Зі смаком крові на вустах
Ти народилася, Росіє,
А ми ще славимо в віках
Пришестя нового месії.
Це ми несли тобі дари
І про спасіння душ просили,
Поки себе не продали,
А ти звела у домовини
Найкращих, зрячих ще синів
Русі , козацтва: України
І не насипала могили,
І не поставила хрестів.
Сказала лиш: Снігів, снігів
Брати, пануйте в царстві мертвих
Ніким незвіданих снігів.
Тобі й не браття ми, а жертви
Богданових дитячих мрій.

Ти хочеш слави, Україно ?
Шукай її не по степах,
Не у козацькому кургані,
І не в Дніпрі, а в Магадані
Нам треба слави пошукать.
У тих кістках, що в Петрограді
Від праці втомлені ще сплять
Під хоромами, під дворами,
Під царськими лежать дворцями
І підпирають їм палати,
Мабуть, ледачі, що не встали
Й душі до пір не розкували,
І рабством на ввесь світ від неї
аж тхне
Не лицарі – лакеї,
Тому не в шатах, а у латах
Ідем - дивуємось палатам
І вічним ворогам і катам,
Немов розгублені ягнята,
Підставим горло на заріз,
Немов якийсь московський біс
Тебе прокляв моя державо
Й відняв у тебе нашу славу,
А ми розп’яті не воскресли.

Сонце сіє зерна саду -
вічноплин зірок
Загориться водоспадом
В серці світла крок,
Понад мене каламутні
Пилом дмуть світи
Тільки духом віщим суті
З’єднують мости.
Я мечуся в часу далях
Мережу роки
Та в ньютонових сандалях
Б’юся з висоти.
Кораблі летять до Бога
Світосфер дими
Тінь старезного Сварога
Відкидаєм ми
Знову долі денна плата,
Ще одна свята,
А земля мовчить розп’ята
Тінями хреста

Сто літ, сто дум нам сперли тил
І змірялись віршами,
Сто болей випялись з могил
І вилились сльозами

Сто барвних лір на руки нам
Із черствими хлібами
Лягли, щоб долю по зіркам
Лічити за кістками

Молилися уста не ті,
Не тим вином святились,
Клялися, божились мерці
І в пекло покотились.

Навіщо часу тверді бить ?
Нащо скалу лупати ?
Як легше все й усім простить
І на Хреста чекати.


Сто літ, сто дум перегорнув
Сто мір гріха й безчестя
І раптом сто разів збагнув –
Сто кроків до Пришестя.

Близько, таємно, слизько на сонці,
Будні замкнули світлі віконниці,
Хмари розчісують бризки вулиці,
Промені топлять святість блудниці,
Кальки епіграфів – долі зраджені,
До небесних знаменників стягнені,
Перше слово – життя пройдено
Часу полум`ям тіні схоплено:
Всіх розбісено, всіх роздягнено
Перед судом диявола явлено.
Все відбито у смерті дзеркалі,
Нові гримаси у новому пеклі.

Засвітилась у серці сльоза молода
Ллю у лють свій неспалений гнів,
Та не сповнить моря ця солона вода –
Ллю у лють непочутий свій спів.

Я стрілою поцілюю цілим єством
В недосяжної вічності ціль.
І в душі – ні душі, і в душі – мов содом,
І всі душі, мов сіли на міль.

Не катується кат, неприкаяний світ –
Зубожіла Вселюдська душа,
І стирається в ній християнський завіт,
А історія гострить ножа.

Не чорни своїм поглядом сонця кришталь,
Воно вільне – ти раб і рабом
Твого серця зітліє порожній скрижаль,
Не живе в нім небесний псалом.

Загубилося сонце у тінях душі,
Заблукала вона у світах,
Наші предки тепер в січовому коші
Панахиду нам правлять в віках.

Ритм сонця на межі,
Світ сонячної вежі,
Фундамент у душі,
Дах вічності в безмежжі.
Проклять чи полюбить
Мені у хвилі вічність,
І тисне і болить
У звичності незвичність.
В моєму серці плач,
Крик долі у пожежі.
Прошу тебе пробач
За слово без одежі.
Летять мої думки,
Згорають в небі зорі,
Роки – сліпі піски
У вічночассі – морі.

Маяк Маяковського
Хвилями піниться,
Із мозку розбризкує
Шквали ненависті.
Століття зі сцени
Мінами міниться,
До Бога викочує
Очі жалисті.
Труну понесли
Паради овації,
Бо смерті дуже
Потрібні радощі.
Дійшли до щасливої
Деградації,
У пеклі людському
Всесвітньому звалищі.
Маяк Маяковського
Курсом збочений,
Хильнув трохи неба
Офіри – вірую !
А купол небесний
Людьми золочений
Застряг у серці
Глухою лірою.

В полоні зрадницьких ідей
Моя країна - Колізей,
Де кожен раб, де всі раби,
Де Дух народний під ногами
Стоптали, славу продали
І мову рідну загубили,
Чужу, як сироти, взяли.
Подумать, як могли вони,
Тарасові малі сини
Шукати знов свої кайдани ?
Мабуть сумують Магадани
По їх замучених кістках.
Мабуть втомилися чекати
На їхні душі каземати ?
Бо скільки можна прославляти
Покої царські і палати -
Цей ниций шлях до кабали ..
Самі собі, мов вороги,
Душа народу- ніби рана:
Нового кликали Богдана -
Діждались нової чуми.
І, закипаючи від болю
Згадали раптом і про волю,
Яку покинули колись,
Якої, мабуть, вже зреклись..
І заридали, підвелись,
Бо знову лихо об`єднало
І на Майдані пролунало......