Коли, як всі ми живемо,
Не розуміємо, як жити,
Коли чекати, як любити,
Із усіма юрбою ми йдемо.
Коли ж втрачаємо життя
І зостається мить до смерті,
Думки безжалістні , відверті,
Палке, крихке серцебиття…
Тоді вся мить стає, як вічність…
Всі спогади летять, як вир…
Прохання розуму: "Не вір!"
Думок якась аутентичність…
І раптом промінь між шибок
Все зупиняє: мить, бажання,
Думки і сльози, і страждання…
Неначе він, лише той крок,
Та мить, що розділяє нас і небо,
Веде у неминуче і крихке,
Небачене й таке палке…
Але тоді вже не до себе.
Як рідні, милі всі мені,
Кохані, вірні в цьому дні…
Майбутнє…Чи воно без мене буде?
Як далі будуть дні йти, і батьки
Без допомоги, рідної руки?
І розумієш, з друзів хто забуде…
Аж раптом в тебе буде ще не мить,
А все життя – неначе вічність.
Вся зникла втома, сірість, звичність,
Що десь боліло – не болить…
І хочеш жити, тільки жити!!!
У кожну мить,у весь свій час.
Чекати і радіти кожен раз,
Надіятись, журитись і любити!
Все перевернеться – весь світ!
Не друзі – хто тебе забуде!
Рідніші стануть милі люди,
І коженранок, як політ,
У мить, коли останнє диво
Урятувало і розбило –
Весь світ в обіймах розщавило.
Той спогад, що настав щасливо…