Безмежні, безкраї поля,
Що мене сповивали у лоні
Наша рідна до серця земля
Хліб бере у вологі долоні,
І плекає у ширі душею,
Своїм серцем, що вічно живе.
Кожен хоче назвати своєю,
Все що в лоні твоєму пливе.
Але не пізнати до стоту,
Що за дивні сховала скарби
Моя рідна і дивна порода -
Сховок щастя і світу, журби.
17.02.11

Чи чуєш ти мене? Чи зупинився?
Чому затих в гаю мій соловей,
Чому він вже мені не раз не снився
Чи ж став ти вільним? Вільним між людей?
О!Чом не чуєш? Чом ти не сумуєш?
Чому не калатається в серцях
Твоя душа що з серцем не межує…
Тобі не треба вже твого вінця?
Кохав, співав і заливався з сміху
І клекотало навіть у душі…
Та вже тобі добро і лихо…
Ти просто все вже залишив
17.08.12.

Гойдався день і ніч між року,
Гойдав і нас з тобою вік...
Я б не зробив тоді ні кроку,
Якби від тебе я не втік...
Якби тоді не відчахнувся,
Вдихнувши неба аромат.
Тобою, бач , я поперхнувся,
як тим вином аж після грат...
Війна як відійшла й розпука,
тюремні скарги і казарми...
Такі як ти не тільки мука -
Вони беруть серця за дарма,
й ганьблять їх цим до болю вік...
Благати змушують, молитись.
Якби тоді я так не втік.
Прийшлось би знову відродитись,
А я не можу, та дарма...
Гойдає день мене в долоні,
як у колисці...Йде зима -
посріблила мені вже скроні.
Я втік тоді із білих нив.
Я біг, втікав, заліг на днини.
Я ,Бога, не тебе просив,
щоб не стріляли мені в спину.
Молився, плакав, вив як віл...
А не покинув того в серці
від чого я втікав досіль,
Від чого воно ще палкіше б'ється.
Любов свою залишив на біду.

Є десь куточок на землі,
Де чисті роси, як пісні…
Струмки ,як дзвін,сопілки грають.
Вони не дзвонять ,а співають.
Є край на рідній –бо землі,
Де милі спогади мої.
Дитинство у квітучій Україні…
Пташки,метелики,як нині-
Все пам'ятається мені…
Неначе рай у милім сні.
Всі друзі добрі споконвіку.
Тільки початок мого віку…
Я бачу поле край садку.
Це десь у милому кутку.
Куточку в милій Україні,
Моїй співочій Батьківщині.
У різнотрав'ї колір квіт.
Й синичка гарна десь між віт.
Дерева прямо коло поля.
Вдалечині тремтить тополя.
А я- в колоссі на землі.
Дивлюсь в той край ,де журавлі
Вітають осінь в житній силі.
Якби я мала тільки крила!
Це небо!Спогади мої!
У небі бджіл гудуть рої.
Воно ж і синє,і спокійне,
Якесь вже гарне і повільне.
Таке дитинство,як у сні.
Воно ввижається мені…
Бо вже я не така!Доросла.
І скоро не згадаю,як колосся
Ввижалось навіть уві сні…
Дитинство й спогади мої…

Скло в зимових візерунках,
Полотно, немов сіде.
Кришталеві там малюнки
Хтось прекраснії веде..
Срібним пензлем прикрашає,
Мов картину розписну .
І крізь неї виглядає
Хлопчик дівчинку-весну…
Хоч розтануть візерунки
І мережані світи,
Будуть у душі малюнки
У весні моїй рости.

Війна, на дотик…Як вона?
- Як дотик смерті,холод лютий,
Як сльози у крові у скруті.
Така вона , гірка війна,
Як плач, ридання в кругозорі.
Лежать всі друзі ледь прозорі…
Їх забирає смерть в просторі.
О горе! Вся війна – це горе!
Землею впитою вщент кров'ю
Ступає босоніж вже смерть…
Все що ростилося з любов'ю –
Убила ,рознесла все вщент
Й холодним,гострим поцілунком
Все забира в усіх життя.
Землі лиш зоставляє «подарунки» -
Знов повертає до злиття.
Тіла…Тіла…Тіла – не люди!
Весь кругозір застиг у них.
Від страху розпирає груди.
Немає майже тут сідих –
Всі молоді і полум'яні ,
Розквітлі ледь рум'янцем на щоках…
Я ледь іду…Із зброєю в руках.
Іду неначе у дурмані.
О,що це? Що це? Це – життя?
Хтось стогне у бою злиття…
Це виє вітер!Те виття…
А , може , матері дитя
Присниться зникле, одиноке,
У болі – у війні жорстокій.
Такий-то дотик у війни.
Вона без жалю,без вини!
Така вона…Як смерть – остання.

Твої очі як зірки для мене,
Дивляться у душу,в глибину…
Щось у них як золото червлене,
Здалеку я бачу їх й тону…
В сумі в посмішці,і знову у печалі,
Ти мені ні слова не скажи,
А я буду бачить твої далі,
Полум'я в очах наче ножі,
Наче ти мені все відкриваєш:
Своє пекло розпачу й почвар,
Рай свій під мій погляд підставляєш…
Та твій погляд всіх рідніше кар.
Кат мій,і душі моєї вбивця.
Ти пішов як зорі на зорі…
А мені б ще вік отак дивиться
В відблиски в очах як кораблі
У космічному і рівному просторі…
А мені б ще танути у них,
І горіти й тужить за тобою…
В день чи прийдеш ти серед усіх?
Чи майнеш межи людей жорстоких,
Чи майнеш серед людей в добрі…
Ти – моя печаль,в далеких кроках,
В просторі від ночі до зорі.

Там нема ні журби, ні кручини,
Там нема ані сліз, ані зла...
Лише там я на мить відпочину,
Там де я більшість снів прожила.

Там клекочуть співочі лелеки,
край душі - обпікаюча мить.
Там нема холодів, нема спеки,
Там ні що ні про що не болить.

Це мій край, наче мрія із неба,
із просторів полів і заграв...
Мені іншого в вічність не треба:
Цю красу щоб ніхто не здолав.

Ці гаї - ці перлини надії
не зрівняли з асфальтом буття...
Поки вірю, ніхто не посміє,
Мого краю кровопролиття.
2011

Коли, як всі ми живемо,
Не розуміємо, як жити,
Коли чекати, як любити,
Із усіма юрбою ми йдемо.
Коли ж втрачаємо життя
І зостається мить до смерті,
Думки безжалістні , відверті,
Палке, крихке серцебиття…
Тоді вся мить стає, як вічність…
Всі спогади летять, як вир…
Прохання розуму: "Не вір!"
Думок якась аутентичність…
І раптом промінь між шибок
Все зупиняє: мить, бажання,
Думки і сльози, і страждання…
Неначе він, лише той крок,
Та мить, що розділяє нас і небо,
Веде у неминуче і крихке,
Небачене й таке палке…
Але тоді вже не до себе.
Як рідні, милі всі мені,
Кохані, вірні в цьому дні…
Майбутнє…Чи воно без мене буде?
Як далі будуть дні йти, і батьки
Без допомоги, рідної руки?
І розумієш, з друзів хто забуде…
Аж раптом в тебе буде ще не мить,
А все життя – неначе вічність.
Вся зникла втома, сірість, звичність,
Що десь боліло – не болить…
І хочеш жити, тільки жити!!!
У кожну мить,у весь свій час.
Чекати і радіти кожен раз,
Надіятись, журитись і любити!
Все перевернеться – весь світ!
Не друзі – хто тебе забуде!
Рідніші стануть милі люди,
І коженранок, як політ,
У мить, коли останнє диво
Урятувало і розбило –
Весь світ в обіймах розщавило.
Той спогад, що настав щасливо…

Як час спливає десь удалині!
Я бачу кров і сліз потоки…
Часи бездумні та сумні.
І біль – від кроку і до кроку.
Вам допоміг тоді сам Бог!
Когось забрав тоді до себе.
Та шлях й ціна за кожний крок –
все у крові з землі до неба!
Я знаю:всі слова у світі
Не повернуть життів невинних!
Не змиють шлях ,сльозами вкритий.
Й не стримають тих сліз нестримних.
Подяка – це ніщо з ціною!
Та Перемога – більш ніж слово!
Ваш шлях , усипаний журбою,
Майбутнє дав нащадкам знову!
І хай слова –ніщо з тим болем,
Я дякую від всього серця!
Ви віддали країні долю!
Майбутнім доля та зоветься!
13.02.2010р.

Кришталеві башти самоти
Я звела в своєму рівноправ'ї.
Там зима навіки , назавжди,
Там душі тортури безпідставні.
З діамантів гострі віття зір,
Краєвиди в холоді , всім сивім.
Там нема ні балок , ані гір,
Там палаци всі самотньо білі.
20.12.2010

Бурхливі постаті надії,
В суцветтях зір блакитнооких,
З падінням підіймали вії
Аж від глибин небес широких…
Там з діамантового блиску,
В промінні, вицвітали сплески,
Неначе, мить зібравши в низку…
Творили ми з надії фрески .
Дивились в небо, наче в долю…
8.09.2011

Волошкові прегарні твої очі
Вдивляються в бузковий водограй,
У відблисках світанку сон лоскочуть,
Мов розгортають на землі цій рай.
Рожево-пурпурові квіти-зорі,
Поміж тіней незмінніх віт,
У водограї всі прозорі
Вдивляються в блакитний світ
Твоїх очей небесноволошкових,
Що так чарують все навкруг.
В них губляться,як у лісах-дібровах…
А хто вернувся з них навіки друг.
2009

Багряний небосхід…
За що тепер він сірий?
Блукаючи,все ж зблід,
Таки вже понад міри.
Глибока далечинь
Несеться з течією.
Людина,ти ж поринь:
Що ж робиш ти з землею?
Аж терпне у серцях:
Зів'ялі гинуть квіти.
Неначе…В душі цвях
Забили й ніде діти.
Гнітуще почуття:
За що їх всіх карають?
За їхне чи життя?
В містах вже нелітають
Метелики з весни…
Та жайвора не чути,
Мов відгук від луни…
Нам все це не забути!
Вернімо ж знов наш світ!
І не караймось більше.
Хай сяє небосхід
У сині своїй ліпше.

Між рожевого світанку
І смарагдового поля
Відблиски палкого ранку,
Що пливуть між хмар поволі…
Промінь – низка злат бурштину.
Скрізь оздоблення із хмар.
Тут крихкі хвости полину,
Різнотрав‘я й квіту жар.
Перелискує у росах,
Променіє і горить,
Розлива проміння в стосах,
Що у озері блищить.
І як з краю поля – балки
Подивитися на дно,
Озеро – як квіт фіалки,
як дзеркальне полотно.
Відбиває колір неба,
Чисту глиб і далечінь.
Ту блакить,що тільки й треба,
Де від хмар спадає тінь.
Звіробою квіт,мов вогник,
Розливається в усім.
Цвірінчить між трелі коник,
У відлунні жайвір тім.
Все це рідне і співоче.
Наче поруч,та дарма.
Серце в спогадах дівочих
Думку ту мою займа…

10.12.2010