Криваві хроніки, репортажі «відтіль»…
Аеропорт, Попасна, Волноваха…
Затвор, снаряди, дуло, ворог, ціль,
тут малодушшя, страх - під ніж на плаху…

Гримить артобстріл, твердь вогнем іскрить,
зрослась рука з прикладом автомата…
А з краю рідного жовтоблакить,
малі долоньки і «вернись, солдате»…

Немає тут імен, ані облич,
грім гаубиць слова дере на шмати,
тут у траншеї разом, пліч-о-пліч,
Броня й гаряча сталь, життя і страта.

Перетирає плоть людську на дерть
рінь здиблена, як лан перед сівбою,
на версти тхне нестерпно люта смерть,
коли бенкет гуля на полі бою…


8 серпня 2016 рік

Вчора шуміла гроза,
рання апрільська грімниця.
Вечір-сновида казав,
буря з моєї вини ця.
Бо цілувала пахкі
на квітнику гіацинти,
очі, мовляв, навпрошки
павоть плетуть лабіринтом.
Клала Ярилу зерно
в рінь одволожену сонну.
Пахло чому полином?
Літньо, жоржинно, півонно?
Буцім ворожу тайком,
сонях зову на гостину…
Заспаний місяць лінько
хмарі сховався за спину,
ливень лопоче, рече
щось потаємне, казкове...
Липа крислата плечем
тердь колихає бузкову...
Вечір правий, далебі,
за небовидом зерниться...
Начаклувала собі
теплу тремку блискавицю.




павоть-павутина

Слова палкі летять склепінням саду,
сльоза скупа з заплющених очей,
кривавий піт на мертвий камінь пада,
Тягар важкий не сходить із плечей.
Душа наповнена Моя печаллю вщерть,
і бачу Я, не криючись землі,
сліпі й невірні вже ведуть Мене на смерть
зі зрадником підступним на чолі.
Кладуть важкого на плече Мені хреста,
вигукуючи: «Ось Тобі! Неси!
бо ж тут, як бачиш, істина проста,
врятуй Себе, якщо Ти Божий Син!
Небесний царю, неба володарю
і всього світу, диво нам яви!»
А Я молюся, плачу і благаю:
«Прости їм, Отче, темряву провин!»
Мене зведуть, розп΄ятого, до неба,
плоть змучену, розтерзану Мою,
А Я проситиму за них у Тебе
в нестерпних муках, в смерті на краю.
І чаша випита... до краплі... Син людський
праворуч Сили Божої посяде...
прощяю... вам... Криваві та лункі
Слова вмирали під склепінням саду...

Зціпити зуби, серце скріпити..
Йду крізь вогонь- ні, біжу, ні, лечу я...
Ось-ціль завітна, переступити б
лаву розпечену, прірву страшну...

Хтось каже-кинь все, хтось посміється...
Хтось: "не права, перемога - за нами..."
А я за правду, правда-не гнеться...
Правда - що воля - не робить рабами...
2015

Десь під привітним
рясним дощем
самотньо квітне
Едем.

Від весен плину -
єдина мить,
очима лину
в блакить.

Нехай під вії
життя крива
кладе надії
слова.

За те, що краю
від серця я:
«люблю, чекаю,
твоя».

За сни рожеві
дітей моїх,
я вдячна Єві
за гріх.

2014 рік

Вогонь... Завіса диму й сліз…
Атака, вибухи, цурпалки!!!
Ненависть, крик, душа-навскіс!!!
Навхрест земля, твердінь у скалки.

Вона... війна... чужа... Межа!!!
Жорстока мачуха, триклята!!!
Де обривається стежа,
там не уникнути розплати.

Черговий залп... упав солдат...
А жити, жити так хотілось!!!
Під грім розпечених гармат
дух полишає тлінне тіло.

Вона… війна... душа ущерть…
У бій - до скону, до загину!!!
Руїни… відчай… стогін… смерть…
Героям слава України!!!

Зима запахтіла вільготою, несніжно, нерадісно осінню,
ховає під вітами голими свої сиві очі із просинню.

Ген ліс нашорошився знічено і марить одежами білими,
лиш місто рокоче задимлене сердитими автомобілями.

Шатро важко дише засірене і пада на бані золочені,
і жовкнуть межи тротуарами заниділі трави столочені.

тумани звисають над водами маркітною пересторогою,
і липи заплакані нудяться нагі над міською дорогою.

З небес Господній Ангел сповіщає,
Радійте, люди, торжествуй, народ!
Горить зоря, Месія ся рождає,
Несе спасіння замість зла й скорбот!

Всесвітня радість, торжество усюди,
принесена бо жертва не дарма,
за срібники купована, в Іуди
підступна зрада в зародку дріма.

Голгофи хрест нещадний, неминучий,
паде з небес караючий вогонь,
як відречеться тричі вірний учень
від мудрого Учителя свого.

Із крові й плоті на нелюдські муки
зійшов Господь, звершивши путь земний,
коли Пилат злочинно вмиє руки,
не бачачи на цій душі вини.

Горить зоря, Месія ся рождає,
хвалою утішаються вуста,
народ лікує, той, що поміняє
Варравву на розп’ятого Христа.

Пересипані думами дні - ключ леткий журавлиний,
сподівання й печалі снують павутину свою,
до Всевишнього в слові святім на колінах я лину
і святу благодать серцем зболеним жадібно п’ю.

Не уникне святенник нещирий пекельної муки,
малодушшям рятуючи плоть, не втече від біди,
попри зло й ворожнечу стражденному ближньому руку
самарянин подав, щоб у Бозі спасіння знайти.

Білогруде заскніле поле
переспівує вдаль пісні,
вітер мліє в обіймах волі,
вітер свище в тіснім вікні.

Хата в кучмі кудлатій мріє,
очі в небо встромив садок,
серед зір уночі зорію
у сплетінні земних стежок.

У тиші викупана я,
у тишу вбрана,
на вії краплею зоря,
мороз, а тану.

Цілує місяць ялинИ
в тонкі зап’ястя.
А у душі луна струни...
Я знаю – щастя!

Полотна срібні в унісон
у далеч мріють.
В долонях колихає сон
моя надія.

Спросоння небо ліс гойда,
зорить довкола,
приніс малечі сміх у дар
Святий Микола.

Гуснуть сиві сутінки брамою залізною
поруч буду щирою, в житі стиглім піснею.

Он-де має гривою, креше ніч підковами,
буду я щасливою росами ранковими.

Шепчуть зела сторожко, леготом пробуджені,
а мені коханою в світі бути суджено.

Неба край гойдається у сувої синьому,
попри грози й віхоли поруч буду сильною.

Паляниця місячна срібним сяйвом кришиться,
знаю, що єдиною я повік залишуся.

Град зірчастий сиплеться над землею грішною,
просто буду вірною, просто буду ніжною.

Ані шеберхне, вмерло, розімліло,
страшна розпука кроком не відступить,
не квітами, кістьми земля біліла,
ридала, встелена безкровним трупом .

А мати розвела слізьми затірку,
куліш пустий з торішнього насіння
було у неї діточок п’ятірко,
одне лишила смерть на животіння.

Дме вітер, помина мерців тривожно,
затявся сміх, не сяють щирі очі,
а знавіснілі із кутків порожніх
блищать безхлібно серед пустки ночі

Із рук чиїх цей темний скарб заклятий,
взялася звідки ця німа безодня,
не тупотять веселі ноженята,
безсило пухлі гріють піч холодну.

Ген жовте марево над мертвими хатами
кістляві руки тягне в шибку биту,
гнилими небо об’їда зубами,
голосить вовком тьма несамовито.

Чига кирпата, в люте дмуха горно,
регоче, виє, смокче кров, пропаща,
заскнілі душі, на червоних жорнах
розтрощені, летять в ікласту пащу.

Луна від сліз гірких шляхом солоним
той дикий плач, стинання, стоголосся
а той, хто вижив, до кінця, до скону
важезний камінь на душі проносить.

Не виплакати біль до дна,
бо сліз не стане,
там юнь щасливу сивина
скувала рано.

Ножами пам'ять роздира
глибокі шрами,
вони кричали не «Ура!»-
волали: «Мамо!»

Нестерпним пеклом дух пройма
вогненна прірва,
там небо падало сторчма
у чорні вирви.

На шмаття рвали голоси
снаряди ревом,
солону кров замість роси
пили дерева.

з вуст передсмертне там «прости..»,
в руці іконка.
Йшли ешелонами листи…
І похоронки…

Твоя важка і небезпечна путь
крізь млу густу і темінь безпросвітну,
туди, де люблять і, напевне, ждуть,
тримаєш курс у гавань заповітну.

Коли на бурю змінюється штиль,
корму терзає роз’яріле море,
до берега ще сотні тисяч миль-
твоє лице холодне і суворе.

Нехай кренить, здіймає хвиля страх,
і тлумлять бортові вогні тумани,
тримай кермо в гартованих руках,
не забувай про рифи, капітане.

Твоя щоб шхуна не згубила крил,
стихію не подужавши бурхливу,
й без такелажу, щогли і вітрил
не втрапила до ржавого блокштиву.

Щоб не дарма ти вирушив у путь
крізь вітряниці, шторми й урагани,
туди, де люблять і, напевне, ждуть,
тримай кермо, відважний капітане.

***
Так, чоловіча логіка проста,
і слушна повсякчас пересторога,
троянд на Восьме березня до ста
і наставляють ніжно жінці роги.
***
Так ревнощами до електроопор
сотають вміло нерви й кров без ліку,
що в жіночок у кучерях декор -
лікують спритні мозок чоловіки.

У кубельці згорнувся калачиком сонячний котик,
і закутий у сни вечір стомлено сів на поріг.
А мені б на крило і відчути повітря на дотик,
відшукати би власну одну у сплетінні доріг.

Свої біди на плаху зжену під загострене лезо,
і з надією лину у свій ще не програний бій,
підібрати би вчасно мені до невдач антитезу
і зуміти зігрітися посеред лютих завій.

Поспішно прибула до міста осінь,
ранковим рейсом і на самоті,
панянка вередлива, світлокоса
у кашеміровім рудім пальті.

Валізка, у пакеті мандарини,
червоний шалик, плетений гачком,
гляділась пишно у скляні вітрини,
собою задоволена цілком.

Зустрілися, як місто днем відквітло,
мені: «Привіт!», як подрузі старій,
у скельця злегка мружилась на світло
цибатих жовтооких ліхтарів.

Зіщулившись, побігла я додому,
а навздогін, стуливши рукави,
ця дивна осінь у пальті рудому
із шарудінням палої листви.

Вікно у макрокосм
вилучує свічіння.
Єдна з тобою нас
незриме павутиння.

А очі все сумні,
хоч і розмова жвава.
Не чутно лиш мені,
як пахне твоя кава.

Лице твоє бліде
таке близьке-далеке…
Чим радує вас день?
Жарінь?
Нестерпна спека?

В нас-літо бабине,
(спізнилось цього року).
У вас там?... Листя пальм
під небеса високо?

Приснилося тобі
маленьке наше місто?
(На вулицях його
вже сутінки імлисті…).

І запашний гарячий з м’яти чай?
Засумувала-кажеш?...Прилітай…!

Люблю я тиху неба синь
рік бистрих сяючу глибінь,
коли напнуті линуть вдаль мої вітрила.
Я відрікаюсь від землі,
лечу у зоряній імлі,
мені назустріч розпростерло небо крила.

Люблю, коли зі мною ти,
і в травах росяних іти,
надію ревно у своїм плекати серці.
Дзвінкий дитячий чути сміх,
і «мама» щире з вуст малих,
люблю дивитись в оченят ясні озерця.

Люблю, як почуття ключем,
як дружнє поруч є плече,
весну іскристу в запашному буйноцвітті.
Я просто вірити люблю,
я кожну мить життя ловлю,
бо я живу тому, що я люблю, на світі.

жовтень 2013

Що це за музика гойдає небозвід,
луною ходить попід берег тихий,
то лісовий зеленорукий рід
музичить радісно собі на втіху.

Так весело, де й ділася журба,
на трубах бук і липа грають гучно,
пішла із гуслями в танок верба,
черемха в бубон затинає бучно.

Клен тьохка на сопілочці лункій,
до рук бандуру узяла калина,
горіх в тарелі вибива гінкий,
цимбали граб приладив до коліна.

У барабани б’є поважний дуб,
на домрі в’яз торкає струни сміло,
а ясен гордий свій закинув чуб,
і дзвінко скрипка під смичком запіла.

У затінку в свирилі дмуха глід,
висвистує, лящить, що сили стане,
тополя – у ріжок, а їй услід
черемха - в бубон, дуб - у барабани.

Ось вам такі музики лісові
із ранку галасують на траві.

жовтень 2013

Коли гнітить лукава груди тьма,
гріхами серце стомлене ридає,
зболілу душу холодом пройма,
у Господа прощення я благаю.

Я вірую у Божу благодать,
і в день прийдешній, і в Христові рани,
я вірую, тривоги відшумлять,
мирських суєт розвіються тумани.

Насіння правди всюди проросте,
очистить сповідь душу і сумління,
хвала у вишніх Богу і святе
перед Христом колінопреклоніння.

жовтень 2013

Допоки сонце з піднебесся гріє,
поваги, шани Вам і многа літ
тим, хто в серцях людських плекає мрію,
дарує крила і веде у світ.

Завдання Ваше від самого Бога,
почесним Ви наділені ім’ям,
свята, терниста, праведна дорога,
душа – священний величавий храм

Любов і праця Ваші нерозлучні,
добро і щедрість разом повсякчас,
найкраща нагорода – вдячні учні,
а дім Ваш – затишний, просторий клас

І кожен учень рідний, не колишній,
поради вічні і слова святі,
нехай благословляє Усевишній
на Вашім страднім, непростім путі.

За труд важкий щоденний, за терпіння
низький уклін до рідної землі,
за щирість, мудрість, настанови цінні
пошана й дяка Вам, учителі!
 

Земля ще сонечком зігріта,
хоч вже в полоні у дощу,
а я чекаю знову літа,
як у молитві, шепочу.

Прошу в небес тепла ще трішки,
траву благаю: «Зеленій!»
Але тіка від мене нишком
потічком літ кораблик мій.

Вже осінь розклада тотеми,
в опалім листі я бреду,
і терпко пахнуть хризантеми
в моїм замріянім саду.

вересень 2013

За обрій лине днів нестримний рій,
від радості до болю – шлях покути.
Ні бід, ні сліз, ні страчених надій,
що йдуть повз тебе, знай, не оминути.

Поглянь в свічадо, бачиш, поспіша,
летить життя, мов хвилі б'ють у скроні,
та чиста, осяйна й свята душа,
як до молитви складені долоні.

Не втримати у чистім серці зла,
Господнього не осквернити слова,
воістину легкою не була
дорога хресна до страждань Голгофи.

А щастя, запитаєш. Ось, тримай,
таке близьке, ясне і незрадливе,
впусти і збережи, в душі плекай,
ти милосердний, отже ти щасливий.


жовтень 2013 рік

Заплуталось у верховітті сонце,
торка промінням жовтий лист навскіс,
а у низині, ніби у долоньці,
про весни мріє охололий ліс.

Дзюрчить студений ключ про повні води,
і висне срібне марево над ним,
а я схилюсь межи кілкого глоду,
шепну йому притишено: «Засни…».

У жменях небо темні хмари носить,
скрипить хисткий у падині місток,
на кошик мій позиркуючи скоса,
опеньок затаївся під листок.

вересень 2013

Ось у долоні вранішня росинка,
ви задивіться в неї на хвилинку,
чудну і незвичайну має силу,
така мала, а цілий світ вмістила.

Та сонечко пригріє, і нема,
але на це зважаєте дарма.
Води краплина крихітна ласкаво
твердий та неприступний точить камінь.

Хай кожен виступ гострий ранить тіло,
за кроком крок вона ступає сміло,
хлюпоче й грає, тихо, ненастанно,
м’яка та сильна, ніжна й нездоланна.

Круті боки вичісує до лиску,
даруючи легкі, іскристі бризки,
І він, сердитий досі та в погорді,
вже ніжиться в чудесній прохолоді.

Вона нуртує, набирає силу,
Бурлить, клекоче, прагне небосхилу,
І валуни та скелі вже не в змозі
стояти твердо в неї на дорозі.

І вже вирує, бурха, шаленіє
незламна, невпокорена стихія,
дев’ятий вал на піднебесну мчить,
і все живе здригається й тремтить.

Ось-ось обрушиться, полонить, поневолить!
І з тихим шурхотом спадає легко долі,
сміється дзвінко, пестить небеса,
ясна та щира, чиста, як сльоза.

березень 2013 рік

А журавлі летять,
перевернувши небо,
своїм дзвінким «курли!»
хвилюють береги.
А роси мерехтять,
стиха грайливий щебет,
волошки де цвіли,
рясні впадуть сніги.

А журавлі летять…
Мене саму лишають,
не жаль вам, журавлі,
мене, не жаль, не жаль!
Що на вустах печать
жури, не помічають,
від рідної землі
в незнану линуть даль

А журавлі летять,
беруть на крила сонце,
їм байдуже до сліз,
що у очах тремтять.
А грона вже горять,
палають у віконці
межи струнких беріз.
А журавлі летять…

вересень 2013 рік

Споруда архітектора В.В. Городецького на Банковій, 10 у Києві

Будинок з химерами шпилями в небо стримить,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди,
палац Посейдонів над містом усім височить,
на стінах величних його оживає легенда.

Зі скреготом стялися в битві стонадцять мечей,
і Цербер ворота важкі до Аїду вартує,
там голову знявши Медузі горгоні з плечей,
безстрашний Персей Андромеду кохану рятує.

Титани могутні на герці криваві стають,
і німфи торкають на арфі золочені струни,
Геракл по звитяги величні рушає у путь,
Тифон стоголовий Олімпом із реготом суне.

На зорянім небі шукає слід Сиріус-пес,
Плеяди ховаються гострих очей Оріона,
годується там молоком Амалтеї Зевес,
і власних дітей пожирає жорстокий Час-Кронос

Єхидною зроджені вихори землю пустять,
у закутках темних чатують потворні химери,
повсталі із крові Еринії помсту вершать
І Зевс –громовержець конає в кілійській печері

Там Геліос мудрий свою колісницю жене,
у кожнім камінчику тут оживає легенда,
химерний будинок чарує й бентежить мене,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди.

вересень 2013 рік

Вітає знову вересень жоржинами,
осіннім пестить лагідним теплом,
до гаю загляда очима синіми,
фарбує жовтим запашне зело.

Поклав мольберт свій на триніг під липами,
вдягнув берет, палітру, пензля взяв,
діброва запалала смолоскипами,
зазолотіло малево галяв.

Ген плесо тихе грає самоцвітами,
аквамарини сипле в береги,
у затінку верба гойдає вітами,
в ясні сапфіри вбралися луги

У лозах вітер пісеньку заучує,
тче осінь поцятковане сукно,
а наш маестро вус рудий покручує,
за штрихом штрих кладе на полотно.

вересень 2013 рік

Як заплющу очі, бачу пишні мальви,
сонях сонцю й небу весело кива,
заливає світло призьбу біля хати,
і на стінах білих маки ожива.

Стежечка снується в запашній травиці,
в далину тікає. Нумо, дожени!
Задивився в небо журавель-криниця,
сняться йому крила і сумне «курли».

Он поля хвилюють. Гнеться спілий колос,
сонцем пахне й вітром, на порі стає.
Золотим серпанком ллється чистий голос,
запашний віночок пісня вміло в'є.

Візьму сонце в руки. А воно ж ласкаве!
Вишило сорочку променем мені.
Он де – мальви пишні, маки золотаві.
Як же добре жити в рідній стороні.

2013 рік

Повисідали на вікно
цікаві зорі,
я знаю, мріяв ти давно,
що буду поряд.

Я на годинник не дивлюсь
тобі здалося,
торкаєш, боячись чомусь,
моє волосся

Із лука місяць на ходу
у люстро вцілив,
а я казала – не піду,
а ти - не вірив.

Чарівне марево очей
від серця краю,
і доторкнеится до плечей
твоє "кохаю"

вересень 2013 рік

Клітчасте поле бою в обороні,
фортеці неприступні височать,
сидить король на величавім троні,
важкі фігури партію вершать.

А військо у передчутті екстазу,
і під копитом стугонить земля,
піхота в строї і чека наказу
грудьми лягти за свого короля.

Дебют нарешті, стягу візерунок,
контрольний хід - нема шляху назад,
гросмейстери ведуть чіткий рахунок
всіх комбінацій вдалих і блокад

А офіцери ділять вже трофеї,
рахують полонених навмання,
баталія у стані апогею,
і ти втрачаєш у бою коня.

По швах тріщить повержена держава
останнє "плі!" з розпечених гармат
не нічия, не пат і не забава,
а ось тобі, королю, шах і мат.

2013 рік

Вже ніч вдягнула темний плащ на плечі,
в м'яких долонях теплі сни несе,
не спить моя допитлива малеча,
їй хочеться на світі знати все.

Чому потрібно прокидатись зранку,
а пальчики для чого на руці?
Чи є у сонечка на носику веснянки,
і як по небу ходять баранці?

Куди тікає у траві стежина,
чому узимку квіти не цвітуть?
А де ростуть банани й апельсини,
а крокодили у ставку живуть?

А скільки є у деревця листочків,
коли веселка воду з річки п’є?
Чому мої заплющуються очка,
як павутинку павучок снує?

Принесла ніч в корзинці сни лелечі,
і мрії запашні із них пряде,
всміхається у сні моя малеча,
і відповідь на все на світі жде.

вересень 2013 рік

Картатий розстелила плед
на луки осінь,
а на губах у неї мед
і сиві роси.

Хто зробить хоч один ковток -
солодкий трунок,
і всіх проймає до кісток
її цілунок.

Не гомінкого ручая
покірна бранка,
ніхто не знатиме, чия
вона коханка.

Шепоче чарівні слова
і споглядає,
як від заклять її листва
з гілля спадає.

Купається в рясний дощах
багаторосих,
янтар і бірюза в очах,
смарагди в косах.

вересень 2013 рік

Гуляв собі поміж дерев вітрисько,
І трави нахиляв додолу низько,
мене побачив, миттю налетів,
на вухо любощі зашепотів.

Ах ти, спокуснику, чарівна твоя мова,
снується, ніби ниточка шовкова
та лише не чіпай мою кофтину,
й підступно не пірнай мені за спину.

А знаєш що, даремна твоя зваба,
не думала, що ти такий нахаба
іди, вітрище, не надокучай,
десь іншу співрозмовницю шукай.

А що таке, де любощі?! Одначе,
сердитий та недобрий ти, юначе,
нахмарив брови, і з-під лоба-зирк,
насупився, і з вуст анічичирк.

Уже осіннім листям ти жбурляєш,
стовпи пилюки чорні підіймаєш,
верба тонка аж до землі ляга,
від тебе я сховалася. Ага!

вересень 2013 рік

Вона іде, в руках тримає квіти,
і грається її волоссям вітер,
ні на чию не схожа і така
хода її неспішна і легка.

Підборів стук чіткий по тротуару
із кожним пульсу співпада ударом,
і обертаються на сто вісімдесят
всі чоловічі голови підряд.

І як у вир, пірнути кожен хоче
у віями напівприкриті очі,
та розбивається черговий комплімент
як хвиля об твердий валун ущент.

Звабливий погляд, стримані манери,
тонкі вуста і грація пантери,
а як сидить, то хай же йому грець,
на ній ота спідниця-олівець.

Легка її хода у всьому винна,
І їй услід лиш: «Леді, ви злочинна!
Навіщо серце викрали моє?!
У вас на вашу зброю дозвіл є?»

Себе випереджає час, летить,
не стишити нестримної гонитви
і замінили почуття умить
конструкції складні і алгоритми

А у земної кулі наяву
симптоми вже хронічної хвороби,
і люди, (серед них і я живу),
бактерії малі під мікроскопом

Ви не повірите, в цій небезпечній зоні
на долю ще ворожать по зірках,
і всі думки стотисячні, мільйонні,
як конденсат в кімнаті на шибках

А хтось так і не дочекався ранку,
хтось впав тому, що високо злетів
а знаєте, життя-з водою склянка,
де заломився промінь почуттів.

вересень 2013 рік

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

Як гість непроханий, в прочинене вікно
ввірвався вітер у мою кімнату,
і я єством усім відчула знов,
як пахне липа в мене біля хати.

Перед очима вервечкою все:
і біль, і радість, спогади й чекання,
крилата доля ввись мене несе,
і я живу сьогодні, як востаннє.

Минулого хай гусне пелена,
леткі роки не хочу я вертати,
і знов стою і мрію край вікна,
і пахне липа в мене біля хати.

вересень 2013 рік

Дитячий сон свій пам'ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.

А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені

Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.

А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.

А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.

липень 2013 р.

О, здраствуй, друже-дощ, я так тебе чекала,
Коли постукаєш ти у моє вікно,
Я кожну хмарку в небі рахувала,
Тебе я зачекалася давно.

Не думай, не заклякну від розпуки,
в кімнаті не сховаюся за склом,
а для обіймів простягну я руки
і для цілунків підніму чоло.

І я сміюсь, як і раніше, бачиш!
Лиш на щоках від крапель мокрий слід,
а ти питаєш знов, чому я плачу,
а я від щастя плачу, не від бід…

вересень 2013 р.