Це змучене танго роз’єднує небо й вогонь,
в’їдається в рани , щоразу роз’ятрює серце
сміливого птаха, п’є його пристрасну кров,
крокує до сонця, яке того зве містер Генрі.

Ні верески розуму, ні акустичні вітри
не спрощують ритму, а вірять: із часом стихне.
Затьмариться шепіт силабо-танічних лісів,
зійде нанівець , розтане у морі честі.

Ще декілька митей, розчесаних вірою сну –
і кроки вперед розітруться на порох ртуті.
Зрівняй наші очі в чесних боях почуттів
сліпої образи і совісті, дня і ночі.

Слова розтікаються по зледенілім паркеті,
а вікна вбирають отруту останніх звуків.
Дійди до кінця, ти побачиш ключі, що відкриють
глухі дзеркала після завіси на сцені.

Цей танець спливає, як вічність на колосках,
закручує позначки, ловить червоні троянди
засуджених снів, просочених димом розлук.
Біжи, бо почнеться з самого початку.

Це віддане танго летить у обійми землі,
милується поглядом мегашаленої миті.
Лишилися рухи досі занадто різкі
довіку зрадливого перипетійного серця.