ноябрь ты так болен
ты не был сладким
только чуточку тёплым
туманы закрывали тебя от
холода вскоре всё же их
толща прорвётся от самой
малости ноябрь ты был
неприметным как школьник
за предпоследней партой
всё что о тебе я вспомню
чёрные ветви деревьев и
туманность туманность
как дым в альвеолах те
робкие силуеты по обеих
краях дороги ноябрь мне
так жаль но ты неизлечимо
болен

Навчися називати вірші.
Бо все, все потребує ймення.
Повір, слова, що стали в чергу,
Твоїх знущань не заслужили.
І хоч до них ти лізеш з горя,
І хоч вони – твоя слабина,
Слова, що так лягали рівно,
Тебе по-справжньому любили

1.

Я люблю покидати це місто:
Чути віддалений присмак
Ранкових перонів.
І свіжість
П’янкої свободи
Там далі, за його межами.
Помічати сонливу втому.
І, розжовуючи цедру лимонну,
Я люблю НЕ відчувати
Гіркоту міської оскоми.
І запізнюючись на поїзд,
Пробігаючи поміж
матюкливих,старих дідів,
Заглядати до вагонів.
А потім, нарешті усівшись,
Видивляти в туманній сірості
Тьмяні вогні семафорів.
Я люблю покидати це місто
Із шаленим разючим тріском
Залишати його закапелки.
Кожен раз, ніби навіки.

2.

Тернопіль-Харків.
Кава - чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
А ти шукаєш щастя?
Купе волає смородом
І затхлими речами
І довгою дорогою,-
Колійними рядами.

Моя маленька дівчинко,
Ще твої сірі очі
Не стомлені тривогами
Не потускнілі баченим.
Ще п’яний гомін в тамбурі
Й твої промерзлі пальці
Вистукують мелодію -
І божевільні танці
Кидають знов у спогади.

Занурені в безсилля,
В купейних авангардах,
Такі ж як ти шукають
Цю втечу від реалій.
Хіба тобі не важко,
Моя маленька пташко?
Так загадково й дивно
Зникають знов за обрієм
Твої дитячі мрії.

Тернопіль-Харків.
Кава – чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
Ти ще шукаєш щастя?

3.

Пам’ятає…
..те, коли була зима,
коли брунатно-
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття?
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам,
котрі летіли в ніч.

А мені здавалось:
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята,-
а Ви.
Так рвучко й вільно
дихали.

Знає…
..те, як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті,
де більш ніколи
не з’яви…
..шшшш...
Не з’явитеся Ви?

Коли протяги настільки сильні,
Що пригортаєшся до стін
Холодний травень не зігріє
Залише згадку про усіх,
Хто був в житті, хто десь існує,-
Не тут, не там, а в голові.

Ти пригортаєшся до стін,
Бо протяги збивають з ніг.
Твій знак землі, тому статично
Ти залишаєшся без змін.

Ти проводжаєш на перонах,
Прощаєшся у світлі фар.
Життя повільно так проходить,
Без актів, - лиш один антракт,
Загорнуте у простирадла
Залишене на протягах.

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.

Моє ім'я ніколи не пов'яжуть
Зі СтаніслАвським фенОменом,
Ніколи не віднайдуть гОловно
Розставлені із силою акценти.

Ніколи не вивчатимуть у школі
Біографії ламані стезі,
Ніколи не запитають у мами,
Як стати схожими на мене.

Врешті, мені цього не треба,
Врешті, мені навіть достатньо
Мого кислого сьогодення,
Мого кисневого голодування.

Врешті, це й дозволяє писати,
Врешті, суть же навіть не в віршах:
Моя проф і непрофпридатність
Дозволяє собою вертіти.

Як зі «стандартного» змінюють тарифний план,
Як фарбують та обрізають волосся,
Як ідуть на йогу, бокс, ай-кідо,
Як переїжджають у інше місто.

Як починають пити гірку чорну,
«о, так, мені каву без цукру»
Та зажовують зеленими яблуками,
Ловлячи оскому в області пупця.

Як залишають монетку-жереб
У звичному та затишному їй місці.
Як ділять із котом свої картинки,
Які раптом застигли в калейдоскопі.

Як починають-кидають курити
Як ідуть та приходять по колу,
Як враз починають любити,
Як наносять на шкіру картини.

Як кидаються після осені дихати
Пожадливо, у екстазі,
Як ловлять сніг віями,
Хоча туш і не водостійка.

Як тонко й хірургічно точно
Відрізають шматки ще теплої піци,
Як диковинно відкривають для себе,
Що більше не тягне на «Мертвого півня».

Як болять-вивертають ці зміни,
Як в обличчя жбурляється вітер,
Як нове стирає пам’ять
Як примушує далі жити.

бачу зміни у своїх рисах,

ні, не ніс обгорілий,

не вилиці, не татуювання нове

на серці просто не так вільно й

прокурено, швидше віддано,

швидше у одній в'язці по коліна

в сніг, з чолом ще більш обвітреним,

просто очі, вони посвітлішали.


а потім це все невігластво

викидати на загальний осуд,

викликати жаль, насміх, може,

захоплення. не бути відкриттям

просто бути, кожного ранку,

дивлячись в дзеркало, бачити нові риси

думати-не думати, що можна, власне,

змінити стиль одягу на просто зручний,

аби бігти не швидше, не повільніше

а так, як у в'язці відданих великому божеству.


людина колись погладить своїх собак. ти

колись звіриш мої риси із тими, що були

до.