Цей світ -- не театр.
В нім не має куліс.
Я хочу, щоб знав ти --
Нас не кликнуть на біс.

Ми не вийдемо вдруге
Під. оплесків шквал.
Самі собі слуги,
Самі правим бал.

Бали, правда,-- рідко
Частіше -- паради.
Не чекаю нізвідки
Й ні від кого поради.

На життєвім плацу
Ми крокуєм не вногу.
Якесь мито плачу
Чи то чорту чи Богу.

Стоїть трамвай, немов втомився.
Стоїть так вперто, мов віслюк.
Чи на машини розізлився,
Що заглушили його звук.

Трамвай дзеленькав, мов сварився.
Та все ж із місця не рушав.
Натовп здивовано дивився:
"Невже в трамвая є душа?"

Машини фиркали довкола-
Мовляв?"Старий! Зійди з путі!"
Трамвай порухався спроквола:
"Авжеж! Часи уже не ті!

Колись я їхав як в короні,
І Львів із дива завмирав.
Вуздечки в злості гризли коні.
У них я славу відбирав.

Старі фіакри аж скрипіли,
Бо розуміли, що це значить.
Були часи та пролетіли!
І нині сам я - стара кляча!"

Трагедія Юди

Іуда спить. Продав Ісуса.
Отримав тридцять срібляків.
Була спокуса, так спокуса,
І він отримав, що хотів.

Сховав калитку з срібляками
І ліг на ложе кам,яне.
Підперши голову руками,
Не сумнівався, що засне.

Про совість, навіть не журився.
Та врешті, що він учинив?
На тридцять срібляків розжився.
Кому і що він завинив ?

Ісус – юродивий, та й годі!
«Цар світу!» Вигадать ж таке!
Ні, він не вбивця і не злодій,
А так – ледащо гамірке.

Нехай його трохи остудять,
Цього натхненника чудес.
Не знав Іуда, що осудять,
Не знав, що видав він на хрест.

Він думав: висміють, не більше.
А потім, просто, проженуть.
Ну - буде встид, моральний біль ще,
Але ж не хресна страсна путь.

Заснув Іуда без докорів,
І впав в глибокий міцний сон,
Зігнувши голову в покорі,
Немовби здавшись у полон.

Іуда спить. Він ще не знає,
Що завтра буде скорий суд,,
Що на Ісуса хрест чекає,
І в цьому зради цеї суть.

У сні йому наснилась мати
Із чорним звугленим лицем.

І хоче сина обійняти,
Та він горить чомусь живцем.

Вогні на нього звідкись скачуть,
Немов скажені люті пси.
І мати плаче. Що це значить?
Юда кричав, води просив.

Ідуть із відрами істоти.
Люди? Не люди. Так – мана.
Кричать на нього:»Знаєш хто ти?
Ти – Юда. Зрадник. Маєш! На!»

Замість води, із відер сиплять
На нього купу срібляків.
В вогні монети м,якнуть, липнуть.
«На, тішся, маєш, що хотів!»

Пече вогонь й метал гарячий.
І плоть тріщить і чути смаль.
Та біль оцей так мало значить,
Бо у душі страшенний жаль.

Душа, мов птаха обгоріла,
Все квилить, плаче, завива.
І рветься вийти швидше з тіла.
Вона болить, бо ще жива.

Юда прокинувся раптово,
Дихав уривчасто, мов сом.
Що це таке? Чому й для чого
Йому наснився такий сон?

Його палила дико спрага.
І губи, наче обгорілі.
Себе питав у чім тут справа,
Чому вогонь у цілім тілі?

Приклав він руку до чола.
(Його і справді мучив жар).
Минула ніч зимна була,
Тому із трав зварив узвар.

У грудях серце калатало,
І тіло піт геть обливав.
І Юді раптом страшно стало,
Але чому, він сам не знав.

Він пив узвар. Трусились руки.
Й зубами стукав об горня.
Очі світилися від муки,
Був, наче загнане ягня.

Спроквола сонна ніч минала.
І забіліло раптом сонце.
На мить, неначе легше стало.
І все ж до чого дивний сон цей?

Згадав вчорашній поцілунок.
Неначе було все не зним.
Совість вела свій підрахунок.
«Ти проти кого? Ти із ким?»

Узяв калитку з срібляками
І нагло вирушив у путь.
В очах – Голгофа із хрестами.
Здалека людські крики чуть.

Прорізав натовп Юда стрімко,
Хотів побачити, хто йде.
Раптом у роті стало гірко;
Варта Христа вперед веде.

На ньому хрест, і нагаями
Ісуса б,ють. Він весь в крові.
«Чому це сталось, Христе, з нами?»
Думки рояться в голові.

Іуда більш не відділяє
Себе від Господа Христа.
Він розуміє, добре знає,
Що і його вже час настав.

Тут жебраків було багато.
За Богом йшли убогі й бідні.
Став Юда срібні роздавати .
Йому вони вже не потрібні.

Всі двадцять дев, ять він роздав.
І лиш один собі лишив.
Кінець свій сам собі обрав,
І на той гріш шнурок купив.

Обом їм дерево судилось.
Ісус і Юда. Але як?
Ісус все знав. Юді – приснилось.
Кожен із них вже мав свій знак.

Ісус помер для людства порятунку.
Ісус воскрес людей заради.
А що, якби не було поцілунку?
А що було б, якби не було зради?.

І в цім – трагічності хвилина.
По праву тільки Бог лиш судить.
Господь віддав у жертву сина,
Віддав -- устами Юди.

Де нині ми би опинились?
Що сталося б із нами, люди?
Які би сни нам нині снились,
Якщо б не було Юди?

Естафета.

Коли сидить на лаві дід старенький
І тихо так про смерть собі міркує.
Лиш подумки. Раденький,
Що, навіть, сам себе і то не чує,

Ви не питайте в діда, скільки років
Він тім світі ровера крутив,
Бо дід уже чека на вічний спокій,
Коли дитя чекає тільки див.

У нього на чолі усі його дороги,
А на очах - всі сльози-мозолі.
Тримають Землю ці старечі ноги.
Бо це не він тримається Землі.

Його рука давно не обіймала.
І ц і вуста цілунок вже забув.
Колись йому дружина постіль слала,
І він для неї наймилішим був.

Вона й тепер, як і колись раніше,
Не зняла з нього своїх чар.
БаІ, навіть, навпаки, він з часом все частіше
До неї бігає на рандку … на цвинтар.

Вже третій день, мабуть-що не голився.
Не те, щоб бритви руки не тримали.
Та як сердешний в дзеркало дивився:
«Це хто такий?»- Очі здивовано питали.

І не хотілося йому ніяк голити
Цього старого, незнайомого дідка.
То ж вирішив він дзеркало розбити.
Та не піднялася рука.

« Мабуть, я ще з ума не вижив
Чого б це дзеркало я бив?».
Потер рукою стерплі криж,
Другою воду спрагло пив.

А в ночі меду дідові схотілось.
Й то так, що всіх на ноги побудив.
І пив він так, як вже давно не пилось.
Чи то життя він допивав чи смерть він пив?

Та як горня оте відставив,
Всміхнувся ясно як мале дитя.
«Сад посадив, дітей зростив і дім поставив.
Не марно я прожив життя.

Не страшно, що там попереду
Нема за мною спалених мостів!»
І, раптом внук сказав, що хоче меду.
А дід вже більше меду не хотів.

1997

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

Ніхто не був у пеклі, ніхто не був в раю.
Ніхто не знає як там, і я не уявлю.
Ніхто чортів не бачив і ангелів не зрів.
Тому даремно плачем з обману почуттів.


Ніхто вмирать не хоче хіба вже як здурів.
Ніхто як жить не знає. Ні цілий світ ні пів.
Ніхто біди не кличе. Вона сама прийде.
А плюнь її в обличчя, то скаже:" Дощ іде!"


Ніхто дурних не сіє, вони самі ростуть.
Ніхто їх вчить не сміє, бо в голову дадуть.
Ніхто не хоче замість когось вмирать вперід.
І що то значить старість, не зна й столітній дід.