Твоя ціна обернулася небом, злетівши з кулею...

Миші в тирсі обрали порошенка, порошенко здавався їм добрим господарем, не те, що янукович, якого миші в тирсі також обирали, але страшенно помилилися з його справжніми намірами щодо їхньої тирси, та й самих мишиних прав на традиційне вовтузення в тирсі...
Януковича, зрештою, вигнали інші миші, котрі відмовилися бути мишами в тирсі, але справжнім патріотичним мишам у тирсі таке не дуже сподобалося, бо як би чого не вийшло! А таки вийшло! Бо сусідські коти, очолювані особливим котом під іменем "Х..ло", що давно вже паслися побіля тирси, вирішили, що після всього, що сталося, порошенко ніхто і звати його ніяк, і ті, котрі скинули януковича, зовсім не миші, а просто якісь виродки-фашисти, бо хіба миші так можуть себе вести? та й уся порошенкова сметана контролювалася котами, тож і нічого гратися в самостійність із такими фашистами і з такою, належною усім тирсою! І порошенко знітився, він хоча і стале надихав мишей в тирсі теплим і батьківським - все буде добре, хоча на нас і напали! - але тим, дивним мишам, що скинули нещодавно кепського господаря янкуковича і більше не вважали себе мишами в тирсі, пропонував боротися із зухвалими котами лише пазурами і непереможним духом, й упевненістю у своїй історично-тирсовій правоті. Бо як інакше, як можна ж бо поставати проти котів, та ще очолюваних таким ось "Х..лом"! Порошенко ж насправді теж був із тирси, порошинка від порошинки, тирсинка від рідної, завше такої обережної коморної тирсинки, тож і страшенно боявся - як би чого з тими котами не вийшло - в них бо ж такі зуби, такі пазурі, та й сметана його там, у них...
А тирси чогось усе меншало й меншало, і попереду маячила чергова холодна зима. Коти облизували криваві свої морди і знову вовтузилися в господарській тирсі, а порошенко виступав і виступав перед мишами, а також за шкляночкою хмелю перед іншими господарями щодо наглого нахабства їхніх геть здичілих котів, і, потайки, перед котами - щодо забезпечення його безсумнівних прав щодо сметани.
Коти ж усе тісніше і тісніше стискали коло округ глибоко занепокоєного господаря порошенка, і тирси все меншало й меншало, і миші в тирсі заривалися якомога глибше, розважливо і праведно пискотячи по кутках, - о, як би чого не вийшло, як би чого не вийшло, може обмине, хоча б мене омине, я ж лише мишка в тирсі, чого усі біди чіпляються мене?..

Антураж: Глибоке маргінесно-підземне задуп'я у найчорноземніших місцинах світу. З отої глибини, у часи відлиги, коли вічна мерзлота СРСР стала танути, потягнувся кволий пагінець українського відродження і народовладдя, - повільно потягнувся, бо глибоко сидів у щільно затоптаному місці, та й украй кволий був. А над головою у цього пагінця ще ті брили - кам'яні і льодяні.
- Хіба пройти без всесвітньої допомоги через цю щільність, спаяну лютими морозами совдепії, а ще раніше - царизму східного і західного?! - гомоніли клітинки-"інтелектуали", - та й хіба ми у той бік ростемо! Потрібно у зворотньому, прямо до Америки!..

Але всесвітньої допомоги не відбувалося і не відбувалося, а пагінець особливо і не сподівався, і ріс далі, залишаючи позаду омертвілі лушпайки герман, лавриновичів і головатих, підбираючи дорогою інших різних паразитів, що таким чином вирішили вийти на поверхню.
Але до поверхні було ще далеко. А ось місця, через які проростав пагінець, виглядали подеколи дуже навіть звабно - мякі, насичені перегноєм кубельця-печерки. Та пагінець не спинявся, ріс далі, а осілі в кубельцях лушпайки-паразити тикали услід чутливими до здобичі вусиками, "які нічого не крали", і звинувачували паросток, що той петляє, огинає брили, не пробивається через бетон, і що живий ще той пагін, що не зупинився, росте далі...

Петляй, Пагоне, далі, рости попри все, бо природа твоя прагне цього, бо для цього ти і посаджений Богом у ці, понищені бісівщиною, чорноземи!

Постфактум:
(Щодо програшу проукраїнських сил на президентських виборах)
                           "Потрібні нові люди, справжній національний лідер..."
    Безумовно потрібні нові особистості, і вони є, зростають - це помітно, і це тішить. Одначе слово "люди" я би не вживав, бо "людина", це результат, який є досконалим і насправді використання цього означення в контексті виборів, як на мене, підозріле.

Чи повинен взагалі бути національний лідер? Я категорично проти такого бачення. Але це не значить, що повинно творитися те свинство, яке розпоширюють "псевдопатріотичні сноби" - оце ганебне "противсіхування" і неходіння на вибори. Себто, тотальний ідіотизм глибокодупного критицизму.
    Ми живемо не лише в країні Україні, а і в державі Україні, тобто повинні вести себе вкрай відповідально щодо України і Українства. А отже проявляти свої особистісні дурні чи мудрі погляди до певного, вирішального моменту. Як ото другий тур виборів Президента, наприклад.
Кожне українське "я" після цього повинно засунути свої непомірні амбіції глибоко у шухляду єства і долучити свій скромний голос за ту кандидатуру, яка отримала більшість проукраїнських голосів, і є об'єктивною реальністю досягнутих українським суспільством пропорцій і компромісів. І КРАПКА! ВСЕ ІНШЕ НА НИНІШНЬОМУ ЕТАПІ ВИЖИВАННЯ УКРАЇНИ ЗЛОЧИН!

Чому ж так не стається?
Мої скромні розмисли привели мене до однозначного висновку, що пошуки такого безперечного лідера, і як наслідок "протесне голосування" - є відображенням глибокої аморальності певної групи "протесного виборця". Ця компанія насправді підсвідомо шукає отого Місію, який (яка), рятуючи країну, повинна врятувати і особистісно кожного такого "грішника". Натомість управління державою не передбачає такого. Перепрошую, але "Кесарю Кесареве, а Богові Богове"! Отже замість того, щоби діяти раціонально, по-державному, маленькими кроками йти у вірному напрямку, дуже багато з нас (у першу чергу, і від надмірних, не пов'язаних із осягненням поняття ДОБРА, знань, а також і від абсолютної відсутності знань і практики доброчинства) шукає іншого, глибоко особистісного!
У цьому корінь проблеми, і залишається тільки призвати всіх наших патріотів до дзеркала і запропонувати їм пильніше приглядітися до себе - можливо пора вже собі сказати правду? Хто ти, і чи вартий ти того, на що претендуєш!
Облиш порятунок своєї душі собі - і об'єднайся для порятунку України найширшим колом!

    Ще раз повторю слова невідомого мені автора щодо вирішальних моментів у нашому житті, бо краще не сказати:
"Якщо ти не здатен до об'єднання, то ти не патріот, а гоноровий ідіот!". Роздрібненість патріотичних сил - нищівна загроза українству! Об'єднання передбачає якогось лідера. Треба об'єднуватися навколо того, що є. Життя покаже, чи виправдає він довіру людей. Якщо ні, то прийде інший. Але сили будуть вже згуртовані. А так будемо мати розбрат і далі. І тоді марні сподівання на якусь кращу долю."

1234

Колеги, долучайтесь, ставайте знаменитими драматургами!
Наша модерністично-іронічна композиція направлена на висвітлення у темній аудиторії злістних питань
б) відновлення почуття патріотизму та національної гідності українця;
- в) видатні історичні події та постаті України;
- г) пошуки національної та об’єднавчої ідеї;
- д) проблеми сучасного громадянського суспільства.
і звісно, головного питання
- а) кохання, і ще раз кохання, на тлі кохання.

Дійові особи та виконавці:

1. Голоси - за кадром (на всю неньку).
2. Іван - характерний герой народного епосу;
3. Катя - Іванова дружина (перша?);
4. Зеньо - а також чорт, характерний герой народного епосу;
5. Леся - Зеньова тітонька, з пекла (міста Львова);
6. Ярослав Нечуйвітер - лікар швидкої, представник світлих сил;
7. Варя - руденька медсестричка (німфа рівнин?);
8. Ніка - зеленоока медсестричка (німфа лісів?);
9. Босс - сам Сатана.
Та інші герої...

_{Забуте цивілізацією село Ловеласи. Камера вихоплює рух на дні найглибшої у світі депресії - це наш Іван, який, наче той Ілля Муромець таки збирається вийти з хати, уперше після смерті колгоспу "Ставка Ілліча".}

СЦЕНА ПЕРША: „ГОЛОСИ”

1 (Жорж Дикий і В.Л.)
- Глянь, Іване, пика п'яна, на Європу - сита, вбрана!
- Ми ж, Іване, люди, чуєш? У-кра-їнці! - не забудеш?
- А Європа гарно вбрана, бо жінки там наші зрана
прибирають, миють, ладять, заодно і пестять-гладять...
2
Голоси стихають. В барі чути бренькіт на гітарі:
"Ще не вмерла України...”. А навколо: хелувіни,
День індійки, День масона, День всесвітнього гандона,
- СНІД спинити в кожній хаті, в кожній Галі, в кожній Каті...

- Та не має вдома Каті,
тільки Ваня на кроваті!
- Ах ти Ваню, бідний Йванку,
випий ще, - останню склянку.

3
Холодно, печаль не гріє. На Вкраїні заметілі.
На Вкраїні зимна мряка, а достатку - кіт наплакав,
кіт наплакав, пес нагавкав. З лісу визирає мавка,
та нікого не видати - Йванко не виходить з хати.
4
Голоси його турбують, похмелитись пропонують.
А у барі знов стріляють, потім з „Гірко!” серце крають.
- Де ж ти, Катю?! Кажу строго - або всьо, або нічого.
Тільки хуга. Сутеніє. На дворі собака виє.

Мавка нудиться, воліє
парубка, а той дуріє.
І ні дзень, ні кукурік,
нежиті і тій гаплик. (/Жорж Дикий і В.Л.)

5 (Варвара Черезова)
Душу-серденько ятрить, мавка, хоче аж пищить.
А Іван чекає Катю, сам-один в холодній хаті.
Нє, щоби піти гуляти – мавці данину віддати,
оковиту хлепче він – лине склянок передзвін.
6
Огірочком заїдає, Катьку тихим словом лає,
щоб гикнулось їй, заразі, на чужому перелазі!
Навіжено стогне вітер. Йванко став, з чола піт витер.
Лихо правди не приспить. А на дворі пес гарчить.

- Бідній мавці – чорний ліс!
- Де стежки поплутав біс!
- Де і Лісовик втопився!
- „Мавко, мавко”, так журився! (/ Варвара Черезова)

7 (Зеньо Збитий)
Ша! дорога круторога - чорт криві волочить ноги,
біціклєти "брум" бурмоче, масло у поршнях шкваркоче,
в шоломі глухім, як в танку, ледь піддатий з позаранку,
в галіфе на вид зеленім пре до Йвана в гості Зеньо.
8
Ось село, а ось і брама. Треба зустріч остограмить -
путню завести розмову про господу два-три слова
вставити членороздільно, перейти на тему спільну -
як бідося ломить руки, а жінки (пардон) - гадюки.

- Бог допомагай, Іване!
Не лупи очей, баране.
І витягує за вухо
обідонену сивуху. (/ Зеньо)

9 (В.Л.)
Так у Неньці повелося, гонять з буряка й колосся,
гонять з цукру, і зі сливи - для душі, не для наживи.
Словом, пити в нас не ново, бо однаково „хреново”:
є душа - життя не має, є життя – душа страждає.
10
Наче дідько щастя викрав! І клубочить туга звикла
в грудях, як надворі хуга, і здається краще друга
не знайти, аніж в стакані, як не в грудях, то в гортані!
Але щастя в того ж чорта, віддавай підступна морда!

- Прикро на душі Івану,
що дійшов до краю сп’яну!
- Гляньте гість наш у вікні
хвіст ховає в убранні! (/ В.Л.)

11 (Зеньо Збиток)
Оножилась біціклєта, Зеньо витягнув з планшета
ковбасу, шмат солонини, запальничку, Верховину,
карамельку на солодке, мавки перса звислі з фотки.
З куртки вивалився бебух, на паркан відляв потребу...
12
-Слухай но, Іване, віриш? - хлоп без баби - кінь без фіри,
як літак без бензобака, без намордника собака.
- Пий-гуляй та веселися... Чорт під мухою вселився
і пливе язик в етері, що ні в кут не йде ні в двері.

- Від спідниць світ баламутить -
ним масонське кодло крутить,
все, що в скрутку полюбляє
на борщі хлопів лапає! (/Зеньо Збиток)

13 (В.Л)
Та Івана не проймає, Зеня він за хвіст хапає.
- Звідки в тебе це, небоже? Щоби виросло - не схоже.
Дай-но голову - і роги, - ти диви який! А ноги?
Та не сіпайся, скоромний – я тобі не преподобний.
14
- А цікаво, Зеню, в хаті ти з’явився ще за Каті?
І пішли про службу в знаті за кордоном ляси кляті!
Годі вже крутитись-витись - не чортам зі мною битись!
Хрест натільний і молитва, і скінчилась скора битва.

- Вибирай мармизо сиза:
або з твого дармовиса
роблю виріб Фаберже
або ми у Каті! Вже! (/В.Л)

15 (Зеньо Збитий)
- Бійся біса! Плоть - не гума! Що то за манери, куме?
Я ж до Тебе, як по душу... Ти ж зкогучений і дусиш,
Тягнеш, мов кота за хвіст комсомольський активіст.
Йойкіт, танець папуаса під музончик ВВ-пляса.
16
Барабуми, барабами - боком лізуть остограми.
- Із якого гною муха перейшлась тобі по вуху,
провела водою вила та за язика вкусила?
Постривай, вчухнись Іванцю! - досить маю диких танців.

Летимо! Скоріше в кочі -
ранок мчить назустріч ночі,
а мені до мавки в гості
нині ще - зігріти кості! (/Зеньо Збитий)


СЦЕНА 2, Америка, Нью-Йорк.

17(Зеньо Збиток і В.Л.)
Ось вона - Блаженна Терра, дує в цівку револьвера,
від Маямі до Аляски, від попа до попуаски.
Позліталися, як мухи, на зелену бормотуху -
схід Європи, африканці, рій китайців в жовтих штанцях,
18
в касти втиснуті індуси, друзи, гузи, гагаузи...
Кожен лізе, тягне, пхає, збоку, знизу, як до раю.
А задарма тут немає. Навіть пес „за так” не лає.
Все за гроші, в наймах доля – в кожного своя неволя.

Має ж хтось тому вельможі
будувати замки гожі,
дупками трясти у барі,
продаватись на бульварі?..

19
Впились в небо хмарочоси. Вусебіч реклама косить.
По Бродвею люд гуляє. Мчить сабвей над автоплаєм.
Sic, Нью-Йорк! Гарчить кокетно! До всього амбівалентно.
Можна жити - Тихо. В славі. За свої, чи за лукаві.

20
Станція "Столиця Світу". Приземляємося!

Вітер

ляпаси дає по морді - по-слов’янському мажорні.
Коментатор: - Брайтон Біч, не важливо день чи ніч
все доступно, прошу пана, можна з рана і до рана.

Дякуй за посадку бісу!
Ти ж важкий такий, гульвісо, -
а якби я навернувся,
карку на шляху позбувся?
21
- Досить Зеню! Де, барбосе, моя Катя?

- Катька? В Боса.

Бачиш, там, вгорі, палати? Можемо туди злітати.
Будемо там, як два півня - перегаром тхне шпаківня,
пики бриті місяць тому... Може спершу зняти втому?
22
І свербить чогось у носі – певно зустріч з мафіозі.
То тобі не в клуб на дриги. Краще спершу до бариги -
фрак позичити, помитись, поголитись, підпахнитись.
Щоб, лягаючи до гробу, мати хоч-якусь подобу.

Що, Іване, серце мовить?
Чорт не батько, не неволить!
Може інше до пуття?
Зачнемо таке життя!

23 (В.Л.)
- Наковтався, Зеню, згуби, чортові заліз у зуби.
Та негоже відступати, як гадаєш? Здатен стати
в розмір персня на мізинцю? Бо так явно, нечестивцю,
нам не личить далі в парі вештатись на цім базарі.
24
А відтак - на очі Каті, сумніви долати кляті.
Не тремтіти ж перед нею? як не як, були сім’єю!
Не прилизаний – дурниця, фрак також - я ж не жениться,
а, можливо, навпаки. Наряджатись не з руки!

- Тпру, Іване, спокійніше,
і з фостом моїм ніжніше!
Договору ще нема,
не служити ж задарма! (/В.Л.)

25(Зеньо Збиток)
-Ось папір, перо, печатка, від кінця і до початку
текст угоди - метр сорок (зуби тягнуть з віскі корок,
із кишені дві гранчатки витягає для піддатки,
бісове вливає зілля, наче дружба на весіллі).

26
-Треба тут, де пише "хочу", власноручно приторочить,
чітко на папір нанести - або підпис, або хрестик.
Доки житимеш , Іване - чорт із-під землі дістане
що душі Твоїй збагнеться (а з кишені дуля пнеться).

-Я, Іван... (під ніс читає)
гм-гм-гм... та й обіцяю
як вже час прийде вмирати
душу, бісобі віддати. (/Зеньо Збиток)

27 (В.Л.)
Доки житиму... Ах Зеню, наче вже на бюлетеню.
Ми з тобою стільки пили, що навряд чи в мене сили
стачить довго „царювати”. А безсмертя зможеш дати?
- Ні! То справа Вельзевула, в мене тілько звична „булла”.

28
- Зеню, ось скажи мені, щойно ти промовив „ні”,
то тебе за це похвалять, чи в смолі пекельній зварять?
То ж бо. Дай мені збагнути, як з усім тим далі бути,
маю спершу в Каті взнати чи ж бо душу віддавати.

(Голоси)
- Як казала відьма Клава -
шлюб не завше перва справа!
- В кожній жінці - хтивий змій!
- Дайте ж слово молодій!

29
-Ось тобі чортяче слово!!! Зеньо зменшився раптово,
блиснув, наче риба в банці перснем золотим на пальці.
Пропищав: тепер летімо!.. Світ здригнувся - грубо, зримо
і спинився в дивнім місці, на імпрезі урочистій.

30
- Я ж казав тобі, Іване, волиняцький партизане,
вся тусня у фраках, строго! Втім, поглянь і ми – нічого!..
Та Івану не до знаті - поглядом припав до Каті,
- Катю! В мене слів нема, літом зникла – вже зима...

(Голоси)
- Певно цар тут бал приймає.
- Водна гладь у вікнах сяє.
- Ах, як гарно Катя вбрана!
- Жаль, не признає, Івана! :(

31
(В.Л.)
Просто мимо йде, повз нього - неприступно, сухо, строго.
- Катю, зачекай, куди ти? Та її не зупинити.
- Йване, не роби дурниці, тут-бо не дають по пиці...
- Катю, може чим образив, то пробач, за викрутаси...
32
- Хто ви? З вами я раніше не стрічалася? - Пильніше
глянула Івану в очі, посміхнулась, - Всі охочі
тут зі мною час втрачати, а не з виглядом курчати
перед нашим Доном в п’яти жовті дзьобики ховати...

- Дон сьогодні друг жаданий!
- Це тому, що в дупу п’яний.
- Може так, а може й ні.
- Ось він, очі до землі!

33-34 (допишеться)
Наче чорний вихор - з риком і пекельним п’яним гиком,
ввалюється натовп в залу, попереду вершник, з шалу
в усі боки злото-срібло мече і гукає хрипло:
- Всім даю озолотитись, й тим від мене відкупитись!

- Не помітив серед верзень,
як злетів із пальця Перстень!
- Йван каблучку підіймає,
одягає, і вклякає! (/В.Л.)

(Зеньо)
35
Бал кипить від нечистоти - вади, лиха та гидоти,
упирі та вурдулаки, аси забивання баків,
відьми, мафіозні клани, проститутки, наркомани,
лапуни та лаподаї, посіпак добротна зграя.
36
Поміж ними Зеньо ходить та хвостом поважно водить,
вливши крові до бокалу, нанизивши ніжне сало,
до Івана шмиг під вухо та , мов муха-цикотуха:
-Ти чого, як гріх на душу, гапишся - Твоя Катюша?

Не крутись, мов кілька в банці!
Обіймеш Катюху в танці,
лиш, як Договір задієш!
Сам вернути не зумієш! (/Зеньо)

37 (В.Л.)
- Досить Зеню. Далі проза. В мене перстень цього, Боса,
він казав - що подарунок, а для мене – і рятунок.
Дай-но руку, Катю, тому, хто тебе верне додому!
Я тепер при їхній силі – раду дам собі і милій!
38
Пізно хлопче, на мені клятва дідьку на крові,
і додому не охота, там кругом одна жеброта...
Та Іван її стискає у обіймах і зникає.
Зеньо теж. А з ними й ми йдемо з балу Сатани.

- Та вона ж його не любить,
Дідька в кожнім сні голубить!
- Викинь перстень Сатани!
- Підступ? Боже борони! (/В.Л.)

Кінець сцени другої?

Утім, ситуація схоже патова:
Іван повертається додому з жінкою, яка ніби Івана вже і не любить, Івана і Зеня любить мавка, і всі інші вірні Україні жінки, а також плани на нього (них) має бісова тітонька Леся, як на диво, молодша за Івана, та Зеня роки на 2-3, але в Івана є бісова каблучка, з якою він може робити все, що хоче, а також вірний „друг” Зеньо, що влип у немилість Сатани, провівши Івана тайком на бал, де Іван „отримав у подарунок” цю каблучку.

Працюємо" над Сценою 3

СЦЕНА 3 Прощавай Катю!..

_{Забуте всіма на світі село. Хоча й неподалік від райцентру, але з цих боліт все, що могло повзти, вже виповзло. Одна лише Іванова садиба яскраво палає вогнями на тлі відключеного від електрики району. Вірніше, електрику нещодавно включили, але якраз перед цим запроданці позрізали і здали на брухт всю електромережу. І переплавили цю електромережу вже у печах інші запроданці. Темінь неопалеозою над радісним колись районом. Навіть бар, перероблений нашвидкуруч з колишньої "Сільпо" крамниці, стоїть забутий і забитий дошками навхрест. Чорна біда!!
А навпроти Іванова садиба. Лише вчора повернувся Іван з Катею на руках, а дім із дерев’яної руїни став моденою кам’яницею на три поверхи.
В домі Іван, Катя, старий товариш Івана – Зеньо і його найближча родичка з Коломиї, тітка Леся, що абсолютно випадково, проїздом до Москви, заїхала до Зеня - на мотоциклі покататися.
Лісом до обійстя прямують, заблукалі, лікарі швидкої - Ярослав Нечуйвітер, і дві його медсестрички - Варя й Ніка. О!}

39 (В.Л.)
Катю, годі сумувати, глянь які у нас палати!
Варто тільки захотіти – буде все! найперше – діти!
Шум, гармидер, колотнеча, непосидлива малеча...
Але вже пора, напевно, за вечерю братись ревно?
40
Кажеш, Зеню, твоя тітка не яка не будь сирітка,
а міська шановна пані, й народилась в сарафані?
Тільки надто молоденька – тітка, а така „свіженька”!
- Зарядила магнітолу, крутиться довкола столу.

- Тітка Леся з Коломиї!
- Поцілунку слід на шиї!
- Стіл від наїдків ломúться!
- За столом, в кутку криниця! (/В.Л)

41(авт.Олесь Хол.)
І довкола того столу цьотка в кімоно по колу
з філіжанкою і ранцем, йде, виспівуючи, танцем,
кидає в тарелі, миски, все, що квапиться до писка,
глип на хлопців – погляд Леді, мов, звертайтесь при потребі.
42
Зеньо хутко причесавсі, покрутивсі, облизавсі.
Молоде, говорить, діло (так у споднях засвербіло).
- Зенью, втямся, схаменися! У віконце подивися,
мавка з лісу виглядає, на обіцяне чекає!

- Мавка - нежить! Інше діло
молоде, вродливе тіло!
- Не вартує ні гроша -
Чорту головне – душа! (/Олесь Хол.)

43
(авт. Зеньо)
Ух, яка смачна дівочка, причепурена, мов квочка.
Сто раз світ перекарачив, а такої-о не бачив,
щоб і перса та сіднички пасували так до личка,
дуже хочеться, шановні, душу відвести по повній.
44
Бо ж дісталося ж від боса, не дивись, Іване, косо -
за тамтешні походеньки знов погнав сюди, до Неньки!
Ось і на тобі - приїхав, а допіру тілько втіха,
що місцеві обормоти потягли електродроти.

- У пітьмі росте крамола.
- Польку втнула магнітола.
- Хвіст у штанях, мов гадюка!
- Зеньо Лесю взяв за руку. (/ЗЕНЬО Збиток)

45 (авт. В.Л.)
Та не сталась чорту пруха – моцний дзвін пальнув у вуха.
Гість нічний у браму входить, й за собою двох заводить!
- Гей, впустіть „швидку” до хати, хуртовину переждати!
В сінях радісний гармидер. На порозі Нечуйвітер!
46
- Йване?! – Славку?! Звідки муже?! На ошурки вітер струже,
а ти з дамами гуляєш! - Та хіба з оцим вгадаєш?
Заблукали, та, нівроку, хату звів ти крутобоку!
І коли ж устиг підняти? Дивина, що і казати.

- Докторе, у нас біда!
- В’яне жінка молода!
- Та жінок у світі стільки!
- Більше тільки в морі кільки! (/В.Л.)

47 (авт. Зеньо)
- Зеню? – Славку! Доку, милий! Ангельська цілюща сило,
де тебе вітри носили, билом били, в кров місили?
І до вуха: - Шо за лялі на тобі, ну геть коралі,
Нечуйвітре - тяп-гульвісо, швидше познайом їх з бісом!
48
Підіймає оченята та стріляє ними хватом,
нюхом чує - душі ніжні, руки потирає спішно.
- Щирий мій уклін паннусям! Слів ніяк не наберуся,
щоб постать, зібравшись з духом всім на зло пречистим слухам!

- В Славка завше густ на славу. (Що б це значило?) :)
- Прошу в ґречку - на забаву!
- Розпашіли мед сестрички!
- Палить розум перемички!(/Зеньо)

49 (В.Л.)
- Грійся, Славцю, дім – дрібниця, було б з ким теплом ділиться!
Свято в нас - вернулась Катя з мериканського закляття.
- Де ж вона? Чому не бачу? Тож до Каті й дім в придачу?..
- А це – Леся, доктор права. – То - Оленка! Там - Варвара!
50
- Зеню, клич гостей до столу, - І господар вийшов з холу.
На очах у Каті сльози, глибше - блискавиці й грози.
Все на світі проминає, Катя іншого кохає.
Час, Іване, зрозуміти, нею вже не володіти.

- Відпусти її, козаче!
- Бачиш, плаче, плаче, плаче!
- Що тут думати - оце
повернув каблучку й все! (/В.Л.)



Сцена четверта УКРАЇНСЬКИЙ ВЕГАС!

51 (авт. Варя Черезова)
І початком злої п’янки дзенькнули гранчасті склянки,
Зеньо слово промовляє і сивуху підливає.
Нечуйвітер без манер обіймає медсестер,
та не плоті, змій, жадає, так, за звичкою, вправляє.
52
Леся в Зеня вперлась носом: - Катька рюмсає за Боссом!
Їй і «білдінг», і «мартіні», і Бродвеєм шлятись в «міні»!
Нам виконувати задум, - їй лише ж крутити задом!
Хоче, лярва, гарно жити, на Бродвею їсти, пити…

- Швидше перстень би віддав
і тоді гуд бай май лав!
- Глянь! вертається Іван!
- Геть сумний! Пропав пацан!
(/Варя Ч)

53 (авт. Зеньо)
Так воно в житті буває, ніби є – і „бах" – немає,
хоч буяло і цвіло – в місто тягнеться село,
ну а те - жене вагони з батраками за кордони.
Ті ж, кому копійка світить, в кого мов на дріжджах діти,
54 особняк
кинуть все – за дзенькіт money, за жаданий шурхіт манни...
Але ж - „бах” - сім`я розбита, доля шита-перешита,
і ростуть в чеканні чада, а держава ніби й рада,
що не вмерти і не жити у державі емеритам.

- Щастя наше, ким узяте?
- Ти це добре знаєш, брате.
- Скільки ж треба революцій,
щоб здолати злидні куці?!
(/Зеньо)
55 (авт.В.Л.)
55 (авт.В.Л.)
Серце надарма не крайте – повні келихи здіймайте!
Щоб не вимерзли зимою!.. Та кохалися порою!..
За красунь! Аби гарячі - а затим душевно зрячі!
За красу! Щоб не ховали, і намарно не втрачали!...
56
Геть печалі! Ярославе, хочеш зараз для забави
всі дурні шляхи районні стануть геть як закордонні?
Візьмемо в комуни друзів, нині знаних товстопузів!
І твоя швидка віднині не загрузне більше в глині!

- Повернути, що накрали!
- В серці Бахові хорали!
- І погляньте - добре є!
- Свій до свого по своє!
57
- Йване, Зеню, що за штучки! Ми допилися до ручки?!
Йдіть сюди, з-за столу встаньте! Мариться мені? погляньте!
Зеньо підхопив сестричок, - Без буремних п’ятирічок
плани партії – народу! Зважте також на погоду!..
58
Дивовижа! Неозорі ліхтарі зросли у полі,
міццю чорною грудей розітнув ліси хайвей.
Навіть сніговій спинився, задивився, розгубився -
що ж це сталося - з віками непролазними шляхами!

- Що ж Іване ти накоїв?!..
- Для доярок, для надоїв?!
- Для робочих і селян?!
- Для здичілих хуторян?! (/В.Л.)
59 (Зеньо)
Наш Іван - хлоп господарський, окрім цих хоромів царських,
виписав сюди зі Штатів пів-доріг із Цінцінаті.
В нас тепер районна траса - "хайвей Литки-Ловеласи"
в два боки! Ще й триполоса – під машину, трактор й воза!
60
Як подумаєш - не втямиш, - ні грязюки, ані ями,
все розмічено і блисне... що за диво, справжній Disney!
Помчимо із Ловеласів аж до Литків першим класом
там китайський секунд-хенд! повернемось - п`яні вщент!

- Знано, Зеню першим ділом
мотоциклом ошаліло
даму Литками промчати!..
- До готельної кімнати! (/Зеньо)
(В.Л.)
61
- Зеню, дай мені сказати, досить баки забивати.
Нечуйвітре, це не мари, чорт візьми, хоча і чари,
але й ти, коли лікуєш трішечки також чаруєш!
Тож вважай, що справу всю ту я довів до абсолюту!
62
Зараз є у мене сила – доля ось нагородила,
а навіщо те - без Каті - жар такий в моїм багатті?
Хай ось землякам послужить, щось хороше надолужить...
Катю ж я назад відправив - згідно всіх гламурних правил.

- О! мерщій на старт дівчата!
- Не жених, а вища знада!
- Що закоханий – дурня,
спрага спрагу вдовольня!

63
- Стільки зможемо зробити! хай здійсняться світлі міти!
А щоб ви не поспішали, зупинив я часу шкали, -
всі годинники спинились, де роїлось - зачаїлось,
ми одні на цілім світі - в нескінченнім серці миті!
64
- Точно, Йване, аби пити, час до дідька тра спинити!
- А в коханні час як злодій, губить всі радіння плоті :(
- Дивно, Йване, красномовним став з кільцем своїм коштовним...
- Славку, наливай! дівчата вже сумують, хочуть свята!

- Ой, здійсни мої бажання!
- І мої - щодо кохання!
- Хі, любов! – суцільна зрада,
головне – це гроші й влада!

Шановна Z,
Ви цитуєте коментар і закономірно запитуєте, що це?:
Коментар: "Майстер-клас та й годі! Якщо вже кортить перекладати з російської на українську, то робіть це коректно. А так маємо переклад з російської на суржик.
Де Ви бачили в українській мові такі слова та звороти як: "банька", "Угорю", “Пособи!”, "нахмурить лице"
"Тщательней нужно", Пане Редакторе, писати ;-), особливо коли маєш статус R1"

Це життя, шановна Z! :)
Утім, і тут помітні деякі його літературні різновиди, про які додам пару слів нижче, хоча відповіді на конкретний коментар можете переглянути на відповідній сторінці перекладу Володимира Висоцького "Банька" http://www.maysterni.com/publication.php?id=9202

Про мистецтво - від кохання і до любові?

В мене інколи складається враження, що посеред авторів і читачів, закоханих в українську мову, літературу, є такі, які зробили собі з видимої їм частини Прекрасного такого собі Ідола, і бачать Предмет тільки певним чином, можливо, як фотографію коханої. А їхнє творче існування наповнене служінням цій світлині - у цьому для них сенс буття - оберігати видимі їм завіти і устої, а, зрештою, і свій образ, своє бачення, з певною поляризацією - бачення себе високими у високому служінні? Чи не тому вони так жорстко відносяться до різноманітних живих, актуальних, інколи експериментальних процесів співпраці інших з мовою в середовищі Поезії, до повноцінного використання тих Її континентів, яких самі вони не бачать, чи не освоїли? Думаю, що основне тут, схоже, ось у чому: а де, власне, Мистецтво, так?
Якщо вважати, що Мистецтво, це завжди передовий фронт "боротьби" (звичайно, що не відповідний поняттю земному, війни) з'єднання - Творчості, Любові, Свободи Особистості – і, щонайменше, в обсязі Мови і Культури (як сукупності різноманітних традицій продовження Життя в напрямку Творця). То в тому ж напрямку погляду можна побачити і чисельні Шедеври мистецтва, які, наче значимі колишні перемоги вселяють сили і дух у передові частини, приймають, лікують, надихають зранених, втомлених, виховують, направляють, одним словом, виконують свою геніальну місію. А ще є і охоронці шедеврів Мистецтва, так? що, в основному, тилові частини творчих сил, бо не всі шедеври бастіонами височать на передовій, і більшість їх вже за спинами. :) Потрібні такі охоронці? Дуже потрібні! Але чи тільки вони потрібні? Чи тільки у цій охороні - надія на майбутнє, на достойне сучасне мови, літератури? Бо десь таки, цілком очевидно, потужно гуркочуть земні війни :)
Для мене також очевидно, що потрібно рухатись далі, тим більше, коли напрям таки більш-менш відомий -)

Ось така картинка, шановна Z, в мене виникла перед очима.

Так чи інакше, наша мова і література напуваються творами мистецтва – і це найголовніше, і ця тема буде завжди актуальною :)
Для наших поважних критиків тут ніби і поле діяльності - якщо взяти наш скромний ресурс “Майстерень”, то, наприклад, на головній сторінці блок "Кращі твори" ("Усі вибрані твори") - вони претендують на відношення до того самого Мистецтва. Будь-ласка, якщо є бажання - відкривайте нам очі :)
Та, частіше за все, це обопільний процес.

З повагою, редактор.

Привіт вам, шановна Z!

У першу чергу, вдячний за ваш дозвіл оприлюднити листа на сторінках “Майстерень”.

Дякую за теплі слова, дякую за розуміння, а також за щирі пояснення вашого бачення ситуації, подій. Не зміг відразу відписати вам через технічні несправності, тільки щойно все виправили.

Знаєте, у кожного ніби своя дорога, і, можливо, усі ці шляхи рівноцінні,
якщо їх проходити з достоїнством і людяністю. Інша справа, що можна ставити перед собою більш високі завдання, більшого від себе вимагати
і з різних причин, наприклад, аби таки пройти свою дорогу до дарованої
кожному Вищої цілі.

Я згідний із вами, що коли вимагати кращого тільки від оточення, то нічого
доброго з того не вийде, а деякі наші автори свідомо чи підсвідомо
орієнтовані тільки на формування поблажливого до своєї персони оточення.

А створивши таке оточення, намагаються ним керувати і керувати в напрямку зовсім не поетичному.
Усвідомлені такі діяння, без жодних думок образити кого не будь, я би назвав "університетською практикою". Це, як на мене, модель поведінки переважної більшості наших гуманітаріїв - авторів, які працюють у великих колективах науково-дослідницьких чи навчальних закладів і добре знають, як у таких колективах “триматися на плаву”.
Можливо це правило також успішно діє на інших самвидав-ресурсах, утім, окрім нашого. На нашій поетичній території визначальною річчю є авторський поетичний рівень, який проявляється серйозністю чи не серйозністю авторської поезії, серйозністю коментарів, глибиною бачення, красою рядків, співпрацею з мовою.

Звичайно є різні прояви такої, ще раз перепрошу за деяку неточність моєї назви, "університетської практики". У випадку поетичної талановитості
автора-гуманітарія, окрім формування оточення, шліфування тонкощів
перебування у ньому, відбувається і барвний мистецький процес, який у цьому строгому оточенні поетичних, наукових, фахових, в основному,
посередностей, набуває характеру яскравої гри. І без жодної явної
серйозності. Мистецька серйозність - серйозне порушення правил в оточенні посередностей. Чи не звідси і купа наукових розробок у напрямку "смерть автора", "смерть поезії", і інших містифікацій?

Така "університетська практика" помітна і в творчості деяких наших
талановитих “Самвидав” авторів. Але думаю, що це минуще. Таланти зобов'язані проростати вглиб.

Стосовно не надто талановитих в поезії авторів-гуманітаріїв, що сповідають
"університетську практику" на території "Самвидаву", - вони на сторінках "Майстерень" хочуть знайти приємне, комфортне для себе
"наче творче" існування. Створюють частими лестощами і захвалюваннями, і зависоким оцінюваннями своє "робоче" оточення. І, так чи інакше, таким ось чином намагаються ним керувати. Але наш ресурс “Самвидаву” направлений до іншого щастя, Поетичного. :) Тому неминуче і виникають конфлікти під час свідомих чи не свідомих спроб таких авторів
утримати свій статус у житті "Самвидаву", а отже і втримувати "Майстерні" на своєму рівні, впливати на напрямок загального руху. :(

Є , також, багато проблем і в не гуманітаріїв, але останні на нашому ресурсі чомусь ніколи не займаються створенням осередків, на кшталт, зон впливу.

Так, чи інакше, загальні розмови на загальні не поетичні теми будуть із загальних сторінок невдовзі частково вилучені. Вони "житимуть" у чатах, і на авторських сторінках усіх тих, хто не проти такого спілкування.

І ви правильно зауважили, шановна Z, що ставити оцінки "у помсту" ніяк не можна. Ті, хто роблять такі речі, а це часто відбувається і на тлі емоційного, захвалювального типу коментування, будуть тимчасово позбавлені можливості оцінювати інших, але тільки на час свого мистецького становлення.

А зараз про найбільш делікатне.

Шановна Z, стосовно вашої творчості маю відчуття, що є декілька речей, які мимоволі тиснуть на вас. По-перше, ви юна і приваблива жінка, і цілком природно, що обставини складаються частіше таким чином, що вам важко відійти від дійства, де ви на передньому плані. Повторю, це у вашому випадку природно і в майбутньому, за правильного вашого курсу не суперечитиме подальшому поетичному зростанню.
Друге, умови в Україні, нині не найлегші для зосередження зусиль тільки на мистецтві поезії, але кількість праці і тут завжди переходитиме у якість.
Як кажуть мудрі - легкі шляхи відкриваються тільки після важкого.

Мої поради вам - десь у середині себе погодитися із тим, що варто шукати і знаходити прекрасне за межами себе, що навчитися виходити із себе “дорогої” дуже важливо, бо колись це таки станеться всерйоз і надовго, отож - дрібниці і не дрібниці Життя за межами вашого прекрасного "я", як орієнтир. І не потрібно неймовірних зусиль! Головне отримувати від такого дослідження насолоду.
Насолоду здобуття себе завтрашньої.

Успіхів вам, успіхів нам усім. :)

Щиро ваш, редактор.

Ірина Новіцька. "Легенда про святу Маргариту" та інші твори.
"...ви що підстилка цього сайту, З вашим дитячим рівнем віджитого класицізму ви ще лізите коректувати? А своє грамомарало не пробували. Так в вірші є граматичні помилки(з-за цього ставлю 5), але сам вірш такий, що навіть багатьом геніям на цьому сайті задалеко до рівня. А вам краще працювати не над технікою, а над думкою, бо вона пуста…" Новіцька Ірина

Отож про "добро" і "зло"? "Наших" і "німців", "своїх" і "чужих"?
Спробуємо винести проблему обговорення віршів наших, сучасних авторів у нас же, в "Майстернях", на ширше поле "Критики-Аналітики".
У чому основне питання, основна проблема? Напевно, у потребі якихось універсальних домовленостей щодо того, що можна і не можна писати аби критика була корисною автору і читачам? Чи можна робити все і все допустимо?

---

Для прикладу беремо сторінку віршу Ірини Новіцької "Легенда про святу Маргариту", фактично мова тут йде щодо двох віршів, які разом із усіма коментарями і приводимо:
Легенда про святу Маргариту
„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…

...А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.

а також інший вірш Ірини Новіцької

***
Знімали літери з рядків,
зі шпальт, зі сторінок, -
несли крізь сизий дим віків
терновий свій вінок...
Чому хтось добрий голос свій
зненацька приглушив?
Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?..

Коментарі зі сторінки віршу "Легенда про святу Маргариту"

Вировець Лариса [2006-06-06 06:36:27]

Ірино, який чудовий вірш Ви написали!

Я скопіювала собі, буду перечитувати. Аж дух захопило, коли читала другу половину.

Татчин Сергій [2006-06-06 12:23:42]

Еге ж.
Всіма руками - ЗА! Майже бездоганно.
А майже - це (для мене)малесенький недолік: одне суцільне тіло вірша при сприйманні його двома частинами (самодостатніми!). Там є відчутна пауза. Її можна акцентувати відступом, або номерами 1 і 2 (супермініцикл), або (вибач, Іринко, за крамольну думку) заміною першої частини якоюсь влучною назвою: бо друга частина - ідеальна. І - вона окремо, не розбавлена першою, просто таки виймає серце. Хоча, може й так лишити, нічого не прибирати, бо ж читаєш першу - відповідний настрій, а вже друга - здіймає тебе на кілька сходинок вгору, а далі - тільки безмежжя.
Мої щирі вітання.
Пішов перечитувати (другу частину).

Хромова Анна [2006-06-06 12:46:36]
Слів поки нема - купа вражень.
А щодо частин - +1. На мої відчуття, вони дуже різні.

Мельник Тетяна [2006-06-06 22:48:17]
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

Мені здалося - що саме ця строфа є кульмінаційною. Навіть не зважаючи на те, що мова йде від імені "іншого". Пригадалась мені МАруся Чурай перед стратою... І порівняння це вживаю не тому, аби сказати про епігонство, а тому, що вперше після "Марусі Чурай" відчула щось подібне за силою та гостротою (те, що трагічне в своїй основі, і про що можна сказати саме так цинічно в лапках, брутально, і не інакше). А потім - пауза - це логічні зауваження, про які вже написано у попередніх коментарях. Чи зробить Ірина графічний переділ твору - не є суттю. Але читаючи твір, у мене не виникло думки про частини. Сприйняла його цілісно - мабуть саме із-за тієї строфи, про яку говорила на початку.
Вірш мене дуже вразив.

P.S.Такі "Маргарити" насправді належать обом. Але це вже з іншої опери...

Мудрий Андрій [2006-06-07 03:36:37]
Пречудово!
Останні два рядки кардинально міняють вектор настрою. Це як вправно загорнутий догори хвостик каліграфічно виведеного складного китайського ієрогліфа.

Вировець Лариса [2006-06-07 07:16:02]

Я спробувала вчора прочитати цей вірш вголос і зрозуміла, що обов’язково треба виділяти інтонацією мову різних героїв. і Зразу подумала, що непогано було б, у зв’язку з цим, розбити вірш на три частини, тобто розділити відстанню рядки з думками Маргарити, Мефістофеля і авторські.

Новіцька Ірина [2006-06-13 19:54:51]

Вибачайте, люди, за запізнення. Дуже вдячна всім за коментарі!

Справді, вірш варто розбити на частини. Бо перша - тільки експозиція, так би мовити, фактичний виклад, переданий вустами якоїсь пліткарки. А друга - те, що йде вглиб, входження в чужу душу. Я досить далеко тоді зайшла, гадаю. На тому крапка.

Модифікація Фауста (герой-чоловік) - це "я", обернене як до канонічного Фауста-науковця, так і до мене особисто, як складник оберненої пропорції. Особа, одержима інфернальними знаменнями, непосидюча, з трагічним розламом психіки. Через неї й Маргарита стає заручником темних сил, і насправді в героєві причина того, що ілюзорне щастя триває так коротко. Він не належить нікому, окрім усього світу. І по-фаустівськи "застопорити" мить спокою неможливо.

Слів Мефістофеля у вірші нема. Остання строфа - це епілог. Тобто, як я побачила, досить виразно виконує функції епілогу, що раніше не спадало на гадку.

Ще раз усім дякую.

Савранська Ванда [2006-06-13 23:01:01]

Люблю трансформацію у часі, у вас це -"модифікація" Фауста, входження в душу Маргарити.
Вдалося!! Згодна в усьому з Татчиним, а також з і"єрогліфічним хвостиком" - родзинка!
Так, філософський, мудрий вірш.

(Трохи боляче від першої частини. Про батька, якщо у Гете, щось не пам'ятаю - жарт).

Майстер Рим [2006-07-13 12:30:05]
За стилем чимось нагадує Ліну Костенко.
Є декілька явно невдалих слів і змістові розширення (те, що між рядками, для подальших роздумів читача), на жаль, видаються трохи банальними. Але це ж тільки початок дороги?

Новіцька Ірина [2006-07-17 14:14:53]

Отож відкриваю карти - в певному сенсі.
По-перше, пане Жорже-під-Майстер, "вітаю" з черговою появою на сайті.

По-друге, щодо ваших х (фройдівська "очетапка") "зауважень". Ляшкевич мене чесно попередив (благородства не забракло), що сайтівська публіка буде переглядатися у зв'язку з конкурсом особливо строго і з підвищеними вимогами, а перегляд буде робитися професіоналами. Пане професіонале, гляньте на власний рейтинг - навіть перед коментами Паші він був не вельми. тож ваші вимоги можна мені сприймати вибірково.

Стоп, а де вимоги? Де хоча б одна конкретна вимога, якщо на те пішло? Я вас питаю! Га?
Ваші приводи до незадоволення віршем (даним). "За стилем чимось нагадує Ліну Костенко.
Є декілька явно невдалих слів і змістові розширення (те, що між рядками, для подальших роздумів читача), на жаль, видаються трохи банальними. Але це ж тільки початок дороги?" Розгляну.
1. Так, я дійсно нагадую в традиційно розмірно складених віршах Ліну Костенко. Це, пане Жорже, смертний гріх? Я вичислила б вашу ідентичність, навіть якби ви не зачіпали цієї теми. "Стилістика" коменту видає вас із головою.

Новіцька Ірина [2006-07-17 14:29:12]
(продовження)
Так, я нагадую Ліну Костенко - це свідома конвергенція літературознавчих, ідеологічних, світоглядних засад і аж ніяк не плагіат. Ви звернули увагу, що про це вже говорилося (мабуть, замислились про те, як витягти козир із коменту Тані Мельник; напружили мізки сильно, бідолашний ви, чи не перегрілись вони після цього?), тож ваш закид відносно й опосередковано справедливий, але я ТАКУ подібність до товариша Ліни гріхом не вважаю.
2. Рядок про невдалі слова нагадує мені критику одного маленького імператора на музичний твір початкуючого композитора: "Ваша опера може бути, але в ній є деякі невдалі ноти..." Імператор трішечки знав музику і вибрав деякі вдалі слова для свого відгуку. Щоправда, що з того? Ви фільм "Амадей" дивилися? Може, зрозумієте десь рочків у вісімдесят. Отже, які конкретно невдалі слова ви мали на увазі? Прошу уточнити, пане професіонале! Я відповім на зауваги. Як професіонал професіоналові. Мій початок дороги вже позаду, а ось ви починати будете довго - повірте на слово. Мені жаль вас.
3. Опишіть, як ви розумієте зміст розширень поміж частинами тексту. Що, на вашу думку, за ними стоїть? Потрудіться написати хоча б твір-роздум у манері четвертого класу. Це трошки почесно, пане Жорже, коли вам так захотілося витягти мене на розмову. Охоче подискутую. От переможці конкурсу бачили своє (щось їм змістові розширення підозріло сподобались, чи не так?), а ви своє. Хто як мислить, той так і бачить.

До вас усе. Ви ж, напевно, знову втечете? О, не робіть цього, будь ласка! "Так негарно" (цитую назву вашого вірша й відсилаю читачів до нього, щоб вигідно порівняти наші з вами, Жорже, професійні якості.

Новіцька Ірина [2006-07-17 14:41:10]

Одразу відповідаю на зауваги до ще одного вірша, під яким нема де писати (хитрий ви, думали, останнє слово - ан нєт!) "Якщо вставляти свої 5 копійок, то підкидую один із варіантів відповіді на запитання
"Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?.."
Ентропія, як явище, стосується тільки речей "матеріальних", одже, в певному розумінні, тих сердець, що далі битись перестали. Себто йдеться про попередній рух сердець у напрямку від життя. З цього зору саме запитання виглядає трохи наївним? І до чого тут тоді терновий вінок, якщо не жили, не розвивалися, не ставали чимось більшим, а банально деградували?" Ось зміст коменту.

1. Фізично-метафізичні роздуми про ентропію. Рух серця - абсолютне безглуздя, воно, пане анатоме, не рухається нікуди, а тільки скорочується. І навіть якщо образно, то я мала на увазі скорочення серця в ритмі доби, яка йде вперед, Жорже, і цим серцям ніколи думати про матерії ваших "рухів". Їм треба набрати знань, осмислити цю добу, провідчути її, залишитися в ній - і коли вона ворожа і треба йти пробоєм, ця місія рівнозначна терновому вінкові і, незважаючи на зусилля, часто нездійсненна. Чи слід ставити в вину героям тотальну деградацію доби, Жорже? Хіба вони винні в тому, що ентропія засмоктує, як болото? Ось це останнє речення ви попри ваш склад розуму мали би зрозуміти дуже добре, бо ж ви й є складник цієї ентропії.
2. Знайдіть мені якесь одне ненаївне запитання в світі - крім, звісно, риторичних, які ви, впевнений у власній непогрішимості, є мастаком ставити.

3. Пане професіонале, а все-таки пишіть "отже" через правильну літеру "т". А то якось несолідно виходить. "Так негарно..."

Майстер Рим [2006-07-29 14:55:29]

Ірині Новіцькій, щодо ваших підозр - ні, Жорж Дикий, це інша особа. При всій моїй повазі до Жоржа і його організаційної діяльності на нашому сайті - його творчість - це світ Андеграунду, світ далекий від моїх світів.

Щодо ваших коментарів.
Я поставив свою оцінку "5" за обидва ваші тексти. Поставив оцінки з огляду на те, що ви претендуєте на рівень майстра, тобто R1. А, отже, до вас потрібно ставитися серйозно, що напівзаплющені очі будуть вам не дуже корисні.
У відповідь - не надто зрозумілі емоції. Хоча чому не надто? Тут, у нас для вас, Ірино, все якось не так. Мало простору для вас? Так намагайтесь його в поезії здобути. Хіба бути схожим за стилем (стосовно тексту "Легенда про святу Маргариту) до Ліни Костенко для вас образливо? Не читав при цьому попередні коментарі, а зараз бачу що і Тетяна Мельник вас із цим вітає.
А хіба "Є декілька явно невдалих слів" свідчить про те, що я вважаю ваш вірш в цілому невдалим? Вам властиві такі перекручування?
Не буду про всі слова, які, як на мене, не дуже добрі, ось явні "зашкурна - курва" в даному тексті ні до чого, - і “зашкурна” і “курва” ні до чого, не тільки рима, складена з них. Та й про наголоси теж - "бантина" - з наголосом на перший склад це одне, напевно те, що ви маєте на увазі, а у вас інший наголос, в народі слово з таким наголосом використовується з інакшим значенням.
Тому фрагмент виглядає незрозумілим:

"Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”"

"Закинув уміло Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести" - теж якось кострубато.

І змістові розширення у вашій "Легенді про святу Маргариту" мені видаються трохи банальними. І, в першу чергу, виходячи з того, що ви зачепили у "своїх поетичних роздумах" тільки одну, погрішиму частину Християнства, причому, зачепили "без досвіду материнства" героїні, без досвіду віри “героїні”, але з досвідом шаленої погорди

“Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!”
“А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!”

Люблю – це поняття в обсязі Віри відноситься до Господа, - Бог сотворив нас з Любов’ю, і передав нам її. І я переконаний, що навіть ваша героїня, яку ви називаєте святою Маргаритою, відчуття Любові не могла мати до протилежних Господу сил. Тому точніше було би використовувати “кохання”, чудове пояснення гормональних пристрастей.

А святість, по вашому тексту, звідки береться в оправдання назви віршу?
Звідси?
“І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…”

чи звідси?

“Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.”

чи може зі “щирого каяття”, яке так властиве святим?
“Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!”

Як це для вас, Ірино, не дивно, але нам не має про що дискутувати,
у вас своє, у мене своє.
які в мене можуть бути вимоги до вас? Єдино, вважаю, що цей вірш на рівень R1 не тягне.
Стосовно вашого “Стоп, а де вимоги? Де хоча б одна конкретна вимога, якщо на те пішло? Я вас питаю! Га?” – маю вам зауважити, що вимоги прописані до всіх
"Га?" , то в нас тут Майстерні, і попри привітання вас із творчим успіхом (всі ваші твори не читав, тому про успіх твердити не можу), деякі автори дозволяють собі звернути вашу увагу на щось інше. Утім це явно не має змісту? Судячи з вашої реакції. Львівський “Кембрідж”?

Стосовно іншого вашого тексту, про сторінку якого ви чомусь говорите, як про недоступну:

Знімали літери з рядків,
зі шпальт, зі сторінок, -
несли крізь сизий дим віків
терновий свій вінок...
Чому хтось добрий голос свій
зненацька приглушив?
Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?..

Повторю точно свій коментар “звідти” (до речі, дякую за підказку про технічну помилку “отже”):
“Якщо вставляти свої 5 копійок, то підкидую один із варіантів відповіді на запитання "Чому нам вітер ентропій палкі серця прошив?.."
Ентропія, як явище, стосується тільки речей матеріальних, отже, в певному розумінні, тих сердець, що далі битись перестали. Себто йдеться про попередній "рух" сердець у напрямку від життя. З цього зору саме запитання виглядає трохи наївним? І до чого тут тоді терновий вінок, якщо не жили, не розвивалися, не ставали чимось більшим, а банально деградували? “

Ще раз зауважу, що стосовно ентропії недаремно не має множини. Поетичне трактування не повинно перекреслювати закони побудови всесвіту, а той всесвіт про який ви говорите, Ірино, має одну ентропію і стосується вона матеріальних речей, у цьому, якщо хочете, вся проблема цього тексту. Живе ентропії недосяжне. Мертве – так.
Ось поки всі коментарі, офіційно редактори брали участь у обговоренні (Лариса Вировець). Рейтинги твору досить високі. Так в чому проблема? Проблема в тому, що аж надто помітні "нормальні" і "ненормальні" коментарі?
Тоді про що "етично", а про що "не етично" говорити в коментарях і як говорити? Ваша думка?