Мов карти, людей тасувала
Та перша війна світова,
Дорогами біженців гнала...
До чого тут гарні слова?

Зима була дуже холодна --
Аж вила хурделиця в полі!
З багатостраждального Гродно
Сюди вас закинула доля.

Ви їхали довго лісами,
В Чернігівськім раз ночували,
І там конячину останню
Голодні вовки розірвали.

Бабуся – красуня Хеленка
Була відчайдушна пані!
Рятуючи діток маленьких,
Впряглися з сестрою в сани.


Багато зазнали ще лиха.
Всю зиму сюди добирались.
Було тут, як в раї, тихо.
В Полтавщину всі закохались.

В чудовому краї зеленім
Звикали вони, обживались.
Шляхетну бабусю Хелену
Оленою тут називали.

Невеличку хатку придбали,
Посадили вишневий садок.
Якось, в смутах тих виживали
Та ростили своїх діток.

Розцвіла яскраво та ніжно,
Підростаючи, мама Ганна.
Дуже швидко і заміж вийшла
Тут за батька мого Івана.

Красень був циганського роду,
Як високий, міцненький дубок.
Від нього здоров’я та вроду
Взяв у спадок їх старший синок.

Так жили, кохались, красиві,
Разом труднощі всі долали,
Та не довго були щасливі –
Все клята війна обірвала.

Війська наші все відступали,
Вже фашисти топтали стежки.
Якого ж страхіття зазнали
В окупованих селах жінки.

Матусю в Німеччину гнали,
Пощастило втекти з дороги.
Партизана німці впіймали.
Катували, палили ноги.

А на спині зірки вирізали.
Людей же зганяли, на зло,
Дивитись на це вимагали.
Наостанок, спалили село.

Пройшовши війни лихоліття,
Іншим вже повернувся тато.
Він не міг нестатки терпіти,
Хотів весело жити, гуляти.

Незаміжніх було багато,
Та і вдів немало зосталось.
На такого красеня, тата,
Дуже всі вони задивлялись.

Він матусю тоді покинув,
Що під серцем мене носила.
Полетів наш «орел», полинув,
Загуляв десь на повну силу.

Епідемії різні, холод...
Смерть людей, як траву, косила.
А тоді ще й страшенний голод!
Звідки, мамо, ти брала сили?

Нас ростила і працювала,
І будиночок будувала,
Пряла, шила і вишивала,
Ще й корівку для нас тримала.

Та й бабуся була майстриня:
Вишивала, хустки в’язала.
Пам’ятаю я ще й донині
Ті казки, що вона складала!

А коли мій невірний тато
Повернутись хотів до рідних,
Не пустили його до хати –
Мама горда була, хоч бідна.

Брат підріс – на Донбас «забився».
Звідти – в Армію на три роки.
Я робила в своїм дитинстві
Вже до успіхів перші кроки.

Та померла бабуся мила –
То була моя перша втрата.
Це вона мене всьому вчила,
В душу вклала добра багато.

Духмяніли акації білі
І троянди жовті щоночі!
Їх так мама моя любила,
Хоч розлуку вони пророчать.

І сама була, наче квітка,
Тільки рано вона зів’яла,
Все здоров’я віддавши діткам,
Щоб нестатків вони не знали.

І настала страшна розлука –
Підкосило матусю лихо.
Вона мужньо терпіла муки.
Відійшла, посміхнувшись тихо.

Коли в землю ту домовину
Опустили, затьмарився світ...
Залишилась я, майже дитина,
В безпорадних п’ятнадцять літ.

Біль такий мені не забути,
Ще й тепер, як вогнем, пече,
Та підтримали добрі люди,
Брат підставив своє плече.

Через рік вже на ноги стала,
Пробивалась сама в житті.
Добре вчилась і працювала,
Ціль поставивши у майбутті.

Все було: і любов до краси,
Як у всіх, і щастя й розпука,
Моя гордість – чудовий син,
Моя радість – моя онука.

І життя, хоч важке, не пусте.
Були успіхи, були втрати.
Богу вдячна я вже за те,
Що духовно була багата.

І за те, що пробивсь яскраво
Вже, неначе, забутий талант.
Хоча пізно і не для слави,
Але щоб розповісти Вам
2011