Марії Гордіївні Чурай
присвячується…

Сніги глибокі замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирському кургані.

Не вказані роки і імена,
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А, може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
І руський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007