Естафета.

Коли сидить на лаві дід старенький
І тихо так про смерть собі міркує.
Лиш подумки. Раденький,
Що, навіть, сам себе і то не чує,

Ви не питайте в діда, скільки років
Він тім світі ровера крутив,
Бо дід уже чека на вічний спокій,
Коли дитя чекає тільки див.

У нього на чолі усі його дороги,
А на очах - всі сльози-мозолі.
Тримають Землю ці старечі ноги.
Бо це не він тримається Землі.

Його рука давно не обіймала.
І ц і вуста цілунок вже забув.
Колись йому дружина постіль слала,
І він для неї наймилішим був.

Вона й тепер, як і колись раніше,
Не зняла з нього своїх чар.
БаІ, навіть, навпаки, він з часом все частіше
До неї бігає на рандку … на цвинтар.

Вже третій день, мабуть-що не голився.
Не те, щоб бритви руки не тримали.
Та як сердешний в дзеркало дивився:
«Це хто такий?»- Очі здивовано питали.

І не хотілося йому ніяк голити
Цього старого, незнайомого дідка.
То ж вирішив він дзеркало розбити.
Та не піднялася рука.

« Мабуть, я ще з ума не вижив
Чого б це дзеркало я бив?».
Потер рукою стерплі криж,
Другою воду спрагло пив.

А в ночі меду дідові схотілось.
Й то так, що всіх на ноги побудив.
І пив він так, як вже давно не пилось.
Чи то життя він допивав чи смерть він пив?

Та як горня оте відставив,
Всміхнувся ясно як мале дитя.
«Сад посадив, дітей зростив і дім поставив.
Не марно я прожив життя.

Не страшно, що там попереду
Нема за мною спалених мостів!»
І, раптом внук сказав, що хоче меду.
А дід вже більше меду не хотів.

1997