Мій гарячий полковнику – щит нагород і медалей,
ти достойно прожив ці сто років земної краси.
Віють спогадом стіни і німо всміхаються кралі
із пожовклих світлин через подвигу твого часи.

Не під силу тобі цей прихід змолоділих формацій,
зовсім інше життя без вогню, канонад, блокпостів -
залишився самотній без роду, без племені й нації
тільки вперто чекаєш нізвідки порожніх листів.

Мабуть, важко збагнути, що світ цей, відкритий для тебе,
породив лиш один вибір – в Лету, чи мертво жити,
Що для когось твій подвиг - яскравий салют зрідка в небо
і дешевий букет раз на рік під гранітні плити.

Що не буде ні залпів, ні зброї… і пам’ять притише
смерть усіх сподівань, втрату віри, надії, друга…
Ні, полковнику любий, ніхто вже тобі не напише!
Тож попереду ще таких самих сто років туги.

Гори бажаннями. Займайся і палай!
Кричи і рвись у бій, як впертий лицар.
З самого сходу сонця починай,
І гордо в місяць падай білолиций.
І не подумай легковажно здати ніч,
Шукай підкріплення, поновлюй оборону,
Усім мерзенним фанабéрам дай відсіч,
І бранців темних виведи з полону.
І, тільки чуєш, ні хвилини не втрачай!!!
Бо озирнешся – вже й до неба стане пішки…
Розквітни садом, всіх жінок перекохай!
Бо сім життів… то, кажуть, тільки в кішки.

Посміхайся! Сум нести не гоже.
Навіть, коли з ворогом в строю,
Пам’ятай, бо хтось щомиті може
закохатись в посмішку твою.
(Дякую Маркесу)

Знову ранок накрив сонне місто і вкотре звершилось −
Наступив новий день твого, Боже, творіння світу.
Я не знаю, що добрим і злим до схід сонця наснилось,
я лиш бачу як нас у весни переманює літо.

Вистигає солодкий нектар, нашвидку бутерброди
у прикуску з новинами, табір чий платить більше.
Скрізь по зебрах снують мовчазні сарана-пішоходи
І мені навівають вже котрий сюжет для віршів.

За сусіднім кермом така посмішка – хочеться з’їсти,
і калáтає серце, і рветься з-під краю блузки.
На асфальт осипається квітень прощальним твістом,
і жінки в помаранчевій робі метуть пелюстки.

Винувато ховається травень. Спитаєшся де він?
Гучномовцям готує нові підсолоджені гасла!
От дожити б до виборів тих, перенесених в червень…
Добре, літо, що ти повернулось
Спасибі…
Вчасно…

Цей день якось швидко пригас,
Устигши набити оскому,
І вечір вблаганністю фраз
Вже кличе до дому… до дому…

Он місяць блистить, жартівник,
Торкається світлом подушки -
А день помолився і зник,
Осипавсь, як з дерева стружка.

Я ж хочу крізь золото втіх,
Крізь мрії гріховно-рожеві
В обіймах зігрітись твоїх
І мстити всю ніч тому дневі…

Події - від Майдану до футболу -
Про нас лишають пам’ять у віках.
Із Фрідріхштрасе прямо до Подолу,
Із Уца Ватца - в глиб Маланюка

Горлають вперто тости перемоги
Усі, що з нами серцем – тілом там,
Привіти кидають на рідний степ розлогий,
Цілунки шлють старіючим містам.

В Криму вже винарі готують вина,
Рошен уже пакує мармелад…
Як дружно плещуть Польща й Україна -
У нас нарешті свій Чемпіонат!

Іще у проміжку від кухні до трамваю
Потроху думаю про те, як ти живеш,
Хоч і приречено самотністю палаю
В пекучій заграві пригашених пожеж.

І не чекаю більш листів твоїх нізвідки,
Й надії вішаю на телефону довгий дріт.
Он за дверима - все тогó ж Єгови свідки,
Як діти скиглять, що невпинно тліє світ.

Мені ж здається, що, можливо, то й на краще,
Бо світ цей, зрештою, без тебе, наче бран -
Думок уламки у зневіри тягне пащу,
Як мишу голод запроторює в капкан.

Та він все змінить, бо на те ж він і Всевишній!
А біль із радістю в єдиний сплавить грув…
Я не заплачу вже за тим, що ти колишній,
Лише подякую… томý, що просто був.

Безжально виблискує вечір у зОлоті люстри
І місяць об темінь космічну нагострює ріг.
Ти в путь вирушаєш, стежками свого Заратустри,
З надією дивишся в далеч майбутніх доріг.
Швиденько нехитрі свої запаковуєш речі,
Згрібаєш до рук те пусте філософське чтиво.
Велично тебе проведе цей ненависний вечір,
Мене відштовхнувши в потужну життєву зливу.
І старість даремно лякатиме знов самотою,
І марно прокльони на шлях твій поляжуть грізно,
Ти вперто продовжиш шукати земного покою.
Дорога ж заверне назад, та шкодА, що пізно.
Бо таймер життя лиш посилить колишню провину
І зріже під корінь зелені ще паростки віршів …
Не вийде із тебе достойна віків надлюдина,
А, бачить Бог, цього хотіли… і я, і Ніцше.

Тепло Твої швидко відновлює втрачені сили,
І змієм спокусливим тіло міцне огорта -
Ще мить і відчуєш, як сон, вже давно перестиглий,
Тікає, і в річку з найвищого пада моста.
І те як нестримно у вікна вривається свято,
На площі міські до фонтанів уперто манить,
Де в сукнях коротких Тебе зваблять мавки-дівчата,
І серце до ранку у ніжних обіймах згорить.
А згодом Тебе заколише розпатлане небо,
І місто укриє природа квітково-рясна.
Настав час радіти. Нічим перейматись не треба,
Вбирай насолоду – гріхи усі спише весна!

В моєму місті не працюють світлофори
І дорогі авта кружляють нічно.
Вітрини душу полонять новим узором
і щастя "впарюють" наївним пересічним.

За моє місто чомусь зАвжди б"ються мери,
В судах доводячи свої моральні збитки,
Замками, кодами чужі закрито двері,
В музичних школах затихає голос скрипки

В моєму місті вже стосотий супермаркет,
І храмів тут стоїть − на кожну віру.
Кохатись, пити люди влітку йдуть у парки
І для добра свою складає кожен міру.

За моїм містом вже давно ніхто не плаче
Із тих, що зараз по столицях всього світу
Чужі сади глядять і, звісно, радо бачать
Нове життя, що заробили своїм дітям.

А з нього б вийшов непоганий мегаполіс
І всі б метелики на його блиск летіли.
Париж і Лондон ми б тоді таки за пояс
Запнули запросто, якби цього схотіли.

Я дорОгою твоєю стану чистою,
І до мрії проведу тебе крізь ніч.
І перед ворожим військом вистою,
Й всім, хто проти Неї, дам відсІч.
І натхненно знову пензлями чарівними
ЇЇ очі малюватиму й вуста.
По щоках струмками литись рівними
Рахувати перед сном до ста −
все за тебе буду!!! аби тішився.
Ось тільки хвилинку постою
Та із посмішкою виливати віршами
Піду тости… за любов твою.

Пахне духмяною липою,
Я насолоджуюсь, дихаю.
Бджіл відганяю, лаюся –
Боляче ж, кляті, кусаються.
Меду тарілочку винесе
без зволікання і примусу
Пасічник сивий.
Банально
скаже: «Своє, натуральне!».
А я все стою, милуюся
Вустами до квітів тулюся.
Нектар отой скупо вбираю…
До меду б зігріти чаю.

Я знаю, що так не осилю, а гірше – не хочу.
Нести і творити про те, що давно уже є,
Рядки викладати у милі і хлипати зночі
Не треба даремно…мабуть, це таки не моє!

І більше не брати до рук ні пера, ані мишки.
На кухню податись і жінкою стати в пісках
І з дзеркалом злитися, й бачити знов, як Всевишній
Злим часом карбує відбитки на наших тілах

І дим нічних клубів вдихати, і міряти гроші.
Спиртне розливати із тим, хто давно уже звик.
Й на заднім сидінні в чужому лежати Порші
На горло собі наступати й давити крик

Залізти у душу - нагнати колишню вірність.
У спину віршам здоровенний забити кілок
І жити статично, і мовчки знімати на Сіменс
Ту мить, як вмирає останній у мЕні рядок…

Підвестися, щоб ніколи вже не впасти,
І пройти до краю кожен двір -
Знов брехати, зваблювати й красти
І від крові дичавіти, наче звір.
Щоб дивитися на перші-ліпші стіни,
щоб міняти - не змінити знову світ,
Класти і знешкоджувати міни,
добровільно віддаватись в гніт.
Щоб розрізати, а потім зшити міцно,
і кричати, що надій таки нема!
І метеликом безмовно битись в сітці
й просто ніжитись з-під мильного ярма.

Я бажаю собі лише болю -
І болю від тебе.
І вустам своїм − дотику твого
гарячий напій.
Свому серцю – частинку
від нашого спільного неба
Тілу – ласк твоїх ніжних,
Не страчених ще на повій.
Я бажаю тобі свою вірність –
Ніким ще не взяту,
І у шелестах ночі вбирати мій
Схиблений зойк,
Залишатись в мені до останку,
І вірити свято
У відвертість дівочу
і схрещення нових гілок.
Я бажаю нам сили – такої,
що тільки у казці,
Щоби вогник довіри
здіймався й ніколи не чах
Й залишатись надовго
в розставленій долею пастці
І прокинутись вранці
від сонця на наших тілах.

Скільки списаних аркушів, скільки слів,
скільки скоєних злочинів і віршів ?

Скільки втрачених задумок, скільки фраз,
і до чарів вдавалася скільки раз?

Скільки знаків накреслено, але ДЕ –
слово, здатне підвестися, ... чи прийде?

Чи розписані ролі всі і в минуле
Повернешся і скажеш ти "справді, було”.

А вітер сипле іній на обличчя.
І я не знаю – чи уже зима,
Чи просто небо мене рве і кличе.
Нема Тебе ... нема мене ... нема.

Не кажи нікому, коли ми помремо.
Коли перші й останні кордони минемо.
Чи залишимось в озері слів, чи у зорях.
Чи у путах чиїхось, чи, може, на волі.

Не кажи нікому, де сонце сходить.
Вони з усміхом щирим щоденно там ходять.
Топчуть промені, гнучи й ламаючи світло.
Не кажи, збережи усі мої молитви.

Помовчи, зупинись, я прошу, благаю.
не кажи нікому того всього, що знаєш.
Неоцінений скарб так не слід розкидати.
Розмовляти - лиш серцем! радіти й мовчати!

Ти – це не те!
Вірніше не герой.
Може, картинка,
Чи скоріше клякса.
Не Бекхем, не Зідан,
Не Ністелрой.
Проста дитина:
Балувана й плакса.

Так, ти не зірка,
але щось у тобі є.
І ніжний погляд
Твій тепло віщує.
Є сильна воля в тебе
Й навіть, щось моє –
Моя любов, яка тебе рятує.

Я в твій сад – через кулі очей,
Через вибухи лави в обличчя
Я за тебе залізним мечем –
Лиш зачую, що ти мене кличеш.

Твої рани залижу крізь біль
Твої ночі продовжу собою.
Досягну й проведу твою ціль –
Стану згубно й потішно простою.

Підніму тебе з силою в вись.
Й перекреслю земнеє тяжіння.
І кричатиму знизу – борись!,
Прославляючи вічнонетлінне.

Й проживем ці нетлінні сім діб.
Тільки так, щоб інші просили.
Ну а далі вже схід на Олімп…
Ну то як тобі сила моєї сили?.

Не дай мені не відчути тебе.
Ця молодість грає у нашому тілі.
Хоробрість моя не біжить, ще бреде
І аркуші всі мої огидно-білі.
Будь ласка, візьми оці фарби – малюй.
Червоне і чорне, аби хоч щось було,
Бо завтра ми нарізно … Ні - не поплюй...
Я досить листків сніжно–білих горнула .

Подаруй мені останні квіти
цього літа.
Принеси мені бездумні ночі,
коли захочеш.
Обіцяй мені весну, ще й ранню –
таке бажання.
Обійми, зігрій мене зимою –
самим собою.
Закричи й застав мене радіти –
віддячу літом.
Помовчи, тримаючи сльозу гарячу, –
сповна віддячу.

Я просто згадую твоє тепло
І руки стримні, й винуваті очі
І слова грім забувся вже давно
Я пережити все це знову хочу.

Собі брехати і тобі, і нам.
І тільки миттю цею дорожити
Жила без тебе – просто йшла по швам.
Тепер без тебе як це - танути чи жити ?

Ревти левицею, кидатись на ножі
Лизати рани й посипати сіллю
Змиритися з балансуванням на межі.
Вмикати день, а насолоджуватися тінню

Чому сьогодні саме ці думки,
якраз тепер, коли почала забувати
Ну що це знов, в які тепер ставки?
В які тепер себе кувати грати?

Ні – це тепло! Нехай воно буде́!
Нехай з потріпаними нервами пограє
Нехай реальності моєї ще вкраде.
Як дивно? Воно й досі зігріває.

Знову до тепла твого горнуся,
Вінки міняю на нові хрести.
Я навіть гір високих не боюся,
Лише тому, що є у мене Ти.

Нехай спішать усі, як кому треба.
Я знаю - встигну взяти ще своє.
Мені не варто прихиляти навіть небо
Спасибі тому, що Ти просто в мене є.

Вітру дозвіл дам тебе торкатись.
Вірші навіть вимочу в вині.
І все життя – молитись – не здаватись!!!
Спасибі Богу, що він дав Тебе мені.

Тепло далекого міста –
Через сни й телефонні дзвінки.
Через шати бажань і намисто
Ще рожевих думок, казки.

Тепло далекого тіла –
Через дотику пам’ять твого.
Через серце, що ..ні.. не боліло.
Не боліло, бо і не могло.

Тепло далекого серця
Через ніжне проміння очей.
І надію, що так часто рветься,
Й через сором, що грубо січе.

Тепло – та яке б не було.
Все одно! – головне, що є.
Як я довго до тебе горнулась.
На тепло як чекала твоє.

Застилаються очі слізьми,
Піднімаються руки в небо.
Через біль і погрози грізні
Ти ще віриш комусь, крім себе?

Після тисяч років німих,
Після гнівної злої зради,
що тебе підняла на сміх,
Ти ще віриш чомусь, крім правди?

Ти людина! Ти сильна! Згадай!!!
Не втішай, що само все минеться.
Після сотень набігів на рай,
Ти ще віриш чомусь, крім серця?

Ти б мене зігріла,
Сповила і вкрила,
запалила свічку,
Засвітила цвіт.
Ти не сніжно-біла,
Але зовсім ціла,
Перекрила б річку,
Вивела на брід.
Ти - моя природа,
від самого броду
до мар’янських впадин -
рвала б всіх на шмат...
Тільки б я відчула
не холодні дула
а як випускає
з рук знаряддя кат.