Природа спала взимку, мов дитина,
Яку приспали втомлену малу...
Прокинулась квітуча Україна
Після міцного зимового сну!

Прокиньтеся, зеленії діброви,
Мої могутні прерії-степи,
Цвітіть, рідійте сонячним промінням!
А ти, зима страшна, холодна, спи,

Не прокидайся більше вже ніколи,
Не треба нам твій лід і холоди,
А хай нам лиш засяє ясне сонце,
Нехай цвітуть розкішнії сади!..

Природа спала взимку, мов дитина.
Вона прокинулась уже давно-давно...
Вона раділа сонцю, як людина,
Але тепер все добре, все одно!

Живи, весна! Нехай земля радіє!
Нехай усе цвіте, як пишний сад!
Нехай у небі зіронька зомліє,
Коли почує, як тут кожен рад...

Живи, весна! Нехай любов панує
На цій широкій рідній нам землі,
Нехай мене усе живе почує,
І навіть зерна дрібні у ріллі...

Нехай співає луг і ліс-діброва,
Радіє сонцю й синім небесам,
Повіє вітер, ніжно хай промовить:
"Яка чарівна у весни краса!"

Природа спала взимку, мов дитина,
Яку приспали втомлену малу...
Прокинулась квітуча Україна
Після міцного зимового сну!

2003 рік

Обличчя в масці, пальці рук подерті,
За спиною всього лиш півкрила...
Зупинка часу між життям і смертю
Як передмова до людського зла,
Як здійснення прадавнього прокляття
Хмарищем понад світом пронеслась.
Одна секунда! - Півжиття - у шмаття!
Не варто б зупинитися якраз?

Живе покірно дуже мирний атом,
Так гармонійно вплівся у весну!
Та він чому, не створений для страти,
Зухвало всім оголосив війну?

І від молебнів тріскаються дзвони -
Так поминають кинуті міста...
Трагічна згадка з пам'ятної зони -
Завмерлих вулиць вічна німота.
І скаляться незамкнені будинки
Своїм начинням у кремезний світ.
Тривога... втеча... Несмішні картинки...
Самим собі ж і склали заповіт,
Який нічого не лиша у спадок,
Лиш докори сумління... Та й усе!
Хіба ж це доля? Та такий порядок
Усяк один до одного несе.

Що маєм зараз? День один у сумі
Й подоланий (хоча б на крихту!) страх.
І таємниці (може, навіть мумій?)
Чорнобильський ховає саркофаг.

Де ж мирний атом? Є його гробниця
Й одна велика жертва - це Земля.
Примара ж вилітає подивиться
На "мир", що нею створений, здаля.

2013

Коли я повернуся у дитинство
І світ побачу іншими очима?
Лишилися калюжі й жмутки листя
Назавжди за закритими дверима...

І казка мами, на ніч розпочата,
Крильми тріпоче у душі дитячій.
Шкільна доріжка, вересневе свято -
І я, і мама - дві принцеси наче!

Шпаківня, татом вистругана взимку,
Піднятись на найвищу гілку просить!
Цей тихий сад - у пам'яті картинка.
Сім'я пташина там живе і досі...

І перші двійки, втечі до бабусі -
Усе батьків приймає милосердя.
Сервіз розбитий, хтось іще не в дусі,
Дитячі сльози - може, спересердя?

Усе було: "не можна" і "не хочу",
І стово "треба" доганя повсюди!
Образу тиху, мов морський пісочок,
Загладять найрідніші в світі люди...

Усе бува! Навколо інші діти,
Як ми самі колись, затулять вуха,
У думках кожен з них по всьому світу
Щодня літа і власні мрії слуха.

Ми досі діти. Ви хіба не знали?
Вже просто ігри - не з піску малаші,
Хоч думки в казці трошки й заблукали...
Але... Хто скаже?... Може, це й на краще...

Де шелест листя, де туман і мряка,
Там тихий дзвін пустої самоти...
Нікого там, лиш вітер, тиша, ти...
Лиш час і перехрещені світи...

Там місяць від німого переляку
Сховався за душевний спокій хмар -
Душі твоєї вистиглий пожар
Злякав його вогнем тривожним чар.

Прокинулась... А сон неначе й досі
По закутках свідомості сковзить...
Це сон лише. А ніч - це тільки мить,
Призначена тебе саму зігріть.

Як хочеться назад - у стоголосся
Спокійних марень, дзвону пустоти,
Де самота і вітер, тиша, ти,
Лиш час і перехрещені світи...

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...

Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!

Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..

Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.

Як горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...

Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...

Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...

31.01.2013

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...

Сніги глибокі замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирському кургані.

Не вказані роки і імена,
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А, може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
І руський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007

Де сивий Буг несе у море води,
І де Інгулу плине течія,
Святий Микола з неба верховодить
Землею тою, де вродилась я,

Де Зевса дух колись співав громами,
Де воїнам Гефест кував мечі,
Там рай постав на березі лиману
Торговців, ковалів і орачів…

Боги їм слали і тепло, і зливи,
І чудеса для них творив Зевес…
Так розквітала Ольвія щаслива
В степах під охороною небес!

Віки минули швидко, наче днини,
З піском віки принесли новий лад.
І вже не Зевс, а вже проста людина
Тут свій новий побудувала - град.

Мій ізмарагде, милий тихий раю,
Ти серцем став навік тепер моїм…
Святий мій корабельний Миколаїв,
Південний царю, вічний, наче Рим.

2009