти свою вроду
Лиш для нього. Але ти
Ще не знала, що не доля,
Не судилось бути вдвох,
Бо на все є Божа воля,
На війні ж і куля-Бог...
Та чекала знов чекала,
День за днем, із року в рік,
І років не рахувала-
Сподівалась весь свій вік.
Врода зникла, помарніла,
Дочекатись не змогла.
Прожила так, як уміла-
Просто вірною була.

Душать мене ці чотири стіни,
Вмирає мій голос крилатий.
Ніхто не почує, стогни-не стогни,
Не визволить з клітки-кімнати.

Ці стіни холодні вже мокрі від сліз
Самотності, відчаю, болю.
Поламані нігті, - життя мого зріз -
Як память про битву за волю.

Зачинені двері у шрамах, синцях,
Мене не бояться, ні. Звикли...
У втомлених враз постарілих очах
Перлинки надії вже зникли.

Та я не бажаю повільно згнивать,
Так хочеться трішки пожити.
Я хочу безмежність повітря пізнать,
Всю легкість, на крилах летіти.

Маленьке вікно розібю без жалю,
Напюся повітря - спянію.
І кинуся вниз... - я літати люблю!
Дарма, що літати не вмію!

Я знову йду в замріяні сади,
Говорю наодинці із вітрами,
Милуюсь склом заснулої води
Вербових кіс торкаючись вустами.

Я слухаю сонети сволов*я-
І їх вплітаю у вербові коси.
А з вуст втікає перлами ім*я,
Ніяково ховаючись у роси

Я п*ю із неба зоряне вино,
Вдягаюся у місячні полотна;
Тепер дивлюсь чароване кіно
І ніжуся у тиші-тут це модно.

Я не шукаю згублене ім*я,-
Тепер я обнімаю іншу панну.
Тебе цілує сонце (не моя...)
А я цілую ніч...-нову кохану.

Я після себе певно щось залишу,
Можливо слід у небі, може тишу,
Чи просто кола в дзеркалі ріки,
Чи попрощаюсь помахом руки
І більш нічого не лишу на згадку.
(Візьму з собою і візитну картку
Душі своєї, й серця телефон...)
Натисну "стоп" - старий магнітофон
Помре раптово на високій ноті,
Динаміки затихнуть у скорботі;
Й лиш у вхідних заржавілих дверей
Тихенький плач почується з грудей.

14.12.2006

Побачив правду,ту,яку шукав роками
І відсахнувся...Ні, це не вона!
До неї бридко доторкнутися руками,-
Якась змертвіла зверху і до дна.

А інші її хвалять і голублять,
Та щиро так, що за версту смердить.
І, мабуть, поцілують і полюблять...
А я її не можу полюбить!

17.03.2005

Це не перина з пуху,піря,вати,
Це не промінчик сонця у вікні.
То є брудний асфальт утрати
Зі сріблом сліз на чорнім полотні.

Я на плечі твоєму малював весну-
Зажурену, самотню, не кохану,
Із піснею в очах проте німу,
Ображену до сліз, тендітну панну.

Я залишав в твоїх очах печаль,
Дзеркальний блиск розбитий у долонях,
Солоним сріблом виткану вуаль,
І біль пекучу, що живе у скронях.

Останній раз я цілував в уста,
Як злодій крав солодкий поцілунок,
Пянів востаннє, випиваючи до дна,
Французький з гіркотою ніжний трунок.

Я відпускав тебе зі своїх рук.
Це так жорстоко...-Сам же різав крила,
І сам стрілу вложив у пружний лук,
І вбити хочу.Мушу!..та несила.

Я написав поему про кохання.
Вона вмістилася, на диво, в кілька слів:
"Привіт","Кохаю","Вибач" і "ридання"...
І так завжди в безмежностях світів.

Буває так: хтось кине мимоволі
У душу пригорщу подрібненої солі
І в очі щиро дивиться: "Пробач!
Я ж не навмисно! Ти тільки не плач!

А як болить - то це ж лише спочатку,
І той рубець залишиться на згадку
Про все, що відбувалося в житті.-
Ні ти, ні я - ми ж не були святі."

І пробачаєш... Всякого буває.
От тільки біль в душі не затихає,
І сіль її зїдає без жалю.
Та в Бога порятунку не молю

А той, хто сіль за пазухою носить,
Нехай прощення хоч би раз попросить...
Не в тих кому так рани лікував,
А в совісті б своєї попрохав.

Я розриваю в шмаття наше небо -
Ти так далеко;ти пішла;ти вже чужа.
Ні виправдань,ні вибачень не треба -
По серцю ти пройшла сталлю ножа.

Із рани кров рікою розлилася,
Ти ж руки вмила, як Пілат колись.
І ген удаль, до інших подалася.
Нехай...Та перед сном хоч помолись

За мертве серце,що жило тобою,
За рване небо (в воно б жило!..
І розливалося пянкою висотою,
Й таким далеким, як ось зараз, не було.)

А потім йди. Тебе я не тримаю.
І озиратися, мабуть, не варт.
Я рване небо якось залатаю -
Воно пережило вже стільки втрат...

Душа моя не витримала тиску -
Затоптана ногами у асфальт.
Я не розгледів за снопами блиску
Душі твоєї сірість жовтих шпальт.

Ці квіти подаровані не мною,
Але вони - для тебе і тобі.
Вони так пахнуть сонцем і весною,
Вони найкращі на усій землі.

Вони навмисно виросли для тебе,
Для тебе і зівянуть у руці,
Лишивши спогадом частинку неба
І кілька слів на білім папірці.

Словами квітку годі замінити
І неба не втримати у руках,
Але ж як хочеться і далі жити,
Якщо ті квіти назавжди в думках.

Я спрагло пив із келиха той біль,
Який мені сама ти наливала.
Летів-пірнав в закохану постіль,
Яку ти білим пірям залишала.

І я ловив в повітрі білий слід,
Хоча б пилинку прагнув залишити.
Але не міг спинити твій політ.
Й тому ще дужче починав любити.

Думки летіли слідом у блакить,
І серце й собі майструвало крила.
Хіба ж я міг спинити їх, убить?
Чому ж ти, птахо, в вирій полетіла?

Невже ж не вистачало тут тепла,
Чи хтось тебе тримав у срібній кліті?
А може ти химерою була –
В уяві намальоване графіті?

Чи може ти наснилася? Це сон!
І постіль, біле піря – не кохання!
От тільки серце й досі в унісон
Повторює чиїсь такі ж стискання.

Все як завжди: вино і квіти,
Вірші украдені з книжок,
Знов ерудиції кульбіти,
Чужі думки і без лапок,
Знов компліменти без упину,
Танок повільний віч-на-віч,
Рука гаряча гладить спину,
Й останньою є перша ніч.

Все як завжди: самотні стіни,
Холодна кава на столі,
Роздерті дві пачки "Мівіни"
Роззявили пащеки злі,
Холодна ковдра на постелі,
Годинник мертвий на вікні,
Дощу краплини знов зі стелі
Стрибають вниз... - малі,дурні

Все як завжди: час зупинився...
А може він тут і не біг.
Чи просто він ось так помстився,
Але яким же був той гріх?!!

Червоні вітрила під колір зорі
Не часто побачиш у морі,
Й байдужі всі інші тоді кораблі
На всьому безмежнім просторі.

Хай золото сяє і срібло блищить,
Коштовності сиплються в море -
Безцінною є лиш безмежна блакить,
Що мрію дає в нагороду.

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!

Ти йдеш від мене...Як же я без тебе?
Кому ж я подарую ці півнеба,
Що зберігав для тебе стільки літ?
Оберігав в долонях цілий світ,
Що мною був попроханий у неба,
А виявляється - тобі він і не треба.
У тебе, певно, є свій, кращий, світ.
У ньому океан і срібний лід,
І місяць, зорі, гори і моря,
Палає літня вранішня зоря,
І від початку й до кінця - то рай...
Але йдучи туди, хвилинку зачекай -
Візьми все ж із собою ці півнеба,
Можливо там у ньому є потреба.

Я слухав пісню трав,
Я чув як говорили,
Що Він Вас не кохав,
А Ви його любили

Любили, як могли,
Душею всею й тілом,
Але не вберегли -
Все швидко пролетіло.

Лишився тільки лід,
У мріях біле плаття
Та ще у серці слід
Від згаслого багаття.

Я слухав пісню трав:
Вони Вас так жаліли!..
Якби ж Він тільки знав,
Як Ви кохати вміли.

Я бачив вже ці сльози-
Це ніби дежавю:
Під пісеньку Глюкози
Хтось мовив не люблю.
І світ весь розколовся
На "решта" і на "ти".
Цей ребус не зійшовся
З відгадкою.Прости.
Знайди собі задачу
З відомими всіма,
А я піду. Не плачу.
Це лід дзвенить...Зима...

Мороз вечірній обіймав за плечі,
Вже сльози не тікали із очей.
Він говорив тобі якісь банальні речі,
А ти кудись ринала, мов у клей.

Останніх слів його уже й не чула,
І сльози застилала пелена.
Напевно дуже глибоко пірнула,
Бо досягла самісінького дна.

А виплисти назад уже й не сила,
Та і навіщо - там один лиш біль.
Якби могла то певно все б простила,
Але ж навіщо в рану - білу сіль.