Не обіймай мене,
не відпускай.
Ти майже пошепки
серця свого лічиш стуки.
Не обіймай мене,
не обіцяй
бачити колір
там, де є чорне й біле.
Сині вітрила
стануть Стрибогу дітьми,
човен дубовий
стане воді землею.
Ти – непомітний
станеш для когось світлом,
я – голосиста
стану для тебе ехом.
Світ розділяють
до напівтіні й сяйва,
серцю замало місця
в одному тілі.
Краще вклоняйся Ладі,
а не Симарглу.
Пульс уповільнюється
у твоїх обіймах.

Дощ, серед тисячі мудреців
ти один проповідуєш сльози
супутників, вранішнього сяйва
стрункого місяця.
Дощ, ти ж мене не питав,
чи хочу я слухати твоє вчення
про заморожені краплі
як вихід із трансформованості.
Дощ, ці маленькі літери
ти швидше розмиєш, ніж осінь,
але мої міркування і погляди
не зітреш, вони мають крила.

О, очі, цієї ночі
ви споглядатимете
гомерівські хвилі
з палацу султанів.
О, очі, чи могли б
ви подумати,
що серце розриває
дощенту розлука,
а молодість — осінь.
О, очі, цієї ночі
ви поклянетеся
любити море
так само, як зорі,
що сяють для мене
на Водохреща.
О, очі, мої зізнання
страшніші за катів,
що з полум’я
зіткали страх,
миліші за ідеї
спартанських воїнів.
О, очі, цієї ночі
ви покладаєте
надії на сон,
який не йде.
Він між вулицями міста Кафа,
Так повсякденно
людей полонить.
О, очі, цієї ночі
не будьте ворогами…

Це змучене танго роз’єднує небо й вогонь,
в’їдається в рани , щоразу роз’ятрює серце
сміливого птаха, п’є його пристрасну кров,
крокує до сонця, яке того зве містер Генрі.

Ні верески розуму, ні акустичні вітри
не спрощують ритму, а вірять: із часом стихне.
Затьмариться шепіт силабо-танічних лісів,
зійде нанівець , розтане у морі честі.

Ще декілька митей, розчесаних вірою сну –
і кроки вперед розітруться на порох ртуті.
Зрівняй наші очі в чесних боях почуттів
сліпої образи і совісті, дня і ночі.

Слова розтікаються по зледенілім паркеті,
а вікна вбирають отруту останніх звуків.
Дійди до кінця, ти побачиш ключі, що відкриють
глухі дзеркала після завіси на сцені.

Цей танець спливає, як вічність на колосках,
закручує позначки, ловить червоні троянди
засуджених снів, просочених димом розлук.
Біжи, бо почнеться з самого початку.

Це віддане танго летить у обійми землі,
милується поглядом мегашаленої миті.
Лишилися рухи досі занадто різкі
довіку зрадливого перипетійного серця.