Коли ми будем заробляти,
Як заробляють депутати,
Тоді і кризи крок важкий
Нам з вами буде нестрашний.

Залишена хатина,
Покинута країна –
Зневіра бур’яніє
У серці доньки й сина.

Байдужа тінь закону
Та правда розіп’ята…
Невже над нами знову
Нависла чорна дата?

У ніжність ти слова вдягаєш
Коли вони до мене йдуть,
Всім серцем, мила, ти бажаєш,
Розкрити словом думки суть.

Та очі вже давно сказали
Те, що в слова вкладаєш ти,
Вони, хмільні, не приховали
Всі почуття твої святі.

В твоїх очах читаю, мила,
Сторінки кращого життя,
В якому щирі почуття
Наповнять пристрастю вітрила.

Вперед, за обрій, курс лежить –
Наш човен вже не зупинить.

Зриваю пристрасть поцілунків
Вустами з вуст твоїх багряних,
Вся розкіш царських подарунків
Не варта слів твоїх духмяних.

У сяйві золота зігріти
Я зможу серце на годину,
Але без тебе як прожити
Мені у світі хоч хвилину?

Жартівлива пісня

У маленькiй чарочцi
Величезна сила,
Вип’єш чарочку до дна –
Виростають крила.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Щоб ви не робили…
Не у чарочку мою,
В келихи налили.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Не у чарочку мою,
В келихи налили,
Нiжки вже не хочуть йти,
Що ж ви наробили?

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Нiжки вже не хочуть йти,
Падаю в канаву,
Келихи великi тi
Мають добру славу.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Бережу, рiдненьку,
Вже нiкому не вiддам
Чарочку маленьку.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Ти квіти саджаєш своїми руками,
Щоб ті під вікном розцвіли
І машуть всі квіти тобі пелюстками,
Всі квіти великі й малі.

І проліски ніжні і дивні тюльпани,
Конвалій перлини лісні,
Фіалки – небесних очей океани,
Нарциси стрункі й чарівні.

Добридень – тебе вони ранком вітають,
Всі квіти великі й малі,
Умиті росою на сонці палають
Всі квіти, які розцвіли.

Цілувалась з милим –
Щічки наколов,
Не приходь небритим
Ти до мене знов.

Не ходи небритим,
Краще не ходи –
Вилила на щічки
Я відро води.

І гречаним медом
Мазала я їх,
Добре бджоли спали
В вуликах своїх.

Добре бджоли спали,
В вуликах своїх,
Щічки аж палали,
Від обійм твоїх.

Впала зіронька небесна,
Впала у садок
І заграв у срібні струни,
Заспівав струмок.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Розцвіла в садочку вишня
Білі пелюстки,
Тихо місяць покотився
Дзеркалом ріки.

Покотився, нахилився
До верби сумний,
В довгих косах загубився
Гребінь золотий.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Наче бджілка ти працюєш,
Не жартуєш, не цілуєш,
Вариш, миєш, прибираєш,
Цілий день бюджет латаєш.

Щоб так влада працювала,
Ти б мене поцілувала,
Народила б доньку й сина,
Щоб не вмерла Україна.

Заховали зорi в трави
Крапельки роси,
Покотилися тумани
Сивi за лiси.
Теплий ранок над Десною
Хвилi пробудив,
Підійшов до човна хлопець
І за весла сів.
А русалка не дрiмала,
Хлюпнула хвостом…
Буде мати сумувати
З батьком за столом.
Наречена не пiдiйде
Бiльше до Десни,
Та русалка не вiдчує,
Як живі, вини.
Хлопця сонного голубить –
Будеш тiльки мiй,
Вже у кучерi вложила
Гребiнь золотий.
Пiд вербою будем жити
В хвилях голубих,
Я тебе навiк сховаю
Вiд очей лихих.
04.07.11р.

У шортах бiлоснiжних
Та топах вiд Кутюр,
У темних окулярах,
Які б носив Амур,
Бiлявка йшла до моря…
Навкруг гудiв базар,
Торговий люд хвалив свiй
Вiд цiн хмiльний товар.
Хтось – вина благороднi,
Хтось стиглі кавуни,
Грузин – солодкi динi
“Как дэвушка”, смачнi
I грона винограду,
Iнжир та ананас:
“Красавица”, хоч трошки,
Хоч щось купи у нас.
Та гордо посмiхнулась
I кинула крiзь смiх:
“В чужих я не купую,
Пiдтримую своїх!”

Грає скрипонька весела -
Танцювати час,
Полька вiтром налетiла
Й пiдхопила нас.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
В грудях серденько спiває
Пiсню чарiвну.

Б’ється серце, грає скрипка,
Чую подих твiй,
А в очах – блакить бузкова,
Сяйво нiжних мрiй.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
І нехай спiває серце
Пiсню чарiвну.

А я гарна, а я гарна,
Краща всiх у свiтi,
Наче сонечко ранкове
В золотому житi.

Не троянди пурпуровi
То такi гарненькi,
Це iз вуст моїх злiтають
Казки солоденькi.

Не веселка то дугою
У блакитi сяє,
Погляд мiй в куточки серця
З неба долiтає.

То не зiроньки упали
Золотавi з неба,
То в очах горять бажання,
Їх вгадати треба.

P.S. Це завiршована мною розмова почута
вiд однiєї дуже вродливої та вiдвертої панянки...

Під зоряним небом танок танцювали,
Від ритму шаленого зорі упали,

Впіймала ті зорі русалка кмітлива,
Тепер буде жити у хвилях щаслива.

У коси віночок зірковий вдягла,
Враз хвиля русалку сховала мала.

Тепер у Десні, під старою вербою
Ті зорі палають вночі під водою.

Гончара я полюбила...
Глечики пузаті
Вiн годину вихваляв –
Треба купувати.

Купувала, купувала
Глечики пузаті,
Захотiв мене гончарик
Та й поцiлувати.

Хай цiлує, хай цiлує,
Щiчки пiдставляю,
Я гончарика свого
В себе закохаю.

Поклич мене, поклич – жеврiє ранок,
Троянда сонця розкриває пелюстки,
Вiтрилом бiлим у Деснi серпанок
Замалював до берега мiстки.

Шепочуть хвилi тихо про кохання
Яке у серцi ще моїм бринить.
Поклич мене, поклич – одне бажання,
Яке до тебе думкою летить.

Вона – наче пiсня, що в серцi дзвенить,
Мов ранок розкiшного лiта,
Безмежного неба висока блакить,
Чарiвнiсть духмяного жита.

Вродлива, та вродою зараз цей свiт
Не в змозi нiхто здивувати,
Шлiфований сяє пiд сонцем гранiт,
Та камiнь що може сказати?

Турботливий погляд очей чарiвних
Назавжди мене полонили,
Не зможу прожити й хвилини без них –
Такi вони добрi та милi.

Майбутнє змінюємо ми
Своїми теплими думками,
Хай холод лютої зими
Не занесе стежки між нами.

Нехай залишаться мені,
На згадку, мрії жовтолисті
І очі трошечки сумні,
Мов небо жовтня чисті-чисті.

Отримують прибутки,
В Європі – не у нас,
- Терпіть, терпіть, рідненькі,
Наступить ще ваш час.

Так кажуть нам, натхненно,
Уже двадцятий рік,
Дивуюсь я, що й досі
З таких турбот не зник.

Зникають села й ниви,
Шляхетність та любов,
Які, скажіть, закони
Відродять край мій знов?

Дивуюсь я безмежно,
Що правду не знайдуть.
Не там її шукають,
Не з тим у люди йдуть.

Наповнились очі веселі
Зажурою жовтня за мить
І серце, мов гілочка клена
Від вітру у грудях тремтить.

Осіння негода зриває
Листочки багряно-сумні,
В очах твоїх осінь журлива,
А сумно від цього мені.
31.12.11.

Поміняю жінку на чотири дні
Інша приготує щось смачне мені.
Інша приголубить краще за мою,
Поміняю жінку, хоч на день свою.

Поміняю жінку я на двадцять днів,
За секунду каже аж дві сотні слів.
Сперечатись любить навіть у вісні,
У відпустку треба вже давно мені.

Поміняю жінку я на цілий рік,
В Африку від неї босоніж би втік,
Хоч живуть у джунглях досі дикуни
Поміняю жінку хоч би до весни.

Увагу до народу у влади не знайти,
Хоч двадцять окулярів вдягни найкращих ти.
Хоч мікроскоп потужний на справи наведи –
Чи випросиш у влади джерельної води?

Усе що у Європі шкідливе для людей
Нам втюхають, всміхнувшись, у їжі для дітей,
Усе що небезпечно у побуті для них
Ввезуть через кордони за десять золотих.

Ні совісті, ні честі – відкати через край,
Продажність – аж по вінця, мовчи й недобачай!
Ні совісті, ні честі… таке у нас життя…
Мовчи… і ти потрапиш в ганебне небуття.

Я вареники робила,
Від муки вся побіліла.

Навіть кучері руденькі
В мене, бачите, – біленькі.

Усміхнулись мама й тато –
Як вареників багато!

А які вони смачні!
Братик плаче: “Дай мені.”

Вареники з сиром в сметані
Забути не можу й на мить,
Товстенькі, як щічки у Тані,
Без вас нижче серця болить.

Красуня цілує й не знає,
Що серце в полоні моє,
Вареники з сиром в сметані,
Рідненькі, скажіть де ви є?

Живе моє кохання
На вулицi Мiськiй,
Її розбудить ранком
Промiнчик золотий.

Вона всмiхнеться нiжно,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

Один збирає грошi,
За гривню аж тремтить,
За курсом хтось до ночi
Слiдкує та не спить.

Лiси й поля купує
Дiлок якийсь крутий,
Менi ж потрiбен погляд,
Веселий погляд твiй.

Мiй скарб ти найдорожчий,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

З тобою я щасливий,
Багатий та крутий,
Чистiший дiамантiв
Веселий погляд твiй.

Попроси в мене нiч та таку чарiвну,
Щоб в Днiпрi любувалися зорi,
Або казку веселу , чи пісню сумну,
Тихий бриз , що зітхає у морi.

Повний кошик червоних троянд попроси,
Океани, поля, синi гори,
Чи струмок чарiвний в свiтанковiй красi,
Чи Карпат смерековi простори.

Попроси в мене сад , чи небесну блакить,
Попроси, щоб весна забуяла,
Ось цю зiрку, що впала й на землю летить,
Попроси, доки та ще не впала.

Сонечко сiдає,
Скрипонька спiває:
– Вийди на хвилину, –
Дiвчину благає.

Пiдемо у гори,
Пiдем погуляти.
– Зачинила дверi
На замочки мати.

Зачинила дверi
Та ще й наказала,
Щоб я до пiвночi
З милим не гуляла.

В небi зорi сяють,
Скрипонька спiває,
Дiвчина у хатi
Сльози витирає.

Сумно, сумно грала
Скрипка до пiвночi
I котились сльози
По щоках дiвочi.

До тебе серце рветься
Крiзь брами днiв сумних,
Журлива пiсня ллється
Без ніжних слiв твоїх.

Без теплих поцiлункiв
Не спиться щось менi
I думи ходять колом
Сумні, такi сумнi.

В коси нічка заплітає
Зорі золоті,
Місяць з неба задивився
На хрести святі.

Над Дніпром на кручі Лавра
Молиться весь час,
День чи ніч – молитви линуть
В небеса за нас.

І Дніпро у шані тихо
Повз ті кручі плив,
Наче сивий дід у церкві
Голову схилив.

В тій молитві – слово щире
За наш рідний край:
Ти заблудлим людям нашим
Розум, Боже, дай.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Тільки ніч укриє гори
Золотом зірок
Змій з долини прилітає
І йде у садок.

Йде під гору, де з мечами
Велетні стоять.
Від вогню – усе палає
Вже й мечі дзвенять.

Б’ються велетні зі змієм –
Темний ліс тремтить,
У долину з гір високих
Блискавка летить.

Б’ються велетні зі змієм –
Схід зачервонів,
Знов до ночі змій зникає
У примари снів.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Непохитні, нездоланні
Ті богатирі,
Нас ведуть вони з собою
У часи старі.

Мова - як одяг, розкішна й брудна,
Всміхнена і гордовита,
Думці поета підвладна вона,
Словом натхненним зігріта.

У вишиванці зорі золотій
Пісня звучить колискова,
Мама співає, і барвами мрій
Сяє усмішка ранкова.

Казкою линуть дитинства літа,
Лати слова одягають,
Кінь чарівний та велична мета
Знову малечу чекають.

В серці у кожного, де б він не жив,
Пісня звучить колискова,
Саме з матусіних всміхнених слів
І починається мова.

У Львові дощ осінній знову
Біжить по вуличках вузьких,
Під монотонну крапель мову
Я йду до ніжних слів твоїх.

Дзвенять трамваї галасливо,
Калюжі морем розлились,
Під парасолькою, вродлива
Ти йдеш назустріч, як колись.

Цілує дощ твої долоні,
Цілую я твої вуста,
Можливо я ще не в полоні,
Але в полон вже хочу я.

В полон твоїх цілунків ніжних,
Обійм та поглядів хмільних,
Щоб на горбочках білосніжних
Спочити стомлених твоїх.

Поспішала, поспішала,
Дуже поспішала,
Підвернула праву ніжку,
Та й на стежку впала.

Йшов хлопчина, подивився,
Що я зажурилась,
Хутко взяв мене на руки –
А я не сварилась.

Пригорнулася до нього,
Обняла за шию,
Хоч болить нестерпно ніжка,
Я чомусь радію.

Хоч болить нестерпно ніжка,
А я не журюся,
До хлопчини молодого
Ближче пригорнуся.

Незадоволені ви чим? –
Забули діти рідну мову
І суржиком таким смішним
Про почуття ведуть розмову?
Онуки знають десять слів,
Їх щедро матом прикрашають,
А без розумних трударів
Міста та села вимирають.
Базари тільки гомонять –
Китай давно на нас працює,
Чиновники, напевно, сплять –
Життя їх наше не турбує.
Бур’ян зростає на полях,
Де золоте зростало жито,
Не соловейко у садах,
А ворон каркає сердито.
Дороги мохом поросли,
Отруєні ставки та ріки…
Зробити нам таке могли
Лише хозари темні й дикі.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають, –
Нам українські солов’ї
Весняну пісню заспівають,

Хмаринки білі принесуть
Води Дніпрової живої,
Дощем джерельним упадуть
Краплинки до землі святої.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають,
Нам українські солов’ї
Весною знову заспівають.

На жаль не я пішов під Крути
І там в нерівному бою
Зриваючи імперські пута
За Україну вмер свою.

На жаль не я під прапорами
Із Гуляй Поля* йшов у бій,
Та зраджений більшовиками
У Кримській** сплю землі сирій.

Не я від голоду в тридцяті
Збирав у полі колоски…
За душі голодом розп’яті,
У пеклі всі більшовики.

На жаль не я вмирав за волю
В Карпатських букових лісах,
Але я теж за кращу долю –
Вона живе у нас в серцях!

*Гуляй Поле – селище в якому знаходився штаб батьки Махно.

**Під час штурму Криму армія батька Махно була спрямована більшовиками на штурм неприступного Перекопу… Після взяття більшовиками Криму залишки армії батьки Махно були безжалісно розстріляні своїми бувшими союзниками з кулеметів біля Перекопу.
18.02.12р.

Із піни морської з’являєшся ти,
На берег виходиш вродлива,
Як квітка без сонця не може цвісти,
Так людство не може без дива.

Краса заворожує наші серця,
Окрилює думку, можливо,
Відтворює пензель натхнення митця,
Ми кажемо пошепки: Диво!

Нам слово Поет залишає живе,
Віки пролетіли бурхливо,
І зцілює слово те серце твоє,
І кажеш ти пошепки: Диво.

Чому ж нам нав’язують зовсім не те –
Потворне, скалічене “диво”,
Ховають розумне, правдиве, святе
Всміхаючись ніжно й грайливо?

Випадково до куми вчора я зайшов
I сьогоднi випадково йду до неї знов,
Випадково її груди нiжнi цiлував,
I за нею, випадково, цiлий день зiтхав.

Кумця стежку повернула у свої сади,
Хоч й казала вчора зранку : бiльше не ходи.
Я не йду, та клятi ноги йдуть до неї знов...
I чому я випадково до куми зайшов?

На берегах твоїх долонь
Вже сяє ранок величавий,
Жеврiє спогадiв вогонь
Такий привiтний та ласкавий.

Минуле знову помiж нас
Малює втраченi картини,
I хоч летить за обрiй час
Ми зупиняємо хвилини.

Хвилини нашого життя
Такими нiжними словами,
Що розцвiтають помiж нами,
Мов квiти, дивнi почуття.

Такi величнi та крилатi,
Що хочеш землю обiйняти.

Без шведів тихо й сумно стало…
Але для друзів пиво є!
І хоч ми випили немало –
Киянин шведу знов наллє!

Ватаги їхні галасливі
Зривали дружньо голоси.
І вболівальники щасливі
Благали: Пива ще неси!

– За шведів п’єм! – За Україну!
Дзвеніли келихи між нас!
Футбол з’єднав всіх за хвилину –
Тому й сумуємо без Вас!

У мірошника старого
Жив був сірий кіт,
Та кмітливого такого
Ще не бачив світ.
Що старий не побажає –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряє мірошник –
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю діду
Чарку наливав,
Сам не пив вина й горілки
Та не розмовляв.
Розумів кіт українську,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розумів, але ніколи
Кіт не розмовляв,
“Розумієш” – дід питає,
Котик каже: “Мяв.”
Ось збирається в Полтаву
Якось ранком дід,
Гладить котика та каже:
“Повернусь в обід,
Не сумуй ти тут за мною,
Рибки полови,
Запросили в гості діда,
В гості до вдови. ”
Ось поїхав дід в Полтаву,
Котик вудки взяв
І муркоче сумно-сумно:
“Мяу, мяу, мяв. ”
Повертається до хати
Через тиждень дід,
В хаті прибрано та тепло,
На столі обід.
Повернувся дід з Полтави
Та вже не один,
Жінка двері відкриває,
Поряд з нею син.
Кіт частує всіх, як знає,
Страви подає,
“Як тобі тут – дід питає –
Серденько моє?
Що я вже не побажаю –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряю – до мене
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю чарку
Повну наливав,
Сам не пив вина й горілки,
Та не розмовляв.
Нашу мову розуміє,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розуміє, та ніколи
Він не розмовляв,
“Розумієш” – я питаю,
Котик каже: “Мяв.”
– Що ж тут дивного такого
Жіночка йому,
Розуміти – розуміє,
А мовчить чому?

Так в житті у нас буває
Я й сам не збагну,
Дурять нас – всі розуміють,
А мовчать чому?!

Нам дозволяють заробляти
На хліб народні депутати,
Зросли податки, ціни теж
Не мають прикордонних меж.

В демократичній Україні
Мов привиди стоять руїни,
Горілку п’ють старі й малі –
Не має щастя на землі.

В дебатах все життя минає,
Державний борг між тим зростає
І зрозуміло всім давно:
Без змін ми підемо на дно.