
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Шон Маклех /
Рецензії
Сповiдь Сонця
(або спроба передмови до поетичної збірки Ірини Мазуренко «У шклі буття»)
Колись в молодості довелось мені чи то служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…
Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:
«…Кресляр
Бджолу
Закреслить…»
Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:
«…І тиші височінь
У патині рожево-бірюзовій
Неоліту
І трунок чебрецю…»
Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.
«…Деревинка-флюгер
Справжня примара…»
І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…
Шон Маклех
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сповiдь Сонця
«…Мало прожити життя, -
Треба життя зрозуміти…»
(Євген Плужник)

Колись в молодості довелось мені чи то служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…
Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:
«…Кресляр
Бджолу
Закреслить…»
Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:
«…І тиші височінь
У патині рожево-бірюзовій
Неоліту
І трунок чебрецю…»
Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.
«…Деревинка-флюгер
Справжня примара…»
І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…
Шон Маклех
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію