коли ж бо закрити очі. хвилин за п’ять,
здавалося їй не під тридцять, а за п’ятдесят.
усе, що вона пережила і ким була
в словах відбивалось: тривоги, хвороби, біда...

"давно це... я змалку хотіла, щоб всі роки, -
вона говорила, - ішли не один за три.
втішатися новим людям, старим дням.
а я ж бо стара пережитим, а не життям.

а я ж бо стара похороненим, а не живим,
у мене на тому світі більше аніж на тім.
у мене в минулому більше, аніж отут,
і люди так молодість, знаєте, не живуть".

вона говорила зі світом завжди на ти,
у неї залишились з близьких аж два коти.
вона видивлялася захід до темноти,
чекала своєї смерті. до тридцяти...

Давай не будемо шептати люблю і кохаю,
Слова тисячу раз сказані.
Давай придумаємо зміну банальним словам
І виразам.
Я буду Едем повторяти тисячоразово.
Бо ти це Едем, і вище усяких благ та алмазів.

Бо ти - це рай, в якому можна жити,
Бути щасливим, міняти світ, мінятися.
Хочеш молися,
Хочеш святкуй чи приймай їжу,
Хочеш люби
Так сильно, наскільки зможеш любити.

Ти - мій Едем і мій світ. I цим усе сказано,
Давай не вживати слів багаторазовo.

Рахувати склади, ніби кроки фатальної смерті
Оглядати дві фото з тобою, неначе ікони.
Я така незалежна з холодним стаканом бурбону.
Я така неможлива, у іграх "хто більше упертий".

Ти такий неприродній в своїх хвалебних одах,
Непотворно брехливий, неповторно прекрасний.
Ти такий неможливий і до краю нещасний,
Я ж тобою щаслива незалежно погоди.
Я з тобою шалена, я з тобою борюся,
Я з тобою вмираю, як в скаженому танці,
Відчини мені серце без дурних апеляцій,
Я не можу спинятись.
Я без тебе боюся.

Я з тобою в розрусі. Не питай моє ім'я.
За шаленим світанком не наступить сьогодні.
Розіп'ємо бурбону під молитви Господні,
і помолимось Богу, щоб в мені убив змія.

За винятком зради ніхто нікому не винен,
В останньому рейсі горіли підошви огнем.
Я ще не втікала від тебе до неба, а треба,
Забути тебе без усяких "але" і фонем.

За винятком "знаєш, а я, напевне, кохаю",
Я так непевно кохаю, що певне скоро згорю.
Я знову іду навпрошки, до тебе, до краю,
По небу. Покірна. Верни мене бунтарю.

За винятком року, у нас нічого не було,
За винятком зірки, і двох дитячих імен.
Я чула дзвіницю. Я бачила чорне дуло,
Під гордим шатром із відомих мені знамен.

За винятком совісті в мене нічого немає,
За винятком завтра не маю чого чекати,
Зітри мою пам'ять. Знайди того, хто зламає.
Верни мене в себе. Додому. За грати.

Коли Київ стане пустим, я втечу до Нью-Йорка,
На Манхеттен, Бродвей, і на Медісон-стріт
в джунглі стін.
Якщо стане на тебе менше, то що толку,
Що без тебе столиця?
Ли-ше тінь.

Коли Київ без тебе немає ні змісту, ні форми,
Коли вулиці Києва тільки до тебе ведуть.
Я закину усі формати, усі реформи,
Я закину усі роботи, усі платформи,
Не знай-дуть!

Коли Київ без тебе не Київ, а так - болото!
Коли ночі без тебе не ночі - суцільна тьма.
Зранку визву машину.
Рвану до аеро-порту!
...Стане місто порожнім. Без тебе міста не-ма...

зависло над містом тобою мальоване завтра
в перебігах звуків, у шумах сварок невидимих.
я зможу тебе дочекатися, ти того вартий.
і рваних обіцянок, які очерствіла варта
забуде сьогодні, поки догорить наша ватра

хіба могла б жити я, без тебе, в своїм безсонні?
нікого, ніде, про тебе ніяк не питаючи?
хіба могла б жити , не знаючи, як ти сьогодні
тонув й рятувався. Сто раз рятувався з безодні.
шукала тебе давно поміж знаків Господніх

шукала тебе і відала, що ти не примара,
що ти в цьому світі є, і задля мене створений
ти будеш мені чи короною або й карою
хіба могла знати тоді, ким буду покарана
хіба могла знати я, хто мені стане парою?

хіба могла знати, за ким я тоді так скучила?
коли обіймала інакших людей і їх плечі,
і знала, що від тої любові тільки мучилась,
і чула, що від їх уваги мені не легшає
і чула, що після тих обіймів мені так прикро,
що я не втішатися хочу, а криком крикнути...

ох! я б від усього відмовилась, тільки би зняти
з мене залежність від тебе, а з тебе усі пута,
тебе не пізнаючи, стала тобою прикута,
до тих, що з тобою, по суті, не мала би взнати.
шукала в тобі коханця, знайшла ката.

Революція духу...
Закличні білборди для руху...
Сотні гасел у творчих несказаних матом речах...
Ми такі одинокі
в холодному світі розрухи.
Нас багато на цих недописаних світом полях.

На розвернутій площі мого навіженого краю
Застигають споруди, займаються шалом серця.
"Україно, - кричать.
- Українооо!!!!! - і простір здригають,
І взивають про долю країни до Бога-Отця!

Україна мовчить...
Україна принишкла і слухає
Своїх любих і вірних, а з ними й підступних дітей,
а над ними у небо історія гаслами рухає,
по супутниках інші країни безбожно підслухують,
і дивуються шалу скажених рискових ідей...

І дивуються силі нестримно поважної віри,
Легкодумній надії в перебігу цих подій.
Революція духу вилазить у кожнім з-під шкіри
Революція віри в майбутнє, шалених надій.

Революція духу вилазить із кожної думки,
І звучить над майданом
гучними,
сильними гаслами.
Без по-лі-ти-ки й фо-ну. Всю політику за лаштунки.
Ре-во-лю-ція
гуч-но
стихії у небі гасить...

коли до тебе приплентає моя душа розпатлана,
не жени її, пригрій, зроби їй чаю...
я ще недовершена, незібрана,
я ще недописана, недоткана,
виганяю, потім знов тебе впускаю...

кожен день жену тебе з-під шкіри,
а себе із роздумів про тебе.
ти сказав, що ти прийшов по ділу,
і, що все між нами зрозуміло,
а мені щось вп'ялося між ребер...

...айсберги байдужості на обрії
два пропущених ... сиджу, немов німа
в телефонній книжці ти ще "обраний"
а в реальності тебе давно нема...

все, що було, розійшлось частинами,
до чужих людей, до зайвих вух...
про майбутнє мріяли годинами...
а тепер... ти хто? вже і не друг...

ти тепер мені... хто ти?
як же ж позначити?
ти - моя химера? тінь? фантом?
ти... чужий. ти - вчасно непробачений
ти - постскриптум за старим листом.

З крайності в крайність...
чуєш? я хочу відчути цей ранок
я буду за нього боротись
між кучугурами слів
буду світанком п'яна
буду ходити боса
я відвоюю цей ранок
у злобних богів

З крайності в крайність
чуєш? буду глушити сумління
мантрами і видіннями
твого
дурного
спасіння.
з крайності в крайність
вічність
ненависть
вірність
міряю твою тривимірність
до о-ду-рі-ння

З крайності в крайність,
не чую, не хочу, не буду,
не буду любити,
забуду, візьму свободу
від блуду.
забуду-забуду-забуду
пусти мене! чуєш, мій якорю?!
і я тобі тільки подякую
за крайність
за долю
за Будду

Любий, це доля. Скоро зустрінемось в дурці.
Хочу пригод. Хочеться драйву мені.
Буду у жовтих лосинах і фіолетовій куртці
Маєш три дні.

Любий, це - карма. Ми ж бо єдине ціле.
Нині скандал у Києві, завтра лямур у Парижі
Може займемось тобою,
між ділом
Тілом
У темній тиші

Любий, це - правда. Ми із тобою роковані.
Просто приречені бути разом навіки.
Вже не пручаюсь. Бачу. Ми долею сковані,
ніби каліки.

всі мої записи про інших людей, про чужих,
про їхні чуття, переживання, скорботи.
бо я завмираю від звуків серця глухих
тільки тоді, коли порву нові колготи.

я, мамо, давно глуха і сліпа до життя,
не бачу кольорів світлофору, і оминаю зебру,
по вечорах більше не їм до пуття,
і в мене світяться не очі, а ребра.

всі мої двері відчиняються в одну сторону,
я рідко міняю курс,іду завжди прямо.
всі мої парадигми давно обговорені,
і я не зраджую їм більше, мамо.

всі мої друзі, мамо, висять в інтернеті,
вони не можуть зі мною сваритись - я блокую.
і я не беру телефону ні вдома, ні в буфеті,
бо я більше звуків музики, мамо, не чую.

і я більше не чую голосу совісті,
вона чи переїхала чи віддалилась
і замість моєїмолодості,
на її місці,
в мені баба-карга поселилась.

Жінки в чоловічих куртках, з чоловічою силою,
Сидять.
І по-чоловічому "ділять" хлопчину.
Несуть свою карму за іншу в роду людину,
Яка, в свою чергу,
Не стала колись чоловіком.

Жінки в чоловічих машинах,
із чоловічими м'язами,
Із чоловічим жаргоном і чоловічим нутром.
За кавою зранку-вранці не обговорюють стразики,
Вони,
"як справжній мужик",
управляють камазами.
І думають кого завтра зранку зрівняють з бетоном.

Мені стає страшно й незручно від їх чоловічності,
Від їх нежіночої мужності,
Від їх нежіночих бажань.
Жінки відпрацьовують карму. Це тимчасові незручності
Кармічної недолугості і світових рівнянь.

Зачиню тебе вдома на тиждень,
Зацілую до непритомності.
Ти не знатимеш ніч це чи день,
Не взивай до моєї совісті.

Я не буду слухати слів,
Про обов'язки, про приручення.
Я не знаю їх значень, а втім,
Я люблю в тобі всі заперечення.

Загубившись у днях, місяцях,
Ти дізнаєшся все про згуби.
Любий! Тексти нам не до лиця!
В нас двомовність: руки і губи.