«Отче, коли Ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не Моя, а Твоя буде воля»

(Лк.22,42).

Слова палкі летять склепінням саду,
сльоза скупа з заплющених очей,
кривавий піт на мертвий камінь пада,
Тягар важкий не сходить із плечей.
Душа наповнена Моя печаллю вщерть,
і бачу Я, не криючись землі,
сліпі й невірні вже ведуть Мене на смерть
зі зрадником підступним на чолі.
Кладуть важкого на плече Мені хреста,
вигукуючи: «Ось Тобі! Неси!
бо ж тут, як бачиш, істина проста,
врятуй Себе, якщо Ти Божий Син!
Небесний царю, неба володарю
і всього світу, диво нам яви!»
А Я молюся, плачу і благаю:
«Прости їм, Отче, темряву провин!»
Мене зведуть, розп΄ятого, до неба,
плоть змучену, розтерзану Мою,
А Я проситиму за них у Тебе
в нестерпних муках, в смерті на краю.
І чаша випита... до краплі... Син людський
праворуч Сили Божої посяде...
прощяю... вам... Криваві та лункі
Слова вмирали під склепінням саду...