Затужила осінь? То прикмета!
Вірте у щасливий віршепад!
Закохатись хочете в поета?
Каті, Валі, Тані – станьте в ряд!

Поетам вибачте серця їх захололі,
Вони ж у них не тільки на десерт!
Вони на перше і на друге. Все, доволі!
Напарувались… Може, пронесе…


І ви пробачите усі штрихи декору,
Бо ж не з рецептів їхні складові!
Працюють наднормово, в пізню пору,
Печінки не шкодують… А утім


Усі їх критикують, критикують,
За графоманію, за збіги, за… Овва!
Хіба поети чують це?! О, ні! Вони – на кухні!
Торти печуть і заримовують слова.

Ну хіба ж це любов? Відчувати жагу пелюстками...
Це просто кохання - палке і п'янке, як жасмин.
Ну яка ж це любов - дарувати життя навзамін?
Це звичайний обов'язок мами.

Захлинатися щастям....Так легко і так недаремно?
Тихо плаче любов: "Це не я. Я в найдальшім кутку.
Я чиясь чистота! Я - сльоза у терновім вінку!
Ти не згадуй мене так нікчемно".

Вища сутність любові прозрінням долає вершини,
безкорисна, проста, всеосяжна і всеочисна.
Йде назустріч і попелом скарбу рятує життя.
Вона поруч із нами щоднини...

.................тільки ти її знаєш, людино!

Напишу, напишу, не хвилюйся.
Знаю, осінь холодна дуже.
Скільки треба? Одну-дві збірки?
Не зігрієшся? Видам більше!
Ну, не плач, я писатиму швидше.
Може, навіть, письменником стану.
А допоки розпалюй пічку,
грійся віршами і романом.


04.10.15, 23.55

А було колись... І звірі говорили.
І гарбуз городом походжав.
І вареники самі в сметану лізли,
І самі вилазили...Катма...
Ех, уже не повернути
Ту ікру заморську, що сама...
Йшла до рота. Що ж - часи не ті.
І сиджу осьо два дні голодний.
Знацця, й кабачки тепер круті!!!


04.10.13, 22.50