(або спроба передмови до поетичної збірки Ірини Мазуренко «У шклі буття»)

Колись в молодості довелось мені чи то служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…

Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:

«…Кресляр
Бджолу
Закреслить…»

Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:

«…І тиші височінь
У патині рожево-бірюзовій
Неоліту
І трунок чебрецю…»

Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.

«…Деревинка-флюгер
Справжня примара…»

І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…
Шон Маклех